Зоряна піднімалася на свій п’ятий поверх, намагаючись ступати якомога тихіше. Старий під’їзд відлунював кожен крок, а вона понад усе хотіла, щоб мама вже спала. День видався виснажливим, а вечір — і поготів. Усе почалося з дзвінка давньої подруги Катерини, яка запросила її на каву. Зоряна відчувала, що за цим «просто поспілкуємося» стоїть якийсь план, і не помилилася.

Щоб вирватися з дому, довелося сказати мамі, що у Катрі день народження. Це була маленька брехня заради спокою, але мама, пані Євгенія, була жінкою проникливою і тривожною.

— Все одно чекатиму на тебе, доню, — зітхнула вона тоді в слухавку. — Ти ж знаєш, я не засну, поки ти не вдома.

Зоряна глянула на годинник: майже північ. Вона знала, що зараз почнуться розпитування, і не знала, чи варто розповідати правду. А правда була в тому, що Катерина вирішила влаштувати долю подруги. На тій зустрічі, крім Катрі та її чоловіка, був Едуард — колишній знайомий, який нещодавно повернувся до їхнього містечка.

Едуард овдовів рік тому, жив сам у великому приватному будинку на околиці. Катерина вирішила, що дві самотні душі — Зоряна, якій незабаром сорок, і врівноважений Едуард — могли б стати гарною парою.

Проте зустріч пройшла прохолодно. Едуард змінився: став якимось закритим, втомленим від життя. Він хоч і дивився на Зоряну з цікавістю, але весь вечір згадував свою покійну дружину — якою вона була господинею, як вони ладнали. Зоряна відчувала, що він ще не готовий до нового розділу свого життя. Коли він проводжав її на таксі до під’їзду, то сказав:

— Зателефоную після роковин дружини. Можливо, зустрінемося ще раз.

Зоряна ввічливо посміхнулася, але в душі нічого не ворухнулося. Розповідати про це мамі не було сенсу — це лише породило б купу непотрібних надій та нових розчарувань.

Тихо відімкнувши замок, Зоряна прошмигнула в передпокій. Вона сподівалася в темряві дістатися своєї кімнати, аж раптом з-під дверей вітальні виринула смужка світла.

— Зоряно, це ти? — почувся голос матері.

— Ну що, мамо? — Зоряна прочинила двері. — Я ж просила лягати.

— Хіба я можу спати, коли ти так пізно повертаєшся? Одна, вночі… Хіба я мало за тебе перехвилювалася за ці роки?

— Мамо, я ж не дитина. Я була в подруги, приїхала на таксі під самі двері. Все добре.

Пані Євгенія приклала руку до грудей, і в її очах з’явилися сльози — перевірений роками засіб.

— Як ти розмовляєш? Батько твій завжди казав, що ми занадто тебе розпестили. Добре, що він не бачить, як ти нехтуєш моїм спокоєм.

Зоряна зітхнула. Вона підсіла до матері й ніжно обняла її за плечі.

— Ну, годі, мамусю. Я ж тут, усе гаразд. Давай я тобі тиск поміряю.

Виявилося, що тиск був майже в нормі, але пані Євгенія все одно виглядала засмученою. Вона поскаржилася на неприємний запах із кухні — відро для сміття вже давно просилося на вулицю.

— Не можна виносити сміття на ніч, — застерегла мама. — Прикмета погана, щастя з дому винесеш.

— Мамо, ну яке щастя в забитому відрі? — Зоряна лагідно посміхнулася. — Я швиденько, туди й назад.

Вона накинула старий плащ на плечі, взула капці й вийшла. А пані Євгенія підійшла до вікна. Вона спостерігала за своєю донькою, яка йшла порожнім двором до контейнерів. Серце літньої жінки стислося від жалю. Зоряна — гарна, розумна, добра — присвятила все своє життя догляду за нею. Її власне життя ніби зупинилося на паузі.

«Той перший, Василь, був зовсім не для неї, — думала мама, повертаючись до ліжка. — А Богдан… Богдан був гарний, але доля розпорядилася інакше — виявився невільним. Де ж той чоловік, який би захистив мою дитину?»

Зоряна йшла двором, насолоджуючись нічною прохолодою. На душі було неспокійно: вона відчувала, як роки минають, а стіни цієї квартири та постійна опіка матері стають дедалі тіснішими. Вона любила маму, але іноді ця любов ставала важким тягарем.

Раптом у нічній тиші вона почула тихий стогін. Він долинав з боку дитячого майданчика, де під самотнім ліхтарем виднілася постать. Зоряна спочатку злякалася, але цікавість і вроджена небайдужість перемогли. Вона поставила відро й обережно підійшла ближче.

На лавці сидів чоловік, схиливши голову. На ньому було дороге пальто, але воно було брудним.

— Пане, вам погано? — тихо покликала Зоряна.

Чоловік підвів голову. Незважаючи на травми, його обличчя здалося їй знайомим — не за рисами, а за якимось внутрішнім шляхетством.

— Схоже на те, — ледь чутно відповів він. Його голос був приємним, хоч і тремтів від болю.

— Що з вами сталося? Викликати допомогу?

Чоловік спробував підвестися, і Зоряна підставила плече. Він був високим, міцної статури. Під розірваним пальто виднівся дорогий костюм.

— Напали якісь молодики… Забрали все: гаманець, телефон, навіть годинник. Я намагався чинити опір, але їх було троє. Голова паморочиться.

— Ходімо, я допоможу вам дійти до під’їзду. Там є де присісти, а я викличу лікарів.

Поки вони йшли, Зоряна підтримувала його. У під’їзді він притулився до стіни, важко дихаючи. Зоряна хотіла вже бігти за телефоном, аж раптом двері нагорі відчинилися — пані Євгенія, не витримавши тривалої відсутності доньки, спустилася вниз.

— Зоряно! Ти що собі дозволяєш? Хто це з тобою? — вигукнула вона, але, побачивши закривавленого чоловіка, миттєво змінила тон. — Боже мій, та йому потрібна допомога!

Материнський інстинкт переміг підозрілість. Разом вони викликали швидку допомогу. Поки чекали на лікарів, Зоряна винесла пляшку води та серветки, щоб трохи вмити незнайомця.

— Дякую вам, — прошепотів він, дивлячись на Зоряну. У його погляді була не просто вдячність, а якесь дивне впізнавання, ніби він зустрів людину, яку шукав усе життя. — Як вас звати?

— Зоряна. А це моя мама, пані Євгенія.

— Я — Лев. Лев Олександрович.

Коли приїхала швидка, Зоряна допомогла йому дійти до машини. Лікарі запевнили, що серйозних пошкоджень немає, але потрібен огляд. Лев Олександрович на прощання вдячно стиснув її руку.

Ця ніч була безсонною для обох жінок. Пані Євгенія весь час примовляла, що світ став небезпечним, але в її голосі вже не було докору — лише схвилювання від події. Зоряна ж не могла забути погляду Лева — спокійного, впевненого і неймовірно теплого, незважаючи на обставини.

Минуло близько тижня. Життя повернулося у звичне русло: робота в бібліотеці, вечірні розмови з мамою, вишивання. Аж раптом суботнього ранку в двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр із величезним букетом білих лілій та троянд.

— Це для пані Зоряни, — посміхнувся юнак.

Всередині була візитка: «Лев Астахов. Юридична фірма “Правовий захист”». На звороті було написано від руки: «Дорога Зоряно, щиро дякую за вашу допомогу в ту нелегку ніч. Буду дуже радий, якщо ви погодитеся на філіжанку кави, коли я трохи одужаю. З повагою, Лев».

Пані Євгенія, побачивши квіти, сплеснула руками. — Оце так поворот! Справжній джентльмен. Ну що, доню, телефонуватимеш?

Зоряна відчула, як щоки спалахнули рум’янцем. Вона вагалася кілька днів, але врешті-решт набрала номер. Голос Лева в слухавці був радісним і бадьорим. Виявилося, що він знайшов її адресу через знайомих у правоохоронних органах, куди звертався із заявою про напад.

Їхня перша зустріч відбулася в невеликій затишній кав’ярні. Лев виявився людиною надзвичайної ерудиції та почуття гумору. Він розповів, що вже кілька років живе один — дружина поїхала за кордон і там залишилася, дітей у них не було. Він повністю занурився в роботу, забувши про власне щастя.

— Ви знаєте, Зоряно, — сказав він, дивлячись їй у вічі, — той напад був найгіршою подією року, але він привів мене до найкращої зустрічі в моєму житті.

Виявилося, що Лев має не лише успішну практику, а й старенького батька, пана Олександра, який мешкав у сусідньому районі й категорично відмовлявся переїжджати до сина в заміський котедж.

— Він у мене впертий, — сміявся Лев. — Каже, що в місті в нього друзі, доміно у дворі та спогади.

Минуло кілька місяців. Зоряна й сама не помітила, як Лев став частиною її життя. Він не просто залицявся — він став опорою. Навіть пані Євгенія, яка завжди ставилася до претендентів на руку доньки з великою пересторогою, цього разу була підкорена. Лев умів слухати її історії про минуле, допомагав із ліками та завжди приносив її улюблені солодощі.

Справжнім випробуванням стало знайомство двох батьків. Лев запросив усіх до себе за місто на недільний обід. Пан Олександр, підтягнутий колишній вчитель історії, та пані Євгенія спочатку приглядалися одне до одного. Але вже за годину вони захоплено обговорювали сорт помідорів, які краще ростуть у нашому кліматі, та спільних знайомих із їхньої молодості.

— Ти бачиш, Зоряно, — шепотів Лев, обіймаючи її на веранді, поки батьки гомоніли в саду, — вони знайшли спільну мову швидше, ніж ми.

Зоряна відчувала неймовірне полегшення. Вона бачила маму — щасливу, з вогником в очах, яка більше не почувалася самотньою. Вона бачила Лева — чоловіка, з яким їй було спокійно і надійно.

Однієї теплої літньої ночі, коли вони знову прогулювалися тим самим двором, де колись зустрілися, Лев зупинився саме під тим ліхтарем.

— Зоряно, я знаю, що ми вже не діти. У кожного з нас за плечима свій багаж, свої рани. Але я точно знаю: я не хочу більше жодного дня без тебе. Ти стала моєю ранковою зіркою. Ти згодна бути зі мною?

Зоряна не вагалася. Вона знала, що цей шлях до щастя був довгим, але він вартував кожної хвилини очікування.

— Так, Леве. Я згодна.

За рік у заміському будинку Лева було гамірно. Тепер там жили не лише молодята, а й обоє батьків. Пан Олександр та пані Євгенія облаштували собі спільний сад, де вирощували неймовірні квіти. Вони стали найкращими друзями, і тепер вечори проходили не в тривожному очікуванні під вікном, а за цікавими розмовами та грою в лото на літній терасі.

Зоряна продовжувала працювати в бібліотеці, але тепер у неї була власна майстерня для вишивання. Вона створювала неймовірні рушники, які Лев із гордістю показував усім знайомим.

Іноді, коли вони з Левом приїжджали в місто і проходили повз той самий сміттєвий майданчик біля її старого під’їзду, Зоряна посміхалася. Вона згадувала той вечір, те повне відро сміття і той стогін, який назавжди змінив її долю.

Виявилося, що щастя не потребує особливих умов чи ідеального часу. Воно може чекати на тебе в найпростіший момент, коли ти просто виконуєш свої буденні обов’язки. Головне — мати відкрите серце, щоб почути його заклик, і мужність, щоб зробити крок назустріч невідомому.

Доля подарувала їм цей шанс, і вони ним скористалися. Тепер у їхньому домі завжди світилося вікно, але не від тривоги, а від тепла та затишку, який вони створили разом. Зоряна знала: її життя нарешті стало таким, про яке вона мріяла — спокійним, наповненим глибоким змістом і справжнім коханням.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.