Не можу вигнати далеку родичку зі своєї квартири. Коли ми жили бідно, про нас ніхто й не згадував. А зараз її мама телефонує мені щодня і кричить, що вона має жити у нас
З моїм чоловіком ми познайомилися, коли нам було трохи за 20. Я закінчувала університет, підробляла у вечірній час по своїй спеціальності. Потрібно сказати, що ми з невеликого міста. Тут народилися і залишилися. За матеріалами
У чоловіка робота була пов’язана з постійними відрядженнями. Він працював у провідній компанії нашого маленького міста. Постійно їздив по містах, особливо часто відвідував столицю нашої країни.
Як працівника його дуже цінували і поважали – він все робив на совість. А совість у нього була чиста.
Його старання пройшли не дарма – його побачило начальство головного офісу, який знаходився в столиці.
Керівництво компанії дорожить своїми співробітниками. Тому йому запропонували перевестися в головний офіс.
На той час ми вже були одружені пару років. Мріяли про свою квартиру і про дітей. Тому у нас вже були скромні накопичення на майбутню квартиру.
Ми дуже довго думали щодо переїзду. Але в підсумку вирішили ризикнути.
Фірма чоловіка допомогла нам знайти житло для оренди і навіть оплачувала нам певний відсоток.
Зарплата була непогана. Але, знаючи ціни в столиці на житло, ми розуміли, що збирати нам доведеться довго. Зате потім ми народимо дитину і заживемо як люди.
Я теж влаштувалася на роботу.
Наш шлях накопичення на своє власне сімейне гніздечко був довгим і тернистим. Пару раз нам доводилося брати велику суму з накопичень.
Ми економили, на чому могли, десь навіть не доїдали. Іноді я брала роботу додому, щоб заробити зайву копійку. Тому на шляху до нашої спільної мрії я недоспала багато ночей.
І ось це сталося! Намічена сума вже була накопичена. Наступні кілька місяців пронеслися швидко і у відмінному настрої.
Ми вибирали квартиру, оформляли документи, організовували переїзд. Навіть безтурботні прогулянки по магазинах, які я взагалі ніколи не любила, приносили мені радість. Адже ми вибирали що-небудь для своєї квартири.
Свій вибір ми вирішили зупинити на трикімнатній квартирі. Вона була велика і простора. Але в той же час затишна.
Ремонт ми робили теж самі.
Мабуть, це все, що було у нас хорошого. Адже, на жаль, все хороше завжди закінчується, коли в твоє життя влазять родичі. Так сталося і з нами.
Мої родичі дізналися про нашу покупку і попросили нас прихистити їх дочкy, яка приїхала навчатися в столицю.
Договір був такий, що дівчинка живе у нас і чекає результати зарахування. Як тільки починається навчання – дівчинка з’їжджає від нас. Все це повинно було зайняти приблизно пару місяців, не більше. На тому й погодилися.
Сьогодні вже перевалив п’ятий місяць, як гостює у нас моя далека родичка. Як тільки почалося навчання, у нас з нею відбулася розмова про те, що пора б з’їжджати вже. На що вона попросила не поспішати і дати їй час.
Її нахабна матуся дзвонила мені на наступний день після цієї розмови. І кpuчала в трубку, мовляв, як ми сміємо виганяти дівчинку на вулицю в незнайомому місті.
Та й взагалі, не дурні вони – в столиці квартиру орендувати – це ж скільки грошей потрібно! А навіщо витрачатися, якщо в столиці живемо ми, та й квартиру більшу якраз придбали – місця адже всіх вистачить!
Все б нічого – навчалася б дівчинка – справа інша. Тільки ось в університет вона ходить рази 3-4 на місяць. А решту часу вона пропадає на вулиці невідомо з ким і посилено налагоджує своє особисте життя.
Я розумію, що родичам треба допомагати. Але велика квартира і постійне проживання в столиці – це було мрією і метою всього життя! Невже через якусь дівчину нашій з чоловіком мрії не судилося збутися? Ми так довго до цього йшли. І стільки всього пережили.
Від стілького довелося відмовитися, щоб можна було відкласти більше грошей.
Я не знаю що робити. Ну правда, не виганяти ж дівчинку з речами на вулицю. Але як говорити з людьми, які відразу починають кpuчати, коли тільки мова заходить про місце проживання. Ніяк не збагну, що робити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
