Не судилося єдиному синові Домініки стати матері опорою в її старості. Його не стало, коли до весілля залишалися лічені дні: збиралися з нареченою за обручками. Їй здавалося, що вона втратила все. Але попереду її чекала ще одна втрата
Кажуть у народі: так судилося. Кажуть: така доля. Справді, роздумуючи про пережите цією жінкою, мимоволі повіриш у долю. Яка для одних вистеляє радістю кожен день, а для інших невтомно клубочить чорні хмари над головою… За матеріалами
Домніка була одинадцятою дитиною в родині. Над нею не тремтіли люблячі батьки, не бавили її старші брати й сестри. А в сім років дівча осиротіло.
З рідної чернігівської Корюківщини переселилася на Одещину, в братову родину. Він у школу не пускав: сім’ї потрібні були робочі руки. Лише в дванадцять Домніка сіла за парту. Перед уроками мала переробити всю хатню роботу. Часто снідати доводилось по дорозі до школи, бувало, пригорщею гороху з придорожнього поля.
Єдиною радістю стало навчання. Домніка швидко надолужила згаяне. Дуже хотіла бути вчителькою. І ні бідність, ні сирітські нещастя не завадили їй отримати диплом педагогічної школи. Він їй здавався перепусткою в життя… Тому так бoлісно, до речі, переживала, коли втратила документ, переїжджаючи знову на Корюківщину, де мешкали чотири її сестри.
Жодна з них не дожила до дев’яносторічного ювілею Домнікії Григорівни Ткачової, який вона недавно відзначила. Та на святі сестра все одно була — Катерина Свиридівна Личак. Дарма, що не рідна — їх зріднила майже піввікова дружба. Обидві працювали разом в Єліному, в Тур’ї і — до самісінького виходу на пенсію — в Кучинівці.
— Жили вдвох на квартирі в баби Килини, — згадують. — Хата бiдна, та дарма. Головне — радіо було. Як почуємо музику, нумо відразу в танок…
Там, у Кучинівці, дівчата зустріли своїх суджених. Першою заміж вийшла Домніка. Разом з подругою бавили вдвох первістка Вітю.
Не судилося єдиному синові стати матері опорою в її старості. Його не стало, коли до весілля залишалися лічені дні: збиралися з нареченою за обручками. Коли Домнікія Григорівна проводжала сина в останню путь, їй здавалося, що вона втратила все. Але попереду її чекала ще одна, не менш важка втрата.
… Наречена Віктора Галя через півроку народила донечку. Ця дитина стала для бабусі єдиним світлом у вікні. Не було більшої радості, коли школярка-онука переїхала до неї жити (Галя на той час вийшла заміж). Юля була не лише відрадою, а й помічницею. Бралася за все: жито ціпом молотила, дах на хаті фарбувала.
Після школи закінчила бухгалтерське відділення в Щорському ПТУ, курси масажу, перукарів у Чернігові. Та найбільше любила техніку. Отримала водійські права і сяяла від радості, коли друзі давали кермо. Мріяла про своє. Але не встигла: їй було двадцять п’ять, коли її не стало.
З усього великого роду Домнікії Григорівни залишилися племінники на Донбасі та родичі в Щорсі. Останні кличуть до себе. «Може, й зважусь», — каже. А поки вона ще на своїх ногах. Читає газети, любить розгадувати кросворди. Ніби в подарунок за життєві випробування, доля подарувала їй довголіття. А ще — стійкість духу і силу волі. Повага учнів і односельців, людська вдячність полегшують гіркоту страждань.
Автор Марія ІСАЧЕНКО, Чернігівська область.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
