– Що ти там робиш, мамо? – питає мене дочка.
– Не розумію, що таке? Де гроші? Тут лише 500 євро. Ти їх кудись переставила? – питаю я із здивуванням свою дочку.
– Облиш, мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? – спокійно відповідає мені донька. – Я гроші витратила. Життя дороге. Мамо, ну що ти починаєш цю розмову, тобі що, гроші дорожчі за щастя рідної доньки?
Я була спантеличена, бо розраховувала на те, що в мене є гроші, а виявилося, що в мене їх нема.
Я стояла посеред спальні, тримаючи в руках стару бляшану коробку з-під печива, яка роками служила нашим сімейним сховком. Руки мої легенько тремтіли, а в голові панував цілковитий хаос. На свята я приїхала додому у відпустку, відразу заглянула в наш сховок і не могла вірити в те, що побачила. За моїми найскромнішими підрахунками там повинно було бути мінімум 10 тисяч євро, а натомість я тримала в руках 500 євро і не могла збагнути – де решта.
Дочка робила вигляд, що нічого не сталося, а мені хотілося плакати. Я останні роки всі зароблені євро доньці висилала, а вона мала їх відкладати – так ми з нею домовилися. Та дочка вирішила витратити все на свій розсуд, і мені нічого про це не сказала.
А як усе гарно починалося! Квиток на автобус «Рим – Чернівці» я купила ще за два місяці до Великодня. Весь цей час на італійській віллі, де я доглядаю за старою синьйорою Джулією, я тільки й жила думками про дім. Уявляла, як приїду, як обійму доньку Люду, як привітаюсь із зятем Толею. Спеціально накупила повні сумки італійських смаколиків: пармезан, оливкова олія, справжня кава, солодощі для онуків – дітей мого сина Ігоря.
Автобус довго стояв на кордоні, але я навіть не втомлювалася. Моє серце рвалося в рідне село. Я дивилася у вікно на українські краєвиди, на першу зелень, на чепурні хатки і думала: «Яка ж я щаслива. Моя праця не марна. Дім відбудували, сина житлом забезпечила, тепер приїду, візьму зі сховку гроші, купу гарних подарунків усім зроблю. Маю ж право нарешті відчути себе поважною мамою і бабусею».
Коли автобус зупинився на автостанції, мене зустрів зять Толя на машині.
– З поверненням, мамо Галю! – щиро посміхнувся він, забираючи мої важкі сумки. – Ого, ну ви й навантажили! Люда там уже на кухні крутиться, чекає.
– Дякую, Толику. Як ви тут? Як хата? – розпитувала я всю дорогу.
– Та все добре, мамо. Хата стоїть, другий поверх гріє, город зорали. Все за планом.
Приїхали. Наш будинок тепер просто не впізнати – один з найкращих в селі, чим я дуже пишаюся. Раніше це була старенька, перекошена мазанка, яка залишилася мені від батьків. Дах протікав, стіни цвіли. А зараз – красеня-дім, обкладений сучасною плиткою, з великими вікнами. Зять у мене дійсно дуже добрий господар, багато чого зробив своїми руками, що дозволило нам зекономити гроші на майстрах. Він і гіпсокартон крутив, і сантехніку сам ставив.
Люда вибігла на поріг, ми обійнялися. Вона виглядала прекрасно: гарна зачіска, дорогий спортивний костюм, манікюр.
– Ой, мамо, нарешті! Заходь, роздягайся, – сказала вона, цілуючи мене в щоку.
Ми сіли обідати, розмовляли про дрібниці. Але мені кортіло зробити те, що планувала. Я хотіла дітям сина на свята зробити цінні подарунки, адже я їм ніколи нічого великого не давала, все тільки в цей дім вкладала. Ігорко з дружиною та двома дітками жили в місті, збиралися приїхати на сам Великдень. Я вирішила тихенько піти в спальню, взяти гроші, щоб завтра поїхати в райцентр і купити малому планшет для навчання, а малій – гарний золотий ланцюжок.
Я піднялася на другий поверх, зайшла в кімнату, де стояла стара шафа. На самій верхній полиці, за зимовими ковдрами, лежала та сама коробка. Я дістала її, відкрила, очікуючи побачити товсту пачку купюр по 50, 100 та 200 євро. Але на дні лежало всього п’ять папірців по сто.
У мене все всередині перевернулося. Я перерила всю коробку, заглянула під газету на дні – пусто. Саме в цей момент до кімнати зайшла Люда.
– Нічого ж не сталося. Ти ж сама вже в магазин ходила, бачиш, яке у нас тут все дороге, – виправдовується моя Людмила, коли ми спустилися на кухню. – Ну чого ти всім настрій перед святами псуєш? Вистачить тобі і 500 євро, а після Великодня поїдеш в свою Італію і ще собі щось заробиш.
Я дивилася на неї і не впізнавала власну дитину.
– Людо, ти при собі? – мій голос здригався. – Що значить «поїдеш і ще заробиш»? Мені вже під шістдесят! У мене ноги гудуть так, що вечорами плакати хочеться. Я вісімнадцять років в Італії світу білого не бачу! Я думала, що тут лежить моя подушка безпеки, що я зможу вже повернутися на зовсім, відпочити!
– Мамо, ну не починай драму, – відмахнулася вона, наливаючи собі каву. – Яку подушка безпеки? Ми живемо тут і зараз. Ти знаєш, скільки коштує утримувати такий великий будинок? Комуналка взимку – космос! А Толі на машині треба було мотор міняти, бо як без колес у селі? А мені зуби треба було полікувати, ти знаєш, які зараз ціни у стоматологів?
– Стоматологи коштують десять тисяч євро?! – майже кричала я. – Людо, я щомісяця висилала по тисячі, іноді по тисячі двісті євро! Собі залишала 50-100 євро на телефон та якісь засоби гігієни. Навіть на їжі там економила, синьйора Джулія часом зі свого столу пригощала. Я кожну копійку сюди везла! Ми ж домовилися: ви берете з тих грошей на поточні потреби хати, але розумно, а решту складаєте! де гроші за останні два роки, коли ремонт уже закінчився?!
– Ой, можна подумати, ти тільки на нас витрачала, – єхидно зауважила дочка. – А Ігорю квартиру хто купив? Щось ти тоді не кричала про економію!
Цей закид образив мене найбільше.
В Італії я 18 років, провела там часу чимало, але і заробила теж добряче. Тут, удома, в нашому районі, середня зарплата тоді була копійчана, а там – тисячу євро в місяць. Весь цей час я дітям фінансово допомагаю, заради них я поїхала, бо бажала, щоб хоч вони мали краще і забезпеченіше життя.
Дітей у мене двоє: син і дочка. Коли помер мій чоловік, ми залишилися біля розбитого корита. Борги, стара хата, діти підростають. Тоді багато хто з села їхав на заробітки, от і я зважилася. Думала – на рік-два, а затягнуло на вісімнадцять.
Першим одружився син Ігор. Пішов жити до сватів, у них там велика родина, місця мало. Я не хотіла, щоб його все життя картали за те, що він прийшов до них з пустими руками, щоб зневажали, що «приймак». Тому я, як тільки змогла, зібрала гроші і купила сину двокімнатну квартиру в місті. Це був перший і єдиний раз, коли я йому допомогла. Ігор був неймовірно вдячний, плакав, обіймав мене. З того часу він крутиться сам, працює на двох роботах, у мене ні копійки не просить, каже: «Мамо, ви для мене зробили старт, далі я сам. Дбайте про себе і про Люду».
Донька ж вдома залишилася, і я вважала це правильним. Вона привела в хату Толю. Дім у нас був старий, ремонту давно потребував, але я не мала можливості його зробити відразу, бо ж на це величезні гроші потрібні. Тому перше, що я зробила за заробітчанські гроші – це стала відбудовувати наш будинок.
Люда з Толею тоді були молоді, енергійні. Вони радили, що робити, мріяли про велику родину, захотіли добудувати другий поверх. Я раніше тільки раділа: нехай будують, це ж усе для них, для моїх майбутніх онуків від Люди (яких, до слова, так і не з’явилося, бо Люда все казала «не на часі»). Всі наступні гроші після купівлі квартири сину я висилала лише доньці.
Йшлося про немалі суми. Роками – тисяча євро щомісяця. На себе я майже нічого не витрачала. Людмилі я нічого не шкодувала, вона могла витрачати ці гроші на все, що їм було потрібно, але в межах розумного, звичайно. Купити одяг, смачну їжу, техніку в хату – будь ласка. Та я сподівалася, що донька розуміє, що я не можу бути вічно заробітчанкою, тому бережно відноситься до грошей.
А виявилося що? Що Люда просто сіла мені на шию.
Не знаю, що мене більше вразило, те, що нема грошей, чи те, що дочка все тихо зробила і мені нічого не сказала. Якби я випадково не заглянула у той сховок, то так би нічого і не знала, Людмила навіть не збиралася мені нічого говорити. Вона думала, що я приїду, побуду тиждень, поїм паски і поїду назад, навіть не зазирнувши в коробку.
Увечері прийшов з роботи Толя. За вечерею панувала важка атмосфера. Я мовчала, Люда демонстративно гупала тарілками. Нарешті я не витримала:
– Толю, а ти знав, що в сховку порожньо? Що з десяти тисяч євро залишилося п’ятсот?
Толя застиг з виделкою в руці, подивився на Люду, потім на мене, почервонів.
– Мамо Галю… Ну, Люда казала, що ви в курсі. Що треба було там ремонт у ванній доробити, і куртки шкіряні ми купували, і до Львова на вихідні їздили… Я думав, ви все знаєте.
– Толя, ти ж бачиш, що я щомісяця слала гроші! – мої сльози нарешті прорвалися. – Ти дорослий чоловік, працюєш на пилорамі. Ти не бачив, що ви витрачаєте значно більше, ніж самі заробляєте?
– Мамо, а що Толя? – втрутилася Люда, піднявши голос. – Його зарплати тільки на заправку машини та якісь дрібниці вистачає! Ти хочеш, щоб твоя дочка в обносках ходила? Та всі в селі знають, що ти в Італії. Якби я ходила в старому пальті, з нас би сміялися! Казали б, що мати гроші лопатою гребе, а дочка як старчиха.
– Дочці майже сорок років! – не стрималася я. – Люді майже 40 років, і вона досі ніде не працює! Тому і витратила всі мої заощадження. Всі жінки в селі або на фермі, або в магазинах, або в райцентр їздять на роботу. А ти що робиш? Цілими днями серіали дивишся та нігті фарбуєш за мої гроші?
А як дочка до мене говорить! Сум. Я їй слово – вона мені десять. Нічого їй сказати не можна, бо спалахує миттєво.
– Ти стала жадібною, мамо! – кричала Люда, а її обличчя перекосилося від злості. – Тобі ці папірці європейські мізки затьмарили! Тобі що, гроші важливішими стали за щастя рідної доньки? Ну витратила я їх, і що? Тобі шкода для власної дитини? Ти ж там ходиш за тією бабцею, вона тобі платить, ще заробиш! А в мене молодість минає, я жити хочу зараз!
Я дивилася на неї і мені здавалося, що переді мною стоїть чужа людина. Жінка, якій під сорок років, виправдовує свою лінь тим, що я «ще зароблю».
Наступного дня я вирішила піти в місцевий магазин, щоб трохи заспокоїтися і купити продуктів до свята. Думала, прогулянка на свіжому повітрі допоможе все обдумати.
Зайшла в наш сільмаг. Ціни мене просто приголомшили. За ці 500 євро, що залишилися, мені треба прожити місяць відпустки, свята відсвяткувати. Та я тепер не уявляю, як це зробити, бо це ж мало. Я в магазин пішла, тисячу гривень витратила, і нічого не купила: масло, ковбаса, хліб, трохи яєць та цукру – і грошей нема. На цінні подарунки онукам від Ігоря тепер точно не вистачить. Доведеться дарувати якісь дрібниці, і мені через це невимовно соромно перед сином, який ніколи нічого не просив.
Біля магазину зустріла сусідку Марію.
– О, Галю! Приїхала! – зраділа вона. – Оце так хату ви відбудували, палац! Дочка твоя, Люда, як королева ходить. Ну, дай Боже тобі здоров’я, таку красу дітям зробила. Скоро вже на зовсім повертаєшся?
Я змушено посміхнулася.
– Та ні, Марійко… Мабуть, іще поїду. Гроші потрібні.
– Та куди ж іще? Вже ж усе є! – здивувалася сусідка.
Я нічого не відповіла, тільки зітхнула і пішла додому.
Ото відпустка у мене цікава вийшла. Замість відпочинку і радості – суцільні сльози і з’ясування стосунків. Навіть не знаю, чи варто мені всю відпустку сидіти вдома, дивитися на незадоволене обличчя Люди та слухати її докори. Напевно, буду повертатися в Італію раніше, мінятиму квиток. Синьйора Джулія буде тільки рада, якщо я повернуся швидше.
Але для себе я вирішила чітко: тепер донька не отримає від мене жодного євро. Досить. Допомогла з хатою, дала дах над головою, зять господарний – нехай крутяться самі. Нехай на роботу іде, а з мене досить.
Коли я озвучила це рішення Люді, в хаті знявся новий скандал.
– А за що я жити буду? Ти думаєш, що я в 40 років роботу знайду? – каже мне Людмила, ледь не плачучи від обурення. – Ти про мене подумала? У нас у селі роботи нема, в райцентр їздити – автобуси погано ходять. Ти хочеш, щоб я на старості літ з голоду вмерла?
– Тобі сорок років, Людо! Яка старість літ? – спокійно, але твердо відповіла я. – Я в сорок років поїхала в чужу країну, мови не знаючи, туалети мила і дупи старим людям витирала, щоб вас прогодувати! А ти в себе вдома не можеш роботу знайти? Хоч на пів ставки, хоч у місті! Люди їздять – і ти поїдеш.
Я нарешті прозріла, і зрозуміла, що мені треба їхати ще на 5-7 років. Поки сили є, поки здоров’я дозволить, то зароблю тепер виключно собі на квартиру в місті, щоб жити окремо від них, ближче до сина та онуків. Дочка що думала, що я до старості маю її забезпечувати? Що я помру на тій чужині, а вона буде мої гроші на вітер пускати?
Ну все, жодного євро більше не дам. Цей Великдень я ще відбуду, побуду з сином та його дітками, а після свят – на автобус і назад до Риму. Тільки цього разу я працюватиму на власну старість, а не на забаганки дорослої, ледачої жінки, яка навіть «дякую» сказати не спроможна.
А як би вчинили на моєму місці ви, коли б побачили замість 10 тисяч євро всього 500 у сховку? Чи правильно я роблю, що вирішила повністю залишити доньку без фінансової допомоги, чи все ж материнське серце має пробачити і продовжувати допомагати, щоб дитина не бідувала?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
