З Юрком у шлюбі ми живемо вже 17 років, і думаю, що на цьому треба ставити крапку, не бачу вже щасливого майбутнього я для нашої сім’ї.
А в усьому, що заразу нас відбувається я виную лише себе одну. Сама нерозумно вчинила 10 років тому, пробачити себе за це ніяк не можу. Але хочу повідати все по порядку. Спочатку у нас було щире кохання, яке мій чоловік майже вимолив у мене, адже Юрко гарно доглядав за мною у молоді роки, на крок навіть не відходив: я була досить серйозною дівчиною, в голові було лише навчання в інституті, а тут Юрко ходить за мною по п’ятах, букетики носить.
Мені всі подруги говорили, щоб я на нього увагу звернула, шкода хлопця, хороший та чемний Юрко тоді був. Тим більше він з багатої сім’ї, в 26 років вже на своєму автомобілі їздив. І я дійсно тоді якось звернула на нього свою увагу.
Весілля у нас була гарне, свекри мої дуже постаралися, про таке свято я навіть і не мріла. Батька у мене немає, мама працювала звичайною кухаркою в заводській їдальні. Багато вона мені не могла допомогти.
Всі гості на на весіллі захоплювалися, що ми найкрасивіша пара, що будемо жити щасливо, бо у якийсь бік ніхто з нас не подивиться.
І щиро кажучи, на момент весілля я була щиро закохана у свого чоловіка, вважала себе найщасливішою жінкою на світі.
Окрема подяка батькам Юрка, бо житлом вони нас теж забезпечили. Спочатку пожили трохи для себе, а потім у них народилася донечка.
Зміни у нашому житті стали відбуватися, коли я сиділа в декреті з дворічною донькою. Ситуація стандартна: чоловік став затримуватися з роботи або з друзями десь сидів. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюся, у чоловіка є інша.
Я стала перевіряти телефон чоловіка, але нічого там не знайшла. А потім у чоловіка була зустріч однокласників в ресторані, і він уночі додому не приїхав, телефон був вимкнений. Стала рано вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого другова-однокласника, хотіла подзвонити, але двері були відчинені.
Коли я зайшла, то там усі ще спали після відпочинку, я тихенько сфотографувала свого чоловіка з якоюсь пані і пішла. Ніхто нічого не помітив.
Чоловік приїхав додому до обіду, втомлений і винуватий, мовляв – вибач мене, після ресторану поїхали з хлопцями до друга, а батарея в телефоні сіла, попередити не зміг. А я йому і показала всі ті фото, які зробила, коли побачила його з нею разом.
Як потім виявилося, що так воно і було: поїхали вони усі до цього друга, тільки не суто чоловічою компанією. Чоловік благав пробачити його, казав, що це все зовсім не серйозно, нічого для нього не значить.
Довго я не могла пробачити і збиралася на розлучення подати. Юрко довго просив у мене вибачення, а потім до нього приєдналися ще й свекри, теж мене вмовляли не руйнувати сім’ю, хоча самі звинувачували в усьому свого сина і були на моїй стороні.
Моя мама спочатку сердилася на зятя, але потім попросила забути це все – ну всяке в житті буває: сам Юрко зрозумів, що накоїв недобре, а тепер кається в усьому.
Я погодилася пробачити, але за однієї умови: ми переїдемо з нашого районного центру в обласне місто. Там буде зміна обстановки, можливостей для роботи багато, і, можливо, я все зможу забути. Юрко зі своїми батьками дуже для того постаралися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали в інше місто в двокімнатну квартиру.
Здавалося б – на цьому можна було заспокоїтися, мій Юрко став зразковим сім’янином. 10 років ні натяку на якісь походеньки не було, все чудово. Але не так давно я зайшла в центральний супермаркет нашого міста: там вибір більший, ніж в тому, що поруч з нами. Дивлюся – між прилавками мій чоловік тупцює. Зупинився біля відділу з солодощами, вибирає щось, та ще й не один – з якоюсь жінкою. Набрали пакет всього-всього, розрахувалися, кудись йдуть. Я швиденько за ними.
На вулиці він купує вже їй квіти. Я не хотіла мовчати, підійшла ближче і привіталася. Чоловік здивувався, а ця жінка лише посміхнулася, зрозумівши в чому справа. Так це ж та сама жінка, з якою я фотографувала свого чоловіка. Я назавжди запам’ятала її обличчя. Після недовгої паузи я побігла додому.
Думаєте, мій чоловік побіг за мною слідом? Як би не так. Ні, він навіть не покликав мене. Прийшов пізно ввечері, став щось там говорити, виправдовуватися, вигадувати, мовляв, випадково зустрілися з однокласницею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати.
Я попросила Юрка піти і він пішов. Ага – як же, випадково! Але зараз я не його звинувачую, а себе – як я могла 10 років тому пробачити його? Невже після такого людина може змінитися? Адже будь я тоді рішучішою, моя доля би була іншою. А зараз мені вже 40 років, кому я вже потрібна в такому немолодому віці? Мені сумно ід всього цього, але це тільки моя вина. Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, швидше за все, мені доньку шкода. Але на розлучення я все ж обов’язково подам. Просто не зможу більше бути поряд з цією людиною. Чи правильно я чиню, руйнуючи нашу сім’ю? Адже, хоч Юрко і мав собі іншу, він мене не кидав, від мене не йшов?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – vipidei.
