Оксана завмерла перед дзеркалом у невеликому передпокої їхньої міської квартири, безрезультатно смикаючи замок на старій демісезонній куртці. Застібка знову заїдала — як на зло, завжди в найбільш незручний момент. Це була куртка кольору втомленої осені, яку вона носила вже років сім, якщо не вісім, відколи народилася молодша донька.
— Тарасе, а можна я собі куплю нову куртку? — тихо, майже винувато, спитала вона чоловіка, який сидів на табуреті, розклавши перед собою цілий арсенал рибальського приладдя. Він саме полірував щойно придбану, блискучу, як новенька, мультиплікаторну котушку.
Тарас підняв голову від своїх снастей, його погляд ковзнув по дружині й зупинився на потертому одязі. У ньому не було ані злості, ані байдужості — лише абсолютне нерозуміння.
— А навіщо тобі нова куртка? — його тон був абсолютно раціональним, наче вона просила про щось на кшталт особистого літака. — Ти ж удома сидиш. Максимум — раз на тиждень на ринок, чи до Наталі, сусідки, по сіль.
Ось так. Просто, логічно і, головне, однозначно. У його картині світу її потреби не існували поза межами домашнього периметру.
Оксана глянула на себе в дзеркало — потерті, лискучі рукави, вицвіла, безформна тканина, і якесь сіре, невиразне обличчя, на якому, здавалося, відбилася вся її рутина. Коли вона востаннє купувала собі щось, що не було предметом першої необхідності або не стосувалося дому? Вона напружила пам’ять, але відповідь вислизнула. Це було так давно, що вже не мало значення.
— Ну, я ж іноді виходжу. До магазину, до лікаря, на пошту, — спробувала вона виправдатися, хоча перед чоловіком почувалася винною вже за сам факт свого існування поза кухнею.
— На базар у дорогій куртці ходити? — Тарас посміхнувся, і ця посмішка одразу перетворила її бажання на безглузду примху. — Оксано, будь реалісткою. Краще мені на нову вудку «Shimano» додай — хоч користь буде. Риболовля — це сімейний бюджет економить, це ти сама знаєш.
«Ага. Економить», — промайнуло в голові в Оксани.
Вона пригадала, скільки Тарас витратив за останні три місяці на свої «економні» захоплення: нове вудилище із високоякісного карбону, імпортна котушка, що коштувала як її місячна комуналка, цілий ящик із фірмовими блешнями та воблерами за кілька тисяч гривень. А ще ж були регулярні поїздки на Дніпро чи Десну з ночівлею, бензин, провіант, а часом і «подяки» місцевому єгерю, щоб мати краще місце.
— Тарасе, а скільки ти на риболовлю за рік витрачаєш, якщо чесно? — це питання вирвалося несподівано, з гіркою інтонацією.
— До чого тут це? — Тарас одразу насупився. Він швидко перейшов від раціонального до ображеного тону. — Я ж для сім’ї намагаюся! Коропа додому приношу, судака. Ти що, не цінуєш? Тихіше б сиділа, коли я тобі до столу рибу приношу!
Оксана мовчки кивнула, відчуваючи, як стискається її горло від невисловлених слів. Вона цінувала, звичайно. Особливо коли Тарас гордо вивалював на кухонний стіл двох-трьох дрібних пліток розміром із долоню, витративши на цю «здобич» у п’ять разів більше, ніж коштували б ціла сітка свіжого коропа на ринку. Але ж він приносив, він «добував» — і це було його чоловіче виправдання для будь-яких витрат.
— Слухай, а чого ти взагалі наглядала куртку? — запитав він, примружившись, і в його голосі з’явилася підозра. — Чи не зустрічі у тебе якісь завелися? Чи ти збираєшся десь «виходити в люди»?
— Які зустрічі, Тарасе? З ким мені зустрічатись? З продавчинею хліба чи з нашим сімейним лікарем? — Вона розвела руками, намагаючись стримати роздратування.
— Звідки я знаю? — Він знизав плечима, повертаючись до своєї котушки. — Баби — народ непередбачуваний. Он, сусідка Наталя чоловіка залишила — каже, захотілося пожити собі.
Оксана спробувала згадати, коли вона востаннє робила щось суто для себе. Не для Тараса, не для доньки, не для дому, не тому, що «треба» чи «це економить», а просто тому, що хотілося.
Не згадала. У її житті не залишилося місця для бажань, лише для обов’язків.
— Гаразд, не буду купувати, — сказала вона вже зовсім тихо, і ця фраза прозвучала, як визнання поразки.
— От і розумниця! — одразу повеселішав Тарас. — А то що це за такі витрати? Ми ж заощаджуємо зараз. На якісну вудку, наприклад.
Оксана вийшла на вулицю у своїй допотопній, вже майже ганчірковій куртці. Сонце світило яскраво, але її світ залишався сірим. І раптом вона зловила себе на думці, яка була настільки крамольною, що аж запаморочилося: а що, якщо вона справді знайде собі роботу? Хоча б невелику, тимчасову. Щоб мати власні, особисті гроші.
На куртку. На перукарню. На те, щоб вперше за десять років купити собі не просто крем для рук, а парфуми.
І не лише на куртку. На відчуття власної значущості.
Надворі було сонячно і тепло, як для пізньої осені, і Оксана вперше за довгий час підвела голову і подивилася навкруги — не поспішаючи, не думаючи про список продуктів чи про те, чи не забула вона вимкнути праску. Просто так.
І на дверях старенького, але ошатного міського Драматичного театру вона побачила оголошення, написане акуратним каліграфічним почерком: «Потрібна гардеробниця. Неповний робочий день. Вечірні зміни».
Оксана зупинилася і перечитала оголошення двічі. Театр. Світло, музика, люди, які приходять за красою. Робота. А головне — зарплата.
Вона дістала телефон. Руки трохи тремтіли — від незвички, від внутрішнього хвилювання, чи то від страху перед власним рішенням, вона не знала.
— Алло? Добрий день. Я телефоную з приводу роботи гардеробниці.
Голос на тому кінці дроту виявився м’яким, добрим, налаштовуючим на довіру. Це був сам директор, Ігор Петрович.
— А, чудово! Ми саме шукаємо відповідальну людину. А ви можете завтра підійти на співбесіду? Годині о другій дня?
— Можу, — відповіла Оксана, дивуючись, яка рішучість і твердість раптом з’явилася в її голосі, якого вона сама давно не чула.
Увечері вдома вона виклала своє рішення чоловікові.
— Тарасе, я, мабуть, влаштуюся на роботу.
— Куди це? — Тарас відірвався від телевізора, де йшов матч, і його невдоволення було очевидним.
— До театру. Гардеробницею.
— Ну, ти даєш! — Він розсміявся, і цей сміх був відкритим і зневажливим. — До театру! А що, прибиральницею місць не було? Чи тобі раптом захотілося «високого мистецтва»?
Оксана міцно стиснула губи й промовчала. Їй не хотілося виправдовуватися.
— Та гаразд, Оксано, не ображайся. Просто смішно виходить – ти ж ніколи не працювала з людьми. Ти двадцять років далі кухні не виходила! А тут раптом – театр! З тими всіма, художниками та поетами.
— А чому б і ні? — спокійно запитала вона.
— Та не чому. Просто, — Тарас зам’явся, розуміючи, що втрачає контроль. — А вдома хто буде? Готувати, прибирати, прати?
— Після роботи. Вона ж не на повний день.
— А якщо вистави допізна? А як же я? Ти що, мене залишатимеш без гарячої вечері?
— То там неповний день. Я встигну, — пообіцяла вона, хоча в душі відчувала, що це буде тяжко.
— Ну, не знаю, не знаю, — чоловік недовірливо похитав головою. — Якісь дивні зміни у нас намічаються. Не на добре це.
І Оксана зрозуміла, що це лише початок її неоголошеної війни за себе.
Співбесіда пройшла на диво легко. Директор театру, Ігор Петрович, виявився чоловіком років шістдесяти, з доброю, трохи театральною усмішкою і розумними очима. Від нього пахло старими книгами, шкірою та чимось напрочуд теплим.
— Оксано Тарасівно, так? — Він подивився на її анкету. — Досвіду роботи з людьми немає, але це не страшно. Головне — бажання. Бажання бути серед людей, серед мистецтва. А у вас є бажання?
— Є, — відповіла Оксана твердо. Це слово не було простою відповіддю, це було її кредо, її новий вибір.
— Тоді ласкаво просимо до нашої родини! Можете починати вже завтра, як вам зручно.
Додому вона поверталася, наче на крилах, яких у неї давно не було. Вперше за багато років у неї з’явилося щось своє. Не спільне, не сімейне, не чоловікове — лише її. Її простір, її час, її відповідальність.
Тарас зустрів новину зі звичною іронією, що межувала зі знеціненням.
— Ну і скільки там платять? На помаду для губ вистачить?
— Вісімнадцять тисяч гривень, — відповіла Оксана, стараючись зберегти спокій.
— О, чорт забирай! — свиснув чоловік. — За такі гроші і я б пальто приймав! Тоді вже приймай мої рибальські чоботи на зберігання!
«Тоді приймай», — подумала Оксана про себе, але промовчала. Вона знала, що ціна її роботи вимірюється не лише грошима.
Робота в театрі стала для неї справжнім одкровенням.
Виявляється, світ не закінчується на плиті, каструлях і барабані пральної машини! Виявляється, є люди, які говорять про п’єси, про нові книги, про історію міста, про філософію життя, а не лише про те, що на риболовлі погано клювало і що все дорожчає. Вона дихала іншим повітрям, повітрям, насиченим творчістю і надією.
Колеги прийняли її тепло, відчувши її щирість. Особливо подружилася вона з Андрієм Михайловичем – поважним, трохи театрально-пафосним пенсіонером, який працював головним костюмером.
— Оксаночко, — говорив він щоранку, проходячи повз її гардероб, — як чудово ви сьогодні виглядаєте! Ваша усмішка — це вже частина нашої сцени.
Компліменти звучали настільки незвично, що спочатку вона червоніла й опускала очі. Вдома Тарас востаннє сказав їй щось приємне… коли саме? Вона знову не пам’ятала. Напевно, коли вона подала йому його улюблену юшку.
А тут щодня:
— Оксано Тарасівно, ви сьогодні просто чарівні!
— Яка у вас красива посмішка! Це справжнє сонце в нашому гардеробі!
— А зачіску нову зробили? Ви молодшаєте на очах, що ви з собою робите?
Першу зарплату Оксана витратила на себе вперше за багато років. Вона пішла не на ринок, а в бутик і купила собі елегантну блузу глибокого синього кольору, туфлі на невеликому каблуці, які не промокали, і зробила манікюр. Вона не просто витратила гроші, вона інвестувала у свою самооцінку.
— А ти що, почала фарбуватись? — здивувався Тарас, коли дружина прийшла додому з пакетами та оновленим виглядом. Його тон був не захоплений, а підозрілий.
— Трохи. На роботі ж з людьми спілкуюся. Театр — це обличчя.
— Це з якими людьми? Із тими, театральними? — Він пирхнув. — Та вони все такі, емоційні, ненормальні. Нормальних мужиків там нема. Всі твої там — або старі, або в бантиках.
— А мені нормальні мужики й не потрібні, — відповіла Оксана. — У мене є чоловік.
Але Тарас чомусь не заспокоївся. Навпаки — став чіплятися до дрібниць, відчуваючи, що нитки її життя вислизають з його рук.
— А чого ти сьогодні так довго? Вистава вже закінчилася годину тому!
— Ми з колегами до невеличкого кафе зайшли. Чай попили, обговорили нову постановку.
— У кафе? — Очі чоловіка звузилися. — З колегами? Із ким саме?
— Та з різними. Галина, вона в касі працює, Андрій Михайлович, костюмер…
— А хто такий Андрій Михайлович? — Тарас навіть підвівся.
— Костюмер. Пенсіонер, йому вже під сімдесят.
— Пенсіонер, — повторив Тарас недовірливо. У його уяві літній чоловік був не менш небезпечним, ніж молодий залицяльник. — А що він робить у кафе із молодими жінками? Тим більше допізна?
Оксана подивилася на чоловіка з майже фізичним подивом. Її чоловік був поглинутий власною підозрілістю.
— Тарасе, тобі не здається, що ти перегинаєш? Які молоді жінки? Мені сорок три роки.
— Сорок три — це не старість! — несподівано розлютився Тарас. Його гнів був спробою захистити свою зручну реальність. — Тим паче для чоловіків! Ці пенсіонери тільки прикидаються добрими, а самі…
— А що самі?
— Та вони все розуміють! Думаєш, я не помічаю? Додому приходиш — така вся, що світиться, задоволена, збуджена. Раніше такого не було!
Оксана справді світилася. Вперше за багато років вона почувалася потрібною, цікавою як особистість, а не як функція. На роботі її слухали, з нею радилися, їй говорили компліменти, її праця була видною. А вдома вона була ким? Обслуговуючим персоналом?
— Звичайно, не було, — сказала вона тихо, і в цьому спокої була неймовірна сила. — Бо вдома мені ніхто компліментів не каже. Ніхто не помічає мене.
— А навіщо тобі компліменти? — розгубився Тарас. Він щиро не розумів. — Ти ж дружина! Дружинам компліменти не потрібні, дружинам потрібна стабільність і надійна чоловіча рука!
Стабільність. Гнітюча, сіра, як її стара куртка, стабільність.
А як же кохання? Ніжність? Емоційна увага? Це все було викреслено з їхнього сімейного контракту.
— До речі, — продовжив Тарас, повертаючись до свого головного аргументу, — а скільки ти там заробляєш? Щось я не помітив, щоб до сімейного бюджету щось побільшало.
— Я витрачаю на себе. Одяг купую, у перукарню ходжу.
— На себе? — Тарас аж підскочив, його обличчя налилося кров’ю. — А сім’я? А будинок? А мої сорочки, які треба у хімчистку віддавати, бо ти не можеш їх відпрасувати як слід?
— Тарасе, ти двадцять років в одній сорочці ходив, коли я не працювала. І нічого, вижив. Я тебе утримувала всі ці роки, без жодної копійки власної.
— Не розумію, що з тобою відбувається, — похитав головою чоловік. — Ця робота на тебе погано впливає. Вона тебе псує. Може, кинути її, поки не пізно?
— Ні, — пролунало у відповідь.
Відповідь прозвучала так твердо, що Тарас навіть злякався.
— Ні? Ти мені так відповідаєш?
— Ні. Не кину.
— Але навіщо тобі ця робота? Грошей там — сльози, вдома справ повно.
— Мені там добре, — сказала Оксана. — Я відчуваю себе там живою.
— А вдома погано?
Оксана помовчала. Чи погано вдома? Нудно, безрадісно, сіро. Однаково. Як той старий замок на куртці, що заїдає і не дає вільно відкритися чи закритися. Вона втомилася від спроб його полагодити.
Через місяць Оксана купила собі ту саму куртку. Вона була темно-синя, кольору грозового неба, елегантна, ідеально сиділа на ній, підкреслюючи тепер уже сяючий колір її очей.
— Знову покупки? — пробурчав Тарас, побачивши її в оновці. — Ти ж хотіла куртку, купила. Тепер що? Наступного місяця?
— Тепер хочу нові чоботи, зимові. І не такі, щоб просто не промокали.
— Чоботи? У тебе є чоботи!
— Є. Але хочу нові, на зручному, гарному підборі.
— Оксано, ти що, з глузду з’їхала? Щомісяця щось купувати? У нас не гумовий бюджет!
— У нас — не знаю. А в мене є своя зарплата, — відповіла вона, і вперше в житті їй не було соромно за ці слова.
Тарас дивився на дружину так, ніби вона заговорила іноземною мовою, яку він не міг перекласти.
— Своя зарплата. А знаєш що? — Тарас, намагаючись повернути собі контроль, перейшов у контрнаступ. — Якщо ти маєш «свою зарплату», то й комуналку плати сама! І продукти купуй сама! І за свою куртку із чоботами сама відповідай!
— Добре, — спокійно погодилася Оксана. Вона вже давно була готова до цього кроку. — Буду.
— Тобто як, буду? — розгубився чоловік. Він думав, що налякає її.
— А так. Житимемо окремо. Ти — на свої гроші, я — на свої. І відповідати кожен буде за себе.
— Але ж ми сім’я!
— Сім’я, — Оксана одягла нову синю куртку і подивилася на себе в дзеркало. Це була вже інша жінка. — Але, певно, у нас надто різні уявлення про те, що це насправді означає.
У театрі тим часом відбувалися зміни. До нового сезону вирішили оновити інтер’єри фойє та вбиралень, і всі співробітники, включаючи Оксану, засукали рукави, допомагаючи з організацією.
— Оксаночко, — покликав Андрій Михайлович, — допоможіть мені, будь ласка, з тканинами розібратися! У нас ціле полотнище синього оксамиту лежить.
Вони працювали поряд, обговорювали кольори, фактури, шукали найкраще місце для важких театральних штор. Андрій Михайлович виявився людиною тонкого смаку, гострого розуму і, що найважливіше, людиною, яка вміла слухати.
— А знаєте, Оксано Тарасівно, — сказав він під час невеликої перерви, — ви дуже змінилися за ці місяці.
— У якому сенсі? — Оксана посміхнулася.
— Розквітли. Коли прийшли — сіра мишка, з поглядом у підлогу. А тепер очі горять, і хода інша, впевнена. Чоловік, мабуть, не натішиться, що йому так пощастило?
Оксана сумно посміхнулася.
— Навпаки. Йому мої зміни не подобаються. Вони йому незручні.
— Як це не подобаються? — здивувався Андрій Михайлович. — Що за нісенітниця? Це ж ознака того, що ви щасливі!
— Він думає, що я кину роботу і повернуся до колишнього життя. До звичної сірості.
— А ви?
— Нізащо, — вона відчула, як це слово вібрує в її грудях.
Андрій Михайлович кивнув, його погляд був сповнений поваги.
— Правильно. Ніколи не відмовляйтеся від того, що робить вас щасливою.
Щаслива.
Так, саме так вона почувалася тут, у театрі, серед оксамиту, м’якого світла і людей, для яких мистецтво було більше, ніж просто розвага.
Прем’єра нової вистави призначили на п’ятницю. Оксана працювала допізна — глядачі розходилися ближче до одинадцятої. Вона акуратно розкладала пальта та шарфи, вдихаючи аромат дорогих парфумів та свіжого снігу.
— Оксаночко, — підійшов Андрій Михайлович, — допоможеш мені з чохлами для головних костюмів? Їх треба терміново упакувати для гастролей.
— Звичайно! — Вона усміхнулася.
Вони працювали поряд, обережно складаючи дороге вбрання, виготовлене з парчі та шовку. Андрій Михайлович розповідав кумедні історії з театрального життя — про примадонн і курйози на сцені. Оксана сміялася, відчуваючи себе частиною цього чарівного, нереального світу.
Саме в цей момент, коли вони стояли схилившись над костюмами, у гардероб увірвався Тарас. Він був червоний від гніву, обличчя перекошене, очі бігали, шукаючи підтвердження своїх найгірших підозр. Він шукав скандалу, щоб повернути ситуацію до звичного русла.
— А ось і він! — закричав він на весь гардероб, і Оксана аж підстрибнула від несподіванки. — Ось він, твій залицяльник! Я знав!
— Тарасе, ти що? — Оксана кинулася до чоловіка, намагаючись його стримати. — Що з тобою? Ти п’яний?
— Я не п’яний! — Він тицьнув пальцем у поважного Андрія Михайловича. — Три години вас тут шукаю, доки ти тут з цим… цим!
Андрій Михайлович випростався, з гідністю поклавши на стіл оксамитовий чохол.
— Юначе, прошу вас, не влаштовуйте сцен. Ми працюємо.
— Я чоловік цієї жінки! І маю право знати, з ким моя дружина до півночі тут порається!
— Ми працюємо! — Оксана спробувала пояснити. — Костюми впорядковуємо!
— Працюєте! — передражнив Тарас. — Знаємо ми цю роботу!
— Ваша дружина справді чудовий співробітник, — втрутився Андрій Михайлович. — І людина чудова. І вона тут, до речі, не для вас.
Оксана обернулася до чоловіка, і в її очах спалахнуло щось таке, що змусило Тараса інстинктивно позадкувати. Це був не гнів, а холодна, вистраждана рішучість.
— Двадцять років, Тарасе! Двадцять років я для тебе була невидимкою! Домробітницею! Ти приходив, я готувала — ти жер мовчки. Я прибирала — ти розкидав мовчки. Я просила гроші на себе — ти обурювався!
— Я не…
— Мовчи! — гаркнула Оксана, і Тарас справді замовк. — Зараз говорю я! Вперше за двадцять років! Я тут не через цього чудового чоловіка. Я тут через себе!
— Ти що, закохалася в цього старого? — прохрипів Тарас, його голос звучав жалібно.
Повисла тиша. Андрій Михайлович стояв, здивовано дивлячись на них. Тарас важко дихав, немов пробіг марафон.
— І що тепер? — нарешті спитав він тихо.
— А тепер, — Оксана зняла робочий халат, акуратно склала його і повісила на гачок. Вона одягла свою нову синю куртку. — Тепер я залишаюся працювати. І щодня приходитиму сюди. До людей, котрі мене цінують як особистість, а не як посудомийку.
— А вдома?
— А вдома, — вона взяла сумку і відчула її приємну вагу. — Вдома буде так, як ти захочеш. Я більше не буду сподіватися, що ти змінишся. Не проситиму уваги. У мене тепер є інше життя.
— Яке ще інше життя?
— Те, де мене шанують. — Вона попрямувала до виходу. — Андрію Михайловичу, побачимося завтра.
— Обов’язково, Оксаночко. Я вам нові рукавички знайду, — кивнув старий.
— А ти, — вона обернулася до чоловіка, і в її погляді не було ненависті, лише віддаленість. — Можеш іти додому. Вечеря у холодильнику. Як завжди.
І вона вийшла, її кроки були легкими та впевненими.
Тарас залишився стояти посеред гардеробної, розгублено дивлячись то на Андрія Михайловича, то на двері, за якими зникла дружина.
— Вона серйозно? — спитав він у костюмера.
— Боюся, що так, — сумно відповів Андрій Михайлович. — І знаєте, що? Вона має рацію.
— У чому права? У тому, що кричить?
— Жінки хочуть бути коханими, Тарасе. А не лише потрібними. Вони хочуть бути поміченими.
Тарас ще постояв, потім пробурмотів щось невиразне про ненормальних художників і поплентався до виходу, залишаючи за собою тягучий шлейф гіркоти.
А Оксана йшла нічним містом, закутана у свою синю куртку, і вперше за двадцять років почувалася вільною. Її шлях лише починався.
Тиждень Тарас ходив похмуріше за січневу хмару. Вдома мовчав, харчувався холодним, бо не міг сам розігріти. На роботі зривався на колег, уперше не поїхав на планову риболовлю. Оксана поверталася з театру пізно, розповідала про вистави, нові постановки — ніби нічого не сталося. Вона зберігала дистанцію, але виконувала всі домашні обов’язки.
Та щось між ними таки змінилося. Це був повільний, болісний процес, схожий на розморожування.
Тарас більше не коментував її покупки. Навіть почав дослухатися до її розмов.
— А що сьогодні показували? — спитав він якось за вечерею, і це питання прозвучало так незвично, що Оксана ледь не впустила ложку.
— «Три сестри», — відповіла вона, здивовано глянувши на чоловіка.
— Сподобалося?
— Дуже. Хоча сумно. Про те, як люди мріють, а життя минає. Про те, що не можна жити минулим.
Тарас помовчав, міряючи поглядом її сяюче обличчя, яке вже не було сірим. Потім несподівано сказав:
— А ти стала гарною. Я помітив.
Оксана ледь не випустила вилку. Вперше за багато років чоловік сказав їй щирий, незатребуваний комплімент.
— Дякую, Тарасе.
— І ця куртка тобі йде. Та синя. Красива.
Перелом стався за місяць, коли настали справжні морози. Оксана повернулася з театру близько десятої вечора. Тарас зустрів її у передпокої. Він стояв, стискаючи в руках невеликий, але яскравий букет польових ромашок, які він, мабуть, купував у якійсь квітковій крамниці.
— Це тобі, — сказав він ніяково, не дивлячись їй в очі.
— Мені? — Оксана взяла квіти, відчуваючи, як її серце тане. — А що за свято?
— Ніякого. Просто хотів.
Вони стояли, дивлячись один на одного, і Оксана раптом зрозуміла: щось у чоловікові змінилося. Не кардинально, не назавжди, але зрушилося з мертвої точки.
— Оксано, — сказав він тихо, — вибач. За той вечір у театрі. За те, що кричав і підозрював.
— Тарасе.
— Не перебивай. Дай сказати. — Він глибоко зітхнув, підбираючи слова, які, здавалося, вперше в житті вимовляв. — Я думав багато. Про те, що ти казала. Про «невидимку» і про те, що я тебе не бачу. І зрозумів, ти мала рацію.
— У чому права?
— Я тебе не бачив. Двадцять років поряд жив і не бачив, що ти — людина, а не просто моя дружина. Я бачив функцію.
Оксана слухала і не вірила своїм вухам. Невже його захисна броня, його егоїзм, нарешті дали тріщину?
— А тепер?
— Тепер бачу, як ти змінилася. Як розквітла на цій роботі. І розумію – це добре. Тобі добре. Значить, і мені має бути добре.
— Тарасе, ти серйозно?
— Серйозно, — він глибоко зітхнув, і це був щирий, важкий зітхання. — Я пишаюся тобою, Оксано.
Три слова. Три прості, але такі довгоочікувані слова, на які вона чекала все своє свідоме життя.
«Я пишаюся тобою».
— Ти працюєш, заробляєш, люди тебе цінують. А я дурень був, зациклений на своїх блешнях та економії. Думав, дружина повинна тільки вдома сидіти та обслуговувати чоловіка.
— І що тепер?
— А тепер… — Тарас ніяково посміхнувся, і ця посмішка була тепла, не глузлива. — Тепер я тебе підтримуватиму. На роботі твоїй цій театральній. Хочеш — разом у театр сходимо? Подивимося, що там таке цікаве діється.
Оксана посміхнулася, і ця посмішка була наповнена надією.
— А раптом тобі сподобається, і ти почнеш замість риболовлі ходити на балет?
— А раптом і сподобається. — Тарас обійняв дружину, притискаючи її до себе. — Головне, щоби тобі подобалося. А мені подобається, коли ти щаслива.
Вони не стали ідеальною парою за один день. Тарас, як і раніше, іноді бурчав, коли Оксана затримувалася в театрі або йшла вранці раніше, ніж він вставав. А вона, як і раніше, купувала собі обновки, не звітуючи за кожну копійку, і це було її право.
Але щось важливе між ними налагодилося. Довіра, повага і, головне, видимість.
А ще, через місяць, Тарас купив абонемент до театру — на два квитки.
— Ходитимемо разом, — сказав він, вручаючи їй ошатну картку. — Треба ж мені відповідати своїй новій ролі — чоловіка театральної діви.
Оксана посміхнулася. Кращого компліменту і кращого визнання вона й вигадати не могла.
У театрі Андрій Михайлович зустрів їх привітно:
— Оксаночко, який у вас галантний чоловік! Як приємно бачити сімейні пари, які поділяють інтереси!
Тарас трохи почервонів, але міцно потис руку костюмерові, вже не відчуваючи ревнощів чи підозри.
— Навчаюся цінувати те, що маю. І те, ким вона є.
А Оксана подумала: іноді людям потрібен потужний поштовх, аби нарешті зрозуміти — справжнє щастя поряд, і воно починається з поваги. Добре, що вона знайшла сміливість цей поштовх дати, навіть якщо для цього знадобилося двадцять років.
Головне — вони встигли.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
