Зараз мені дуже хочеться донести до людей свою історію, адже поділитися більше немає з ким і я не знаю, як мені бути далі.
Я вже зараз розумію, що сама винна в тому, лише не знаю чи можна щось повернути назад, виправити щось у цій ситуації, яка зараз склалася в мене, щоб знову мати хорошу та міцну сім’ю.
Я зараз заміжня жінка, живу зі своїм чоловіком у шлюбі вже 14 років, у нас з Іваном є двоє діток.
Мені особисто, щиро кажучи, ніколи не подобалася жадібність мого чоловіка Івана: його економія дуже дріб’язкова.
Але він не завжди був таким, як зараз, змінився просто з роками.
А ще не так давно, просто без особливої нагоди міг мені букет квітів купити, коробку цукерок, продукти в магазині купували нормальні, а зараз все зовсім не так.
Я нічого такого сказати не можу, адже Іван все в будинок старається, все для дітей, але розрахунки бюджету все одно ведемо, але ось перед людьми буває часто не зручно мені за свого власного чоловіка.
На подарунки мій Іван вічно скупиться, навіть для своєї рідної мами йому постійно шкода грошей на те, що вона хоче, хоча вона рідко до нього звертається за допомогою.
“Мамо, ну ти ж добре знаєш, у нас діти, все зараз дорого дуже, ціни ростуть, життя непросте, ось тобі якраз дрібничка за 200 гривень на день народження, і на цьому все, змоги немає на більше”.
Друзів у нас раніше було більше, а зараз мало: на них треба витрачатися, щоб піти в гості, та й до себе кликати теж грошей коштує – той же стіл накрити недешево коштує.
Так само мені незручно зі своїм Іваном десь у відпустці: він економить навіть на каві:
“Ось ще – так дорого буду за каву платити, та ще й чайові їм подавай, нікому заробити давати не хочу”.
Краще для Івана ходити в дешеві столовки.
На платний пляж, до прикладу, мій чоловік ніколи не піде.
Готелі у нього лише для одних багатіїв, можна і маленьку кімнату біля моря просто орендувати, причому одну і тісну – для нас і двох наших дітей, скільки нам того місця потрібно.
Це “не тому”, що ми такі жадібні люди, а тому що немає чого чужих людей годувати, навіть тими ж чайовими, а в готелях – кожному подай, кожен хоче, щоб їм хтось даремно гроші дав в кишеню.
Іван мій вважає, що все потрібно їсти вдома, так краще і дешевше для всіх, до кафе й ресторанів ходять марнотрати, там за одну страву звичайну сотні гривень просять ні за що.
Але хочу я розповісти про дещо інше.
Десь рік тому в наш будинок поверхом вище нашої квартири переїхала одна молода сусідка: гарна така жінка, доглянута добре, десь років 30-ти.
На сьогоднішній день вона живе сама, а до цього пару місяців після переїзду жила зі своїм співмешканцем.
Наші чоловіки ставили свої автомобілі поруч, віталися, розмовляли часто на вулиці, наче багато спільних тем знаходили.
До них постійно виходила і вона: халатик шовковий, тапочки такі гарненькі.
Один раз сусіди нас покликали до себе – повечеряти, познайомитися, разом провести час.
Я, пам’ятаю, тоді ледве вмовила свого Івана купити щось до них на стіл, бо не зручно було йти з порожніми руками.
Прийшли, поспілкувалися, але всі зрозуміли, що ми люди різні, у кожного свої інтереси, тому після званого вечора обмежувалися простими привітаннями при зустрічі.
А потім сусід кудись поїхав і більше ми його ніколи не бачили, вони розбіглися і наша сусідка відтоді стала жити одна.
Я нічого особливого не помічала, але чоловік прямо червонів при зустрічі з нею, був сам не свій, видно було щось не те.
Один раз мій чоловік просто допоміг їй стіл зібрати, адже не було кому, вона мене якось біля під’їзду зустріла, я додому поверталася якраз, попросила чоловіка “позичити”.
Звичайно ж, я попросила Івана не брати у неї грошей – мовляв, вона ж живе тепер сама, часи складні, їй нікому допомогти, важку роботу жінка одна не зможе зробити, потрібно виручити її.
Замість його звичного:
“Та як же! Безкоштовно я нікому нічого робити ніколи не буду”, мій чоловік охоче погодився допомогти нашій сусідці, без зайвих слів.
Був він там довго, я навіть вже збиралася йти до них, але чоловік прийшов такий веселий: за старання сусідка його пригостила, приготувала вечерю для нього.
В принципі, більше не було ніяких натяків на їх відносини, але мені це зовсім не сподобалося.
Але ось недавній випадок мене вже дуже засмутив, бо я його зовсім ніяк не можу пояснити.
У цієї жінки щось там поламалося у ванній, і потекла вода на підлогу, ця пригода зіпсувала нам всю стелю: і ванну, і коридор, і навіть кухню, в ремонт якої ми вклали чимало грошей.
Поки сусідка повернулася з роботи за моїм викликом, поки перекрили воду в її квартирі, поки сантехніки прийшли. яким зателефонували відразу – ми вже буквально плавали, я вже воду витирала на підлозі в нас, адже її було просто ну дуже багато.
Дивно, але мій чоловік навіть не обурювався цим усім – він пояснював мені про ці шланги, що це вони дешеві якісь просто, у всіх таке може трапитися, в цій ситуації ніхто не винен.
Але найголовніше, що було дуже дивним для мене, що Іван сказав, що ні копійки з цієї жінки не візьме.
Він просто переконував мене, що вона не винна ні в чому і все тут, крапка, самі заробимо зі своїх грошей все і впораємося без неї!
Мало того – він купив сусідці нові, дорогі шланги і все своїм коштом, сказав, що так буде краще та надійніше і для неї, і для нас!
Тепер я не знаю, що й думати?
Що це за відносини такі. Я так можу і без чоловіка скоро залишитися.
Невже це нормально з Іванової сторони? А що буде далі?
Фото ілюстративне.
