– Нам поговорити треба, мамо, – каже мені донька, не встигла я і поріг рідного дому переступити. – Ти ж сама бачиш, що краще нову квартиру мені віддати. Ми без тебе не влаштовували переїзд, але зараз, за кілька днів з твого дозволу ми переїдемо.
Від несподіванки мені наче мову втяло, але донька швидше не питала, а ставила мене перед фактом – вони збираються переїхати в нову квартиру, яку я для себе купувала, а мені залишиться стара.
Так прикро мені ще ніколи не було, але я не знайшла в собі сили відмовити, бо мова йде про мою єдину доньку. Я просто сказала, що мені треба час, щоб все добре обміркувати.
Після цього вже й вечеряти не хотілося, хоча в честь мого приїзду донька накрила гарний стіл. Я дивилася на неї і не могла зрозуміти, коли ж вона стала такою.
Зоряну свою я сама виховувала, бо рано овдовіла. Добре, що мені хоч з свекрухою пощастило, вона мені дуже допомогла – забрала нас з донькою до себе, в свою двокімнатну квартиру. Якби не вона, то я навіть не знаю, що б я робила.
Так ми втрьох і жили, а свекруха стала для мене рідною мамою, таких як вона, справді мало. Вона мені не тільки з житлом, але і з дитиною дуже допомогла.
Коли Зоряна виросла і поїхала з дому вчитися, я теж вирішила їхати – в Італію на заробітки. Там вже була кілька років моя подруга, яка і підказала мені ідею приїхати і заробити собі на житло.
Я і справді подумала, що старість не за горами, і доньці придане треба дати, то ж наважилася їхати.
Проте, про доньку мою подбала її бабуся, коли свекрухи не стало, з’ясувалося, що вона записала свою квартиру на онучку.
Я за свої гроші зробила в цій квартирі капітальний ремонт, витративши на нього понад 10 тисяч євро. Тож коли Зоряна вийшла заміж, то відразу з чоловіком і переїхали в бабусину квартиру.
Оскільки донька житлом вже була забезпечена, то я стала собі заробляти на житло, адже я не хотіла жити з донькою, коли повернуся додому.
Але купити окрему квартиру для себе мені ніяк не вдавалося, бо доньці постійно було на щось треба гроші. Просила вона завжди великі суми, але так, що я не могла відмовити.
Спочатку Зоряна захотіла, щоб я її чоловікові машину купила, аргументувала вона це тим, що авто йому для роботи дуже треба.
І я віддала зятю на машину 12 тисяч євро, подумала, що квартира зачекає. Потім мені знову довелося відтермінувати покупку житла для себе, бо дочці знову були потрібні гроші, цього разу 10 тисяч євро для розвитку їхнього з чоловіком бізнесу.
Моя мрія здійснилася аж через п’ять років, коли я нарешті змогла придбати для себе двокімнатну квартиру. Зробила в ній гарний ремонт і вже думала повертатися додому.
Та потім я собі подумала, що я теж не приїду додому з пустими руками, треба ж якусь копійку і собі скласти, тому залишилася ще на рік.
І ось влітку цього року я нарешті повернулася додому, в надії, що за кордон я вже їхати не буду. Та вдома на мене чекав сюрприз.
Донька крутилася коло мене, а далі прямо і сказала, що їм дуже подобається моя квартира, і в ній їм би більше пасувало жити, ніж мені, адже скільки мені одній треба.
Виходить так, що я маю віддати ключі від нової квартири доньці з зятем, а сама маю залишитися в старій свекрушиній квартирі – з чого починала, тим і закінчила. А навіщо ж тоді я стільки років за кордоном гарувала?
Доньці я сказала, що мені подумати треба. Подруга, яка колись забрала мене в Італію, каже, навіщо ж я тоді стільки працювала, якщо по суті, нічого для себе не заробила. Радить, поки ще не пізно, їхати ще на кілька років в Італію, але тепер вже заробляти для себе.
Та я не впевнена, чи хочу я вже кудись їхати – квартира, нехай стара, у мене є, а що ще мені треба?
А що ви мені порадили б – поступитися новою квартирою доньці, чи самій там жити, а донька нехай вибачає?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
