З своєю двоюрідною сестрою я не спілкувалася 25 років, все через спадщину. Я просто не розумію, звідки беруться такі захланні люди?
Мій тато мав двох братів і одну сестру. Я була єдиною дочкою у своїх батьків, і Людмила була єдиною дочкою. Наші тати були рідними.
Мій дядько Станіслав дітей не мав, і тітка Розалія теж була бездітна.
То ж я і Людмила були єдиними спадкоємицями нашого спільного дядька і спільної тітки.
Дядько Станіслав прожив з дружиною 50 років, оскільки дітей своїх у них не було, то я часто до них заходила. До того ж, я була похресницею татового брата. Так що дядько завжди говорив, що його будинок буде належати мені.
Жили вони з дружиною добре, у них був великий будинок, та й місце, де стояв дім, було дуже вигідним.
Я любила свого хресного батька, і приходила до нього не через спадщину, але зрозуміло, що від його будинку я відмовлятися не збиралася, адже у мене самої було троє дітей, три дочки, так що житло нам не завадило б.
Татова сестра, тітка Розалія, жила сама в своїй квартирі. У неї не було ні чоловіка, ні дітей. Тому до неї заходила Людмила.
Тітка завжди говорила, що свою квартиру вона залишить Людмилі, моїй двоюрідній сестрі.
Коли не стало тітки Розалії, Людмила без проблем оформила її квартиру на себе. Ніхто не заперечував, адже вся родина знала про тітчину волю.
Через два роки пішла у засвіти дружина мого дядька Станіслава, а через місяць за нею пішов і сам дядько.
Не знаю, як так сталося, але виявилося, що свій будинок в заповіті дядько віддав не мені, а моїй сестрі Людмилі.
Я не вірила, що це правда, адже я його бачила за кілька днів до того, як його не стало, і він говорив про мене як про єдину спадкоємицю.
Хоч я і була впевнена, що сестра документи підробила, бо її подружка тоді працювала в сільраді, але довести нічого я не могла.
Людмила швидко все продала і виїхала з сім’єю в Канаду.
Я ж залишилася при своїх інтересах, жодної копійки я не отримала.
Зате мoгили і дядька, і тітки, доглядаю саме я. І просто так, бо крім мене нікому це робити.
Сестри не було вдома 25 років. А тепер вона приїхала, і прийшла до мене.
Я її в хату до себе не пустила. Може так і не можна, але не можу я її пробачити!
Людмила стала мене соромити, що пора вже все забути, що рідніших одна за одну у нас немає, а я їй відповіла, що краще вже чужі люди, ніж така сестра!
Ну хіба я не права? Від таких родичів треба триматися подалі!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
