fbpx

Не так собі уявляла Анна зустріч з дочкою. Леся, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла. Вирішила Анна додому повертатися, пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком. Так прикро жінці не було ще ніколи в житті

В гості до дочки…

У Анни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно, та покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями … За матеріалами

Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами сумує за сином, дістане пачку листів і перебирає, перечитує.

«Синочку, ми з батьком дуже сумуємо за тобою, ти б приїхав, з невісткою, онуками нас познайомив …» – пише мати.

Але йому все ніколи, життя біжить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?

Середня – Наталя, вийшла за військового і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого – Павла, раді вони за середню дочку, добре влаштувала своє життя, приїжджає – очі світяться щастям і добротою, за неї душа спокійна …

А ось молодша – Леся, все одна, спочатку заміж за сільського вийшла хлопця – Марка, але після появи дитини, щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Леся в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.

– У місті йому буде краще, школа математична, гуртки – не сумуватиме, – говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідній перечити буде …

Читайте також: На травневі свята ми всією сім’єю відправилися на дачу. До нас в гості зайшов сусід. Випадкова зустріч змінила мамине життя, вона й вже не сподівалася, що в 60 років вийде заміж

***

До молодшої дочки Анна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, добре,що хоч полка нижня дісталася, але правда бічна – зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочку, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Лесик підріс напевно, витягнувся …

Дід теж хотів їхати, та щось нездужати почав.

– Ти батьку, тиждень без мене як-небудь пробудеш? – сказала якось чоловікові Анна Іванівна – не можу я так більше, душа проситься до дітей, треба відвідати.

Зібрали в дорогу сумки з гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такою одній, але куди діватися, без гостинців до дітей не поїдеш …

***

– Мамо, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала …

– Прости мене, донечко, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв’язок не завжди є в нашому селі, – виправдовувалася мати.

– Може ви щось недоговорюєте? Сталося, може, щось? Батько як?

– Так все добре, трохи захворів, так у нього буває по осені.

Двері відчинив Лесик, як він витягнувся, зміцнів за ці роки.

– Ну здрастуй, онучку! – жінка обняла його міцно.

– Годі тобі, бабусю, – хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, та став пильно її розглядати.

– Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, – докірливо глянула Анна Іванівна на дочку …

– Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварила, котлети посмажила, не пустим же столом тебе зустрічати, – знизала плечима Леся.

Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечеря дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх привіт! … »

Сіли за стіл, Леся розлила по тарілках борщ, так питає.

– Мамо, тобі одну котлету чи дві?

Анна Іванівна настільки зголодніла, що з’їла б всі три, подивилася на неї і сказала:

– Так став на стіл, сама покладу.

На тарілці виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другою, третю брати не стала – незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу.

А тут … може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, якісь невеликі заощадження у них є, а вони ще назбирають, урожай в цьому році хороший був …

А потім по кімнатах пройшлася – ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.

– Мамо, ти надовго до нас? – запитала Леся жінку, домивши посуд на кухні.

– А що, ти не рада? Тільки приїхала, вже коли відбуду цікавишся?

– Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце збоку, та ще й в кінці вагона. Ти, мамо, дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати …

Анна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Лесика, хороший хлопець росте, тямущий, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому …

Так минуло кілька днів, з кожним новим днем ​​відносини ставали все холоднішими й холоднішими, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчика пограти в приставку, а Леся, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла.

Засумувала Анна Іванівна за простим людським теплом, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою. Зателефонувала дідові, та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком.

– Мамо, а дядько Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?

– Скоро синочку, ось бабуся поїде … – відповідала Леся.

– А коли бабуся поїде?

Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.

– Ти куди проти ночі? Поїзд то у тебе завтра ввечері.

– Нічого, поміняю квиток. Ох Лесенько, не так ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі, всі просив, на внука подивитися хоче, ну, прощайте …

***

Доїхала добре, правда, місце дісталося бокове. А ще, довелося всю ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару пухову хустку.

У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, але ж скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них …

– Здрастуй, Анно, як дісталася? – запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. – Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд!

Анна Іванівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна …

Фото ілюстративне, джерело kakao.im.

You cannot copy content of this page