– Як же вчасно, мамо, ти гроші привезла, – радіє моя донька Ліда. – Ми якраз бригаду майстрів хороших знайшли, вони обіцяють, що до зими впораються.
Не встигла я і поріг рідного дому переступити, як донька відразу завела мову про гроші і про ремонт. Вдома мене не було аж 4 роки, весь цей час я була в Італії на заробітках.
Туди мене практично відправила донька. Ліда заміж вийшла, зятя в нашу хату привела, і тут з’ясувалося, що нам усім місця замало.
– Мамо, а чого тобі вдома сидіти? Їдь в Італію, і нам допоможеш, і сама синьйорою станеш, – запропонувала донька.
Я сказала, що подумаю, але довго думати мені не довелося, бо Ліда знайшла жінку в Римі, яка пообіцяла, що мене там зустріне і з роботою допоможе, і я поїхала.
Додому я не приїжджала, бо не мала документів, але заробляючи по тисячі євро в місяць за 4 роки мені вдалося скласти пристойну суму.
Накупила я подарунків і поїхала додому. Донька мене поставила перед фактом, що з понеділка починаємо будову.
Я була дещо ошелешена, бо думала, що вони два тижні зачекають, поки я вдома гостюватиму.
– Поїдеш до Андрія, у них поживеш, – скомандувала донька.
Вже на наступний день зять мене відвіз в сусіднє село до сина. Андрій з дружиною мене радо зустріли, виділили мені окрему кімнату.
А мені було дуже соромно, адже я навіть не мала що їм дати, адже донька у мене забрала все до останнього євро. Пачку кави і панетон – це все, що мені вдалося приховати від неї і привезти сину.
Після відпустки я повернулася назад в Італію. Але сину я залишила свою пенсійну картку, думаю, хоч так допоможу, бо воно якось не добре виходить, що я лише доньці допомагаю.
Андрій не хотів нічого від мене брати, але я наполягла. А сама знову стала працювати і відкладати гроші.
Донька по телефону мені розповідала, що вони вже там зробили, вона нахвалитися не могла, сказала, що грошей вистачає і вони другий поверх роблять, щоб все було не просто гарно, а дуже гарно.
Я раділа теж, бо розуміла, що мої гроші діти по вітру не пускають, як це часто буває, а вкладають у справу.
Приїхала я додому рівно через рік. Будинок свій я не впізнала, дочка з зятем дуже постаралися. Але раптом виявилося, що в цьому величезному будинку для мене місця немає.
– А де моя кімната? Куди мені речі заносити? – питаю.
– Мамо, ти поки що на кухні спатимеш, тут є диванчик. А ми тобі за рік ще десь ззаду добудову зробимо, і матимеш кімнату. Були б гроші. До речі, скільки ти привезла цього разу? – каже.
Я так засмутилася, що відповіла доньці, що якщо вони мені досі кімнату не зробили, то вже і не треба.
Вирішила я до сина поїхати. Невістка радо мене зустріла, стіл накрила. А потім пішла в кімнату і повернулася із згортком, в якому було близько тридцяти тисяч гривень.
Виявилося, що вона знімала гроші з моєї пенсійної картки, але не витрачала.
Я коли ті гроші побачила, то не стрималася і розплакалась, рідна донька у мене все під нуль забирає, а невістка для мене гроші відклала.
Після цієї відпустки я вже зробила правильні висновки. Я повертаюся в Італію ще на кілька років, зароблю собі на квартиру, але запишу її на сина.
Вони з невісткою хоч і відмовляються від моєї допомоги, але квартира зайвою не буде, у них є діти. Та й якщо чесно, то саме вони більше заслуговують на мою допомогу.
Донька так образилася, що я їй цього разу гроші не віддала, що перестала зі мною спілкуватися і навіть заблокувала мене.
Вона вважає, що я лише їй маю допомагати, адже саме вона мене відправила в Італію.
Та я маю на це свою думку. Для Ліди я вже зробила все, що могла, а тепер пора подумати про себе, і сину заодно допоможу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
