Якось так вийшло, що майбутній тато моєї майбутньої дитинчати, коли дізнався про те, що ми скоро станемо батьками, дуже розсердився. Юрко мене просив, благав, говорив, що я зіпсую йому цим все життя, потім почав і зовсім сварити мене. Повторював, що ні копійки я не отримаю від нього, і що він ніколи не прийме цю дитину, вона не його. Я плакала. Але мене підтримала, у ті непрості часи, моя рідненька мама, вона сказала, що нічого страшного в цьому зовсім немає, ми виховаємо наше дитятко самі, без його участі.
Мама відразу вселила в мене впевненість в наше хороше майбутнє, вона дала мені підтримку та турботу. З Юрком я не бачилася десь близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині. Він був разом зі своїми батьками: його тато й мама йшли поряд з ним. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували свою неприязнь до мене чомусь, хоча буквально пів року тому, коли ми з ним зустрічалися, вони завжди були мені раді, посміхалися у відповідь.
Я спокійно привіталася з Юрком і його батьки, та вони зробили вигляд, що ми не знайомі і просто пройшли повз мене. Я знову розплакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зрозуміти, як так можна, за що вони так зі мною? Адже поява дитини це чудо, яке дано Господом не кожному. Деякі люди не можуть мати дітей, і їм доводиться прикладати багато зусиль щоб це виправити, щоб мати таку радість в житті, і купу грошей ще й на все витрачають. А тут, Бог послав мені дитинку, а він, тато моєї дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плакала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не тільки про себе, а й про маленьку людину.
Одним прекрасним ранком, я вирушила в лікарню на огляд. Це був звичайний огляд. Коли я вийшла на вулицю, почався сильний дощ і довелося викликати таксі. По дорозі додому, я розговорилася з водієм і поділилася своїми думками та хвилюваннями. Не дарма кажуть, що таксисти, це другі психологи. Він слухав мене уважно всю дорогу, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність також, як і я. Коли ми під’їхали до мого дому, Андрій, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я не довго думаючи, написала номер і пішла спокійно, ні про що не думаючи.
На наступний день подзвонив Андрій і запропонував прогулятися, я погодилася без будь-яких роздумів. Так ми почали спілкуватися з ним. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися як звичайні старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі. Це було аж до появи дитини.
Як і належить, у призначений термін у мене з’явився синочок і я назвала його Андрій. Ось в той момент я була дійсно щаслива жінка, щаслива по-справжньому. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого немовляти на руках. Прийшов Андрій, він перший взяв дитину на руки і я побачила, що по його щоці потекла сльоза. За ці моменти в житті, повірте, можна віддати багато чого, це найпрекрасніший час у житті. Потім Андрій якось спокійно та щиро став на коліно і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає дитину як свою рідну. Коли я це почула, я розплакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто ридала, ридала від щастя. Звичайно я погодилася, я відчула тепло та турботу про себе, чого не відчувала вже дуже давно.
Минуло вже п’ять років відтоді. В нас з’явилася ще дівчинка і ми найщасливіша родина у світі. А про минуле я давно забула, не хочу згадувати тих недобрих людей.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – prykarpattya.
