Усе село пам’ятає про щирі братські стосунки між Іваном та Петром. Як босими бігали безтурботно по вулицях, як у крижаній воді наловлювали на всю сім’ю риби. Як, подорослішавши, кожен водив сюди свою дівчину — сорочкою та чоботами святковими один з одним ділилися для побачень. А тепер…
Тепер лихо між ними промайнуло. І виникла воно, як кажуть, на рівному місці. Старший брат Іван, одружившись, у пошуках кращого життя виїхав у Придністров’я. Жив непогано, та коли в той край прийшла біда, довелося перебиратися в рідне село. Саме тоді і батька не стало. Хату він заповів молодшому синові Петру, який доглядав його. За матеріалами.
Дізнавшись про братову скруту, той вирішив пустити Івана на батьківщину, адже мав власний будинок. Сіли брати за стіл, обговорили все. За підказками дружин домовилися таким чином: Іванова сім’я житиме в хаті довічно, але має сплатити Петровій 500 доларів, щоб, мовляв, хоч на оформлення спадщини були якісь гроші. Та й на душі спокійніше, коли ніхто нікому не винен. Та, як виявилось, є у світі й більше лихо від того, що іноді через гроші приходить. Залишило свій відбиток на дружбі між братами з усією силою…
Смикнуло якось Іванову дружину в тісному колі подруг прохопитися «словом правди» про Петрову «половину»! А якими б вірними не були ті подруги, «сорока» у селі все чує…
Ну, тут уже Петричиха в боргу не зосталась, у кишеню за словом не полізла. І пішло-поїхало: «Ти ледацюга! Чаю заварити не можеш!!!» — «А ти?! Своїми «чаями» скількох чоловіків у «гречку» заманила?!». І сміх і гріх. Іваниха — слово, Петричиха — два на здачу. Та все з гострим слівцем. Для людей — концерт безплатний. А для братів — і сором за дружин, і ворожнеча…
Недарма у народі кажуть: «Гординя і дурість на одному дереві ростуть». Через оту гординю сварка далеко зайшла. На зло Івановій жінці Петрова змусила свого чоловіка негайно оформити власність на батькову хату та відрізати від неї електричні дроти. Начальник РЕМу, отримавши таку заяву (а була вже пізня осінь), став умовляти Петра забрати її хоча б до весни. Бо знав чоловік обставини й суто по-людськи пожалів сім’ю, що зимуватиме при свічках. Петро забрав, але наступного дня, після настійної «просьби» благовірної, привіз нову. Відрізали таки світло «квартирантам», бо що вдієш — воля хазяїна…
Тут уже Іваниха не витримала — подала до суду. А як бути судді, коли, з одного боку, є свідки про передачу грошей за хату, а з іншого — офіційний документ на ту ж хату? От він і вивів братів у коридор — запропонував укласти між собою мирову угоду. Брати кивнули головами на знак згоди. Але в залі суду, де вони знову потрапили під «опіку» дружин, їхній намір миритися щез.
За одним судом потягнувся інший; життя обох сімей перетворилося на суцільні нервові зриви та величезні витрати на адвокатів… За кілька років у кожного з братів пішло «на вітер» по кілька тисяч гривень. Це ж і по машині могли б Іван та Петро своїм дітям купити! Так ні ж — гординя…
Із легкої комедії сварка між жінками переросла у справжнє протистояння. Вже й односельцям не до сміху. Попрохали вони свого депутата Сергія Васильовича, аби той якось зарадив. Депутат запросив братів на бесіду. Пояснив їм, що зайшли вони далеко, але ще є можливість помиритися. Бо ні хата, ні гроші не варті спаскуджених стосунків між рідними людьми. Душа ж мучитиметься через розбрат, не заспокоїться ніколи. Схиливши голови, брати погодилися із розумними словами. Вдарили при свідкові по руках та й розійшлися.
А на ранок… знов один з одним не привіталися. Бо ще ввечері Петричиха сказала своєму, як відрізала: «Пробачиш заподіяну мені образу — покину тебе. Залишишся на старості літ без догляду».
Іваниха своєму теж заявила категорично: «Я перед кожною вибачатися не збираюся! Проживемо якось…».
Ось так і живуть. Два рідні брати не спілкуються, а справа вже йде до старості. Прикро, що роки так кожному з них мудрості і не додали…
Олександр ВИНОГРАДІВСЬКИЙ.
Фото ілюстративне.
