У квартирі Тетяни Степанівни панувала звична тиша, яка лише зрідка порушувалася гуркотом старенького ліфта десь у коридорі. Вона стояла біля вікна на кухні, перебираючи в руках кілька папірців. Це були рахунки за комунальні послуги — ті самі «листи щастя», що кожного місяця змушували серце стискатися від тривоги.

Почувся звук ключа у замку. Додому повернувся чоловік, Іван Павлович. Він виглядав втомленим, плечі трохи опустилися під вагою років та щоденної праці.

— Ти знущаєшся, Іване? — Тетяна Степанівна не витримала, її голос тремтів, коли вона кинула квитанції на обідній стіл, застелений вишитою скатертиною. — Знову забув залишити гроші на комірне? Ти ж знаєш, що крайній термін був ще вчора!

Іван Павлович винувато відвів очі, повільно знімаючи куртку. Його руки, з грубою шкірою та слідами від мастила, які вже не відмивалися жодним милом, помітно здригнулися. — Таню, я ж пояснював… На роботі знову перенесли виплату. Обіцяли сьогодні, але бухгалтерія щось наплутала. Завтра точно все віддам, до копійки.

— Завтра! Завжди це твоє «завтра»! — Тетяна сплеснула руками. — А пеня росте сьогодні. І в магазині завтра хліба не дадуть! Мені соромно перед сусідами, що ми вічно в боргах, як у шовках.

— Ну чого ти галасуєш на весь під’їзд? — стиха промовив чоловік, киваючи в бік кімнат. — Юля ж спить, напевно. Не треба їй цього чути.

— Юля не спить. Юля, як завжди, у своєму віртуальному світі, — гірко відказала жінка, але голос все ж стишила.

Вона пройшла довгим коридором до кімнати доньки. Двадцятичотирирічна Юлія лежала на ліжку, затишно вмостившись під пледом. Світло від екрана смартфона відбивалося в її великих очах, на обличчі блукала легка, ледь помітна посмішка — така відсторонена, ніби вона була не тут, а десь на іншому континенті.

— Юлю, вечеряти будеш? Я налисників напекла, ще теплі.

Донька навіть не ворухнулася. Її пальці швидко бігали по склу екрана, набираючи якесь повідомлення.

— Юліє! — голос матері став вимогливішим.

— А? Що? — дівчина нарешті підвела голову, але погляд залишався розсіяним.

— Питаю, вечеряти будеш? Чи знову скажеш, що «не в настрої»?

— Не знаю, маму. Може, пізніше. Я зараз зайнята.

Тетяна Степанівна зітхнула і мовчки вийшла. Вона пам’ятала часи, коли маленька Юлька була її хвостиком. Як вона бігла назустріч з садочка, простягаючи маленькі рученята, замурзані в піску, і розповідала про кожну побачену бабку чи квітку. Потім були шкільні роки, спільне вишивання на канікулах, таємниці про першу симпатію… А тепер у сусідній кімнаті жила чужа людина. Красива, розумна, освічена, але абсолютно закрита у своєму скляному коконі.

За пів години Юлія таки з’явилася на кухні. Вона сіла на краєчок стільця, не випускаючи телефон з рук. Тетяна Степанівна мовчки поставила перед нею тарілку з налисниками та чашку запашного трав’яного чаю.

— Юлю, сонечко, давай хоч за столом без техніки, — м’яко попросила мати. — Давай просто поговоримо. Як у людей прийнято.

— Про що, ма? — Юля кинула швидкий погляд на матір і знову повернулася до повідомлень.

— Ну, як на роботі справи? Чи подобається тобі той новий проект, про який ти згадувала? Що взагалі нового в житті?

— Все нормально. Робота як робота. Нічого особливого.

— А як там Артем? Ви давно вже разом, він заходив минулого тижня… Все добре у вас?

Юлія нарешті відклала телефон екраном донизу. В її погляді промайнуло роздратування, змішане з якоюсь холодною рішучістю.

— Мамо, мені двадцять чотири роки. Я доросла людина. Мені здається, я не повинна звітувати про кожен свій крок чи почуття.

— Та я ж не звіту вимагаю! — сплеснула руками Тетяна. — Я ж просто цікавлюся, бо переживаю. Ти ж моя єдина дитина.

— Так, ми зустрічаємося. У нас все серйозно. Більше нічого не питай, будь ласка.

Тетяна Степанівна прикусила губу. Вона відчувала, як між ними росте стіна — невидима, але міцна, побудована з недомовок та різких відповідей. Вона хотіла запитати про плани на відпустку, про здоров’я, але злякалася, що донька знову вибухне холодним незадоволенням.

— До речі, — Юлія раптом глянула матері в очі, і її голос став незвично урочистим. — У нас буде весілля. У травні.

Тетяна Степанівна, яка якраз збиралася зробити ковток чаю, завмерла. Чашка затремтіла в її руках.

— Весілля? Ти… ти виходиш заміж?

— Так. Артем зробив пропозицію, і я погодилася. Це зважене рішення.

— Юлечко! Донечко! — Тетяна схопилася зі стільця, її обличчя засвітилося від несподіваної радості. Вона хотіла обійняти доньку, притиснути її до серця, як колись. — Це ж таке щастя! Господи, нарешті! А чому ж ти раніше не сказала? Ми б відсвяткували…

— А коли раніше? Це сталося вчора ввечері.

— Але ж ти могла сьогодні вранці розповісти! Ми ж снідали разом! Або хоч по телефону натякнути… Я б батькові сказала, він би теж зрадів.

— Забула, — коротко відрізала Юля, знову беручись за телефон.

«Забула». Це слово вдарило Тетяну болючіше за будь-яку образу. Як можна забути розповісти матері про найважливішу подію в житті? Невже вона настільки мало важить у житті власної дитини?

— Ну, добре, — Тетяна спробувала вгамувати біль у грудях і змусила себе посміхнутися. — Головне, щоб ви були щасливі. Травень — гарний місяць, хоч і кажуть у народі, що все життя будете «маятися», але то все забобони. Де будете святкувати? Скільки гостей? Чим ми можемо допомогти? Може, гроші треба збирати вже зараз?

— Ми вирішили, що весілля буде в ресторані. У центрі. Все буде стильно, без цих ваших сільських традицій з переодяганням та баянами.

— Звичайно, сонечко, як скажеш. А сукня? Коли поїдемо вибирати? Я знаю один гарний салон, там і ціни помірні, і якість чудова. Пам’ятаєш, як ми в дитинстві переглядали мій весільний альбом? Ти ще казала, що хочеш бути як принцеса, у пишній спідниці та довгому вельоні…

— Мамо, я вже обрала сукню. Ми з мамою Артема, Оленою Володимирівною, з’їздили вчора вдень у бутик.

Тетяна відчула, як у серці ніби повернули ніж. Весільна сукня. Перша примірка. Те, про що мріє кожна мати — побачити свою дитину в білому сяйві, допомогти застебнути ґудзики, пустити сльозу від захвату. А Юля поїхала з майбутньою свекрухою.

— Але ж… я теж могла поїхати, — тихо промовила Тетяна. — Ми могли б разом порадитися, подивитися…

— Навіщо? — Юля знизала плечима. — У нас все одно різні смаки. Ти б хотіла щось «скромненьке і практичне», а Олена Володимирівна наполягла на ексклюзивній моделі. Вона знає толк у дорогих речах.

— Я не хочу «скромненьке»! Я хочу, щоб тобі личило! Щоб ти була найкрасивішою!

Юлія закотила очі, висловлюючи втому від розмови.

— Мам, ну досить драми. Сукню вже купили. Олена Володимирівна її оплатила, тому вона мала право вибору. Тему закрито.

— Добре, — Тетяна намагалася втримати голос рівним. — А гості? Мені треба скласти список з нашого боку. Родичі з села приїдуть, хрещені твої, мої колеги, які тебе ще маленькою пам’ятають…

— Не треба ніяких списків. Список уже готовий. Олена Володимирівна все організувала.

— Як це — не треба? Я твоя мати! Як я можу не покликати свою рідну сестру чи твого хрещеного батька? Це ж неповага!

— Мамо, зрозумій нарешті! — Юля підвищила голос. — У Олени Володимирівни все під контролем. Вона знайшла найкращий ресторан, кращого ведучого, якого знає все місто, професійного фотографа. У неї зв’язки, вона знає, як робити свята європейського рівня. А що можеш запропонувати ти? Замовити коровай у сусідки та влаштувати танці під магнітофон у шкільній їдальні?

Ці слова різали без ножа. Тетяна зблідла, відчуваючи, як повітря в кухні стає замало.

— Юлечко, як ти можеш так говорити? Ми ж не чужі люди…

— Що — як? Я просто кажу правду, мамо! Давайте будемо чесними: у вас немає грошей, щоб оплатити таке свято. У вас немає смаку, який би відповідав статусу родини Артема. Вибач, але це реальність. Олена Володимирівна бере на себе всі витрати і весь клопіт. То навіщо мені твоя допомога, яка тільки все зіпсує?

— Я твоя мати… — прошепотіла Тетяна.

— Ну то й що? Хіба це дає тобі право лізти туди, де ти абсолютно нічого не тямиш? Ти хочеш, щоб мені було соромно перед новими родичами?

Тетяна Степанівна мовчки встала і вийшла з кухні. Вона пройшла до своєї кімнати, щільно зачинила двері й сіла на ліжко. Сльози самі котилися по щоках, залишаючи на обличчі солоні доріжки, але вона навіть не намагалася їх витирати. Біль був такий сильний, ніби їй вирвали серце і розтоптали його на підлозі.

За кілька хвилин заглянув Іван Павлович. Побачивши дружину в такому стані, він одразу присів поруч.

— Таню, що сталося? Вона знову щось бовкнула?

— Наша Юля заміж виходить, Іване…

— Ну… так це ж добре! Чого ж ти плачеш? Радіти треба, доньку прилаштували.

— Бо ми там зайві, Івасю. Розумієш? Власна дитина вважає, що ми — тягар, який може осоромити її перед багатими родичами. Ми не маємо права навіть гостя покликати, бо «не той рівень».

Тетяна переказала розмову. Іван слухав, і з кожним словом його обличчя ставало все похмурішим, а кулаки мимоволі стискалися.

— Ох і нахабне дівчисько! — прохрипів він. — Я зараз їй все скажу! Ми її вивчили, на ноги поставили, останню копійку віддавали, щоб вона в інституті не гірше за інших виглядала! А тепер ми «не того рівня»?

— Не треба, Іване… Прошу тебе, не йди. Тільки гірше зробиш. Вона зараз нікого не чує, крім своєї Олени Володимирівни.

— Але ж так не можна! Ти — мати! Ти життя на неї поклала! А вона тобі каже, що ти ніхто?

— Тихше, будь ласка. У мене так голова розкололася, ніби там каміння пересипають. Я просто хочу побути в тиші.

Іван обійняв дружину своїми міцними руками, і вони так і сиділи в сутінках, два самотніх серця у власній квартирі, де їх щойно позбавили права на батьківську гордість.

Ніч для Тетяни минула в мареннях. Кожна фраза доньки прокручувалася в голові, як заїжджена платівка. Вранці вона встала з набряклим обличчям та важкістю в усьому тілі. Юля вже пішла на роботу, залишивши на столі порожню брудну чашку — ніби мовчазний символ своєї зневаги до домашньої праці матері.

Тетяна набрала номер своєї давньої подруги Світлани. Вони дружили ще з часів навчання в училищі, разом пережили дев’яності, ділилися останнім шматком хліба.

— Світланко, можна я до тебе приїду? На годину, просто поговорити…

— Звичайно, Таню! Що сталося? Голос у тебе такий, ніби хтось помер.

— Майже так і є… Розповім при зустрічі.

Вони зустрілися в невеликому сквері, де на лавках ще лежала ранкова роса. Світлана уважно слухала, лише зрідка похитуючи головою та зітхаючи.

— Ох, Таню, ну і молодь пішла. Ні поваги, ні вдячності, ні совісті. Все за гроші хочуть купити — і щастя, і статус.

— Світло, а може, вона має рацію? Може, я справді безнадійно відстала від життя? Може, мої поради про рушники, про благословення батьківське — це справді «минуле століття»? Я ж бачу, які зараз весілля показують по телевізору — все таке холодне, вилизане, як у кіно…

— Тетяно, схаменися! Ти — МАТИ! Ти не повинна бути «експертом з дизайну» чи «івент-менеджером». Ти маєш бути душею цього свята. А та свекруха… як її, Олена… хай вона хоч золотом усе засипле, але вона ніколи не замінить дитині рідну матір. Якщо вона цього не розуміє — вона дурна жінка, попри всі свої статки.

— Але Юля так не вважає. Вона дивиться на неї з таким захватом, ніби та — якась королева.

— Тоді скажи їй прямо: або ти береш участь у підготовці як повноцінна мати нареченої, або нехай вони святкують без тебе.

Тетяна здригнулася, ніби від удару струмом.

— Що ти таке кажеш, Світло? Як я можу не прийти на весілля власної доньки? Єдиної дитини! Та люди ж заплюють, скажуть, що я остання егоїстка.

— А так вони що скажуть? Що ти сиділа в кутку, як бідна родичка, і боялася слово мовити? Таню, вона витирає об тебе ноги. Якщо ти зараз це дозволиш — ти втратиш її назавжди. Вона ніколи не буде тебе поважати.

Тетяна повернулася додому ще більш розбитою. Слова Світлани «витирає ноги» застрягли в мозку, як скалка. Невже це правда? Невже вона сама винна в тому, що донька стала такою? Може, занадто багато пробачала? Занадто сильно оберігала від труднощів?

Увечері, коли Юля повернулася з чергової зустрічі, Тетяна наважилася на другу спробу. Вона зайшла до кімнати доньки, де та знову була зайнята ноутбуком.

— Юлю, нам треба поговорити серйозно.

— Мамо, я дуже втомлена, у нас була нарада, потім ми з Оленою Володимирівною вибирали меню…

— Я прошу лише п’ять хвилин. Це важливо для мене.

Юлія невдоволено зітхнула і відкинулася на спинку крісла.

— Ну, слухаю. Тільки коротко.

— Щодо весілля. Я розумію, що Олена Володимирівна вкладає великі кошти. Я вдячна їй за це. Але я не можу бути просто «гостем». Я хочу бути корисною. Давай я візьму на себе запрошення. Або допоможу з оформленням залу — я ж вмію гарно вишивати, могла б зробити якісь пам’ятні деталі… Або список гостей з нашого боку — я не буду наполягати на всіх родичах, але хоча б найближчих…

Юлія перебила її жестом руки.

— Добре. Якщо тобі так важливо — складай список. Але попереджаю одразу: не більше дванадцяти осіб.

— Скільки?! Дванадцять? Юлю, це ж навіть не вистачить на найближчу рідню! У батька два брати з сім’ями, у мене сестра, твої хрещені…

— Мамо, у ресторані обмежена кількість місць. З боку Артема буде багато поважних гостей — партнери по бізнесу його батьків, впливові люди. Нам дісталася лише невелика частка. Тож обирай: або найважливіші, або нікого.

— Це несправедливо! Ми ж теж сім’я!

— Справедливо те, що хто платить — той і замовляє музику! — Юля раптом вибухнула. — Олена Володимирівна внесла величезний завдаток. А ви що внесли? Твої налисники? Татова обіцянка оплатити світло? Вибач, але в цьому світі все має свою ціну!

Тетяна відчула, як обличчя починає палати.

— Ми сплатимо свою частину витрат… Ми візьмемо кредит, ми маємо невеликі заощадження…

Юля презирливо засміялася.

— Кредит? Ви будете десять років віддавати те, що Олена Володимирівна витрачає за один вечір у ресторані? Не сміши мене! Нам не потрібні ваші копійки, щоб потім слухати, як ви голодуєте. Просто прийміть це як даність: ви гості. Красиво вдягніться, мовчіть і посміхайтеся. Це все, що від вас вимагається.

— Отже, ми для тебе просто жебраки, яких треба причепурити і посадити в кутку, щоб не псували картинку?

— Мамо, досить драми! Я не кажу, що ви жебраки. Я просто кажу, що у нас різні можливості! Чому ти не можеш просто порадіти за мене? Я виходжу в інше життя! Де не треба рахувати кожну гривню до зарплати, де можна купувати те, що подобається, а не те, що дешевше!

— І в цьому новому житті мені немає місця? — тихо запитала Тетяна.

— Тобі є місце як моїй матері. Але не як людині, яка намагається нав’язати свій застарілий побут моїй новій родині. Мені не потрібні твої «поради» і твої сентименти. Мені потрібне ідеальне свято! Таке, як у людей з мого кола!

— А ми, виходить, не люди?

— Ви — минуле! А я хочу майбутнього! Все, йди, мені треба працювати!

Тетяна вийшла з кімнати, хитаючись. У коридорі вона зіткнулася з Іваном. Він чув усе. Його обличчя було білим від люті.

— Я її зараз власноруч виставлю з хати, — прошепотів він. — Хай іде до своєї Олени і там качає права. Як вона сміє… як вона сміє так з тобою говорити?

— Не чіпай її, Іване. Прошу. Вона не розуміє, що каже. Вона засліплена цим блиском.

— Вона не засліплена, вона просто гнила всередині стала! Ми її такою не ростили!

Тетяна лягла на диван у вітальні й накрилася старим вовняним пледом. Їй було холодно, попри те, що в квартирі було тепло. Вона відчувала себе так, ніби її життя — довге, важке, сповнене праці та любові — виявилося нікому не потрібним мотлохом.

Минув тиждень. Юля майже не з’являлася вдома. Вона ночувала то в Артема, то у майбутньої свекрухи, забігаючи лише змінити одяг. Тетяна все ж таки склала список з дванадцяти осіб, викресливши зі свого життя близьких друзів та далеких родичів, які завжди чекали на запрошення. Вона відправила цей список Юлі повідомленням.

За годину прийшла відповідь від Олени Володимирівни. Юля дала їй номер матері.

«Тетяно Степанівно, список отримала. Мушу внести корективи. Ваша сестра з чоловіком та дітьми — це вже чотири людини. Це забагато. Ми залишили за вами лише шість місць. Виберіть найближчих. З повагою, Олена».

Тетяна не повірила своїм очам. Шість місць. Вона, чоловік — це вже двоє. Залишається чотири. Тобто вона не може покликати навіть усіх своїх рідних братів і сестер.

Вона набрала номер Олени Володимирівни.

— Алло? — почувся впевнений, трохи нудьгуючий голос.

— Доброго дня, Олено Володимирівно. Це Тетяна, мама Юлі. Я щодо вашого повідомлення… Шість місць — це занадто мало. У нас велика родина, люди образяться…

— Тетяно Степанівно, — голос жінки став холодним і повчальним. — Давайте будемо реалістами. Це весілля коштує величезних грошей. Кожне посадкове місце — це значна сума в іноземній валюті. Я не можу платити за те, щоб ваші далекі родичі прийшли просто поїсти і подивитися на розкіш, яку вони ніколи не бачили. Юля погодилася з цим форматом.

— Але я — мати нареченої! Це ж і моє свято теж!

— Ваше свято було двадцять п’ять років тому. Зараз це свято мого сина і Юлі. Якщо ви не можете забезпечити фінансову участь, ви повинні поважати правила тих, хто це робить. І ще одне… Ксюша (так вона чомусь називала Юлю на свій манер) дуже просила мене передати вам: будь ласка, не вдягайте ту стару синю сукню з квітами. Ми підберемо вам щось у магазині, щоб ви виглядали… відповідно.

— «Відповідно» до чого? — голос Тетяни тремтів.

— До рівня нашого оточення. Вибачте, у мене друга лінія. До зустрічі.

Гудки в трубці звучали як вирок. Тетяна опустила руку з телефоном. Вона відчувала себе не просто приниженою — вона відчувала себе стертою. Її не існувало як особистості, як матері. Вона була лише прикрою деталлю, яку треба було «підкоригувати» за допомогою нового одягу та обмеження в гостях.

Вечір перед тим, як Юля остаточно переїхала до нареченого, був грозовим. Грім гримів десь далеко, а важкі краплі дощу стукали по підвіконню. Юля збирала валізи.

— Юлю, зупинися на хвилину, — Тетяна увійшла до кімнати. — Я розмовляла з Оленою Володимирівною. Шість місць? Вона сказала, що ти згодна з цим. Це правда?

— Правда, — кинула Юля, не підводячи очей. — Яка різниця, скільки людей буде від вас? Все одно всі будуть дивитися на нас з Артемом.

— Для мене є різниця! Для моїх рідних є різниця! Ти хоч розумієш, що ти робиш? Ти зрікаєшся свого коріння заради фуршету і гарних фотографій!

— Ой, знову ці пафосні слова! «Коріння», «сім’я»… Мамо, я просто хочу нормального життя! Без цих вічних розмов про борги, без запаху смаженої цибулі на всю квартиру, без дешевого взуття! Олена Володимирівна дає мені шанс стати частиною іншого світу. І якщо ціна цього — не запросити якусь двоюрідну тітку з села, то я готова її заплатити!

— А якщо ціна — твоя мати? — тихо запитала Тетяна.

Юля завмерла. Вона повільно розігнулася і подивилася на матір поглядом, у якому не було нічого, крім крижаної втоми.

— Якщо ти будеш продовжувати ці сцени — то так. Знаєш, я навіть рада, що Олена Володимирівна все організувала. Принаймні, я впевнена, що все буде ідеально. А з тобою… з тобою завжди якісь проблеми. То ти плачеш, то ти ображаєшся, то тобі «не так подякували». Знаєш що? Якщо тобі так важко переступити через свою гордість — може, тобі справді краще не приходити?

Тетяна відступила, ніби її вдарили в обличчя.

— Що ти сказала?

— Те, що чула. Якщо ти збираєшся весь вечір сидіти з таким обличчям, ніби ти на похороні — не приходь. Я хочу, щоб навколо мене були успішні, щасливі люди. А не ті, хто вічно незадоволений життям.

— Юлю… — прошепотіла Тетяна, закриваючи рот рукою.

— Все! Я втомилася! Я йду! Артем уже чекає внизу.

Дівчина схопила сумки і вибігла з кімнати. Почувся гуркіт вхідних дверей. У квартирі запала мертва тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні.

Тетяна Степанівна опустилася на стілець у коридорі. Вона не плакала. Сліз більше не було. Була лише порожнеча — величезна, як прірва, у яку щойно впало все її життя.

— Таню? — Іван Павлович вийшов з кухні. Він бачив, як Юля вибігла. — Вона пішла?

— Вона сказала мені не приходити, Іване. Сказала, що я псую їй свято своїм виглядом.

Іван Павлович сів поруч на тумбочку для взуття. Його великі плечі здригнулися.

— Тоді ми не підемо. Обоє. Хай святкують зі своїми «успішними людьми».

— Але вона ж наша донька… єдина…

— Донька була та, що косички плела і казки просила розповісти. А ця… ця хай живе, як хоче. Таню, ми не жебраки. Ми — чесні люди. Ми ні в кого нічого не вкрали. І якщо наша рідна дитина цього не цінує — то це її біда, а не наша.

Минуло два тижні. До весілля залишалося всього кілька днів. У квартирі панувала атмосфера тихого смутку. Тетяна Степанівна автоматично виконувала домашні справи, але все робила ніби в тумані. Вона не дзвонила Юлі, а Юля не дзвонила їй.

І ось одного вечора, коли дощ особливо сильно періщив у вікна, пролунав дзвінок у двері. Непевне, тривожне калатання.

Тетяна відчинила двері й завмерла. На порозі стояла Юля. Без машини, без сумок, у мокрому плащі, з розкуйовдженим волоссям. Її обличчя було набряклим від сліз, а в очах світився такий відчай, якого Тетяна не бачила ніколи.

— Мамо… — прошепотіла дівчина і просто впала в обійми матері, захлинаючись риданнями.

Тетяна, забувши про всі образи, про всі гіркі слова, притиснула її до себе.

— Що сталося, сонечко? Що трапилося? Артем? Весілля?

Вони пройшли на кухню. Тетяна накинула на плечі доньки теплу хустку, поставила чайник. Юля довго не могла заспокоїтися, її все тіло дрібно тремтіло.

— Все скінчено, мамо… Все скінчено. Артем… він зраджував мені. Весь цей час. З моєю, як я думала, подругою. Я побачила їх сьогодні… випадково… в тому самому ресторані, де мало бути весілля. Вони обговорювали, як їм весело буде після того, як «ця наївна дівчинка» стане офіційною дружиною і дасть йому потрібний статус для сімейного бізнесу.

— О Господи… — Тетяна закрила обличчя руками.

— Але це не найстрашніше, мамо! — Юля підняла очі, повні болю. — Найстрашніше було потім. Я пішла до Олени Володимирівни. Я думала, вона допоможе, вона ж так мене «любила». А вона… вона подивилася на мене як на божевільну і сказала: «Юлечко, не роби драми. Чоловіки всі такі. Головне, що він вибрав тебе для шлюбу. Поплач, випий заспокійливе і готуйся до весілля. Гроші вже сплачені, гості запрошені, репутація понад усе. Ти ж не хочеш знову повернутися у свою тісну квартирку?»

Юля знову заридала, закриваючи обличчя руками.

— Вона сказала, що я — просто «вдалий проект». Що моє кохання нікого не цікавить. А Артем… він навіть не вибачився. Він просто сказав, що якщо мені щось не подобається — я можу йти на всі чотири сторони, але сукню і подарунки доведеться залишити.

Тетяна підійшла до доньки, сіла поруч і взяла її холодні руки у свої.

— І ти пішла?

— Я покинула там усе. І сукню, і туфлі, і той клятий телефон, який він мені подарував. Я йшла пішки під дощем і думала тільки про одне: яка ж я була дурна. Я міняла вас, справжніх, на цей пластиковий світ. Я казала тобі такі жахливі речі… Мамо, чи зможеш ти мені коли-небудь пробачити? Я ж фактично відмовилася від тебе заради фуршету…

Тетяна відчула, як її серце, яке ще вчора було кам’яним від болю, раптом розтануло. Вона гладила доньку по голові, так само як робила це двадцять років тому, коли маленька Юля збивала коліно.

— Я вже вибачила, донечко. В ту саму мить, коли ти зачинила двері. Материнське серце — воно таке… воно може боліти, може кровоточити, але воно ніколи не перестане любити.

— Мамо, я так соромлюся… Що скаже батько? Що скажуть люди? Адже всі знали про весілля…

— Батько зрадіє, що ти повернулася. А люди… люди поговорять і забудуть. Важливо лише те, що ми знову разом. Що ти зрозуміла: справжній блиск — він не в діамантах і не в дорогих ресторанах. Він у тому, що тебе чекають вдома, навіть коли ти помилилася.

З кімнати вийшов Іван Павлович. Він стояв у дверях, дивлячись на заплакану доньку. Його обличчя було суворим, але очі світилися добротою.

— Ну що, мандрівнице? — пробасив він. — Чайник уже закипів?

Юля підхопилася і кинулася до батька.

— Тату, пробач мені! Пробач, що я соромилася твоїх рук, твоєї роботи… Я така була нерозумна!

Іван міцно обійняв її, поплескав по спині.

— Ой, мала… Руки миються. А от совість відмити важче. Але ти прийшла сама, а це головне. Значить, не все ми з матір’ю прогледли у твоєму вихованні. Сідай до столу. Тетяно, діставай ті налисники, що з ранку залишилися. Будемо вечеряти.

Нова сторінка
Наступного ранку Юля прокинулася у своїй старій кімнаті. На підвіконні цвіла герань, яку Тетяна дбайливо поливала весь цей час. У квартирі пахло кавою та свіжим хлібом. Не було ніяких «європейських стандартів», не було пафосу, не було Олени Володимирівни з її холодним розрахунком. Був просто дім.

Весілля, звісно, скасували. Олена Володимирівна ще кілька разів дзвонила, погрожувала судами за витрачені гроші, але Іван Павлович просто заблокував її номер.

— Хай судиться з вітром у полі, — казав він. — Ми нічого в неї не просили, вона сама хотіла «вистави».

Юля влаштувалася на іншу роботу. Тепер вона не приховувала, де живе і хто її батьки. Вона почала знову спілкуватися з хрещеними, з тітками й дядьками, яких мало не викреслила зі свого життя. І виявилося, що ці «непрестижні» люди були першими, хто прийшов на допомогу — хто приніс варення, хто допоміг з ремонтом у кімнаті, а хто просто вислухав без жодного докору.

Якось увечері, сидячи на кухні з матір’ю та вишиваючи разом нову скатертину, Юля тихо сказала:

— Знаєш, мамо, я тепер розумію. Те весілля мало стати моєю в’язницею в золотій клітці. Я б жила в розкоші, але почувалася б жебрачкою, бо в мене не було б права на власні почуття, на власну думку, на власну сім’ю. А зараз… зараз я маю мало, але я відчуваю себе найбагатшою у світі.

Тетяна Степанівна посміхнулася, вдягаючи нитку в голку.

— Кожна людина має пройти свій шлях через пустелю, щоб почати цінувати кожну краплю води, Юлечко. Головне — не загубитися в тій пустелі назавжди.

Вони сиділи вдвох, і тиха українська ніч за вікном здавалася їм спокійною та надійною. Біль відступив, залишивши після себе мудрість та глибоку, справжню любов, яку неможливо купити за жодні гроші світу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.