Земля ще дихала вогким листопадовим холодом, коли остання грудка глухо вдарилася об дубове віко. Усе стихло, лише старі ясени попід цвинтарною огорожею тихо шелестіли пожовклим листям, струшуючи дрібні краплі дощу. Люди перехрестилися, почали неквапом збиратися до воріт, стиха перешіптуючись та співчутливо поглядаючи на господаря.
Остап стояв непорушно. Широкоплечий, міцний, з великими шорсткими долонями лісоруба й столяра, він зараз здавався беззахисним підлітком, у якого з-під ніг висмикнули саму землю. По щоках, порослих тижневою темною щетиною, текли сльози, і він навіть не намагався їх утерти. Пішла мати, баба Катерина. Дев’яносто років топтала ряст, пережила голодні часи, тримала на своїх плечах усю хату, а цієї осені просто прилягла після обіду відпочити на припічку та й тихо відійшла за обрій, склавши руки на грудях.
— Ходімо, Остапе. Не карай душу, синку. Матері вже легко, у неї тепер нічого не болить, — чиясь суха, шкарубка, наче дубова кора, рука лягла йому на плече.
Остап здригнувся і повернув голову. Поруч стояв дід Олекса, колишній лісник і найстаріший чоловік у Калинівці. Скільки себе пам’ятав Остап, дід завжди ходив із сучкуватою палицею з крушини, мав довгі сиві вуса й очі кольору полину — спокійні, глибокі, що бачили крізь людей на кілька сажнів углиб.
— Ходімо, Олексовичу, — глухо озвався Остап.
Вони пішли стежкою вздовж старого саду. Село розкинулося внизу, під горою: над білими хатами підіймалися сизі дими від печей, пахло кизяком, спаленим бадиллям і мокрими яблуками. Дід міряв кроки неспішно, постукуючи палицею по підмерзлій колії.
— Тобі скільки стукнуло на Покрову? Сорок один? — не повертаючи голови, спитав літній чоловік.
— Сорок один, діду.
— Отож. Катерина твоя царство небесне мала золоте серце, та надто вже тебе біля своєї спідниці тримала. Берегла одинака. Тепер хата порожня, Остапе. Стіни холодні стануть, кутки почнуть тугою заростати. Чоловікові самому не можна. Вовком завиєш, як перша хуртовина закрутить. Шукай господиню.
— Та де її шукати, діду? — гірко посміхнувся Остап. — Усі дівчата або до райцентру повтікали, або заміж повиходили, вже онуків бавлять. А молодиці… хіба я кому треба? Вік у лісгоспі та на пилорамі, руки в смолі, язик до лестощів не підвішений.
— Не мели дурного, — гримнув дід, але без злості. — Руки в нього в смолі… Та за такими руками жінки в чергу ставати мають. Хату яку вимурував? Палац, а не хата. Сад посадив, пасіку тримаєш. Тільки роззява ти в мене, Остапе. У лісі дуба від явора за версту розрізниш, а в людях сліпий, мов кріт. Зайди до мене ввечері, поп’ємо узвару з грушами. Поговоримо.
Хата Остапа зустріла його дзвінкою, мертвою тишею. Завжди, коли він повертався із заготовок чи пилорами, хвіртка рипіла, а з ґанку вже чулося материне: «Остапку, роззувайся, я борщ із квасолею тільки з печі витягла». На комоді стояла миска з теплими пиріжками під вишитим рушником, пахло сушеною м’ятою та свіжим молоком.
Тепер на плиті стояла холодна чавунна сковорода. У кутку біля образів догоряла лампадка, кидаючи тремтливі тіні на вибілену стіну.
Остап скинув ватянку, сів на ослін і обхопив голову руками. Біль утрати душив за горло. Він справді був пізньою дитиною. Батько загинув на лісоповалі, коли хлопцеві ледь минуло десять років. Мати більше заміж не пішла, усе життя поклала на нього, оберігала від будь-якої біди. Дівчат у молодості Остап знав, траплялися й закоханості, та якось не склалося. То одна хотіла неодмінно до міста, до квартири з ванною, то інша крутила хвостом перед хлопцями з сусіднього села. Потім пішла робота: з ранку до ночі серед сосон, колод, пилок, бензину. Потім почав ставити нову хату з тесаного каменю та бруса — думав, для великої родини. А час летів, наче весняна повідь на річці. Не встиг озирнутися — скроні побило сріблом, однолітки женили синів, а він усе повертався до старенької матері.
Увечері темрява стала зовсім густою, аж тиснула на шибки. Не витримавши самотності, Остап накинув кожушину й подався через город до діда Олекси.
У дідовій хатині горіла стара гасова лампа — старий не любив електрики, казав, що від неї очі сліпнуть, а душі холодно. На печі весело булькотів мідний чайник, а на столі стояли сушені яблука, мед у глиняному полумиску та дві великі полив’яні кружки.
— Сідай, чайнику, — хитнув бородою дід, не чекаючи стуку. — Бери узвар. Дикий чебрець, материнка, сушена малина. Від туги перші ліки.
Остап сів на лаву, обпікаючи пальці об гарячу глину кружки. Ароматний пар піднявся до стелі, лоскочучи ніздрі.
— Олексовичу, голова обертом іде, — тихо почав Остап, дивлячись у темне вікно. — Знаю, що треба життя міняти. Але як? Думав я сьогодні… Є в нас у селі Олена, що на пошті сидить. Гарна молодиця, нічого не скажеш: брови шнурочком, хода пави. Тільки ж як рота відкриє — усе село знає, хто що з’їв і з ким посварився. З першим чоловіком так розійшлася, що пір’я летіло, досі судяться за межу біля повітки. Боюся я такого лиха в хату пустити.
— Олену? — усміхнувся у вуса дід Олекса. — Олена — то не жінка, то сорока-білобока з батогом у зубах. Ти чоловік тихий, совісний. Вона тебе за рік на попіл зітре, ще й на весь район розславить, що ти їй життя занапастив. Навіть не дивись у той бік, бо я тобі сам хвіртку дьогтем вимажу.
— Отож і я думаю… — зітхнув Остап. — А ще є Марина, що в сусідньому хуторі на фермі обліковицею. Тиха, спокійна, господиня до ладу. Тільки в неї хлопчик підростає, семиліток, та й сама вона після того, як чоловік її покинув, наче закам’яніла. Дивиться крізь людей, ніби образилася на весь білий світ.
Дід надпив узвару, помовчав, прислухаючись до завивання вітру в димарі.
— Дитина — то не біда, синку. Чужих дітей не буває, коли серце маєш. Але ображена жінка — то важка ноша. Якщо вона минуле в серці тримає, ти для неї вічно будеш чужим суддею або боржником. Тобі треба таку, щоб у хату не докори несла, а світло. Щоб ти додому з лісу біг, як на свято.
— Де ж таку взяти, Олексовичу? На ярмарку янголів не продають.
Дід уважно подивився на Остапа, примруживши зеленаві очі:
— А ти на Соломію подивися. Дочку коваля Мирона, що на краю вигону живе.
Остап мало не поперхнувся гарячим напоєм. Він опустив кружку на стіл і витріщився на старого:
— На Солю?! Діду, ви що, жартуєте наді мною в такий день? Вона ж… ну яка з неї наречена? Руда, мов лисиця, обличчя в ластовинні, наче хтось жменю проса сипонув. Носа задерла, худа, зросту невисокого. У селі її всі за перестарка мають, ніхто й не сватався зроду. Кажуть, вдалася в якусь прабабу-знахарку, люди її цураються, бо чудна якась.
Дід Олекса насупив сиві брови й постукав сухим кулаком по столу:
— Сліпий ти, Остапе! Сліпий, як те цуценя двотижневе! «Руда, веснянкувата»… Тьху на твою дурну голову! Тобі що треба — намальовану ляльку на покуті посадити, щоб сусіди заздрили, чи живу душу, яка тебе зігріє? Ти на неї хоч раз по-людськи дивився? Не як сільські пліткарі, а серцем?
Остап знітився:
— Та бачив… Коли ліс мимо її хати возимо.
— Отож бо й воно, що повз проїжджав! — гаряче повчав старий. — Соломія з п’ятнадцяти років менших сестер і братів на ноги ставила, коли їхня мати занедужала й злягла. Вона й прала, і варила, і город копала, і коло корів ходила. Брати вивчилися, повилітали в світ, сестри заміж пішли, а вона коло старого батька-коваля лишилася. Хто за нею доглядав? Ніхто. Вона слова лихого ні про кого в селі не сказала. А весілля її… Та вона як посміхнеться — у хаті лампи запалювати не треба! Сонячна вона, чуєш? Її саме сонце при народженні поцілувало. Йди до неї, Остапе. Не пожалкуєш до самої смерті. А більше я тобі нічого не скажу.
Минуло зо два тижні. Перший сніг припорошив багнисті дороги, у повітрі запахло свіжістю, морозом і березовим димом. Остап працював через силу: робота рятувала від чорних думок, але вечори ставали нестерпними. У порожній хаті кожен звук відлунював у серці.
Слова діда Олекси не виходили з голови. «Сонячна вона… сонце поцілувало…»
Одного ранку Остап стояв біля сільської крамниці. Мужики курили під навісом, чекаючи, поки привезуть свіжий хліб із райцентру. Раптом рипнула хвіртка, і на подвір’я крамниці зайшла дівчина — хоча яка дівчина, жінка тридцяти п’яти років. Соломія.
Вона була в старенькому, але чистенькому вовняному пальті, поверх якого була напнута світла хустка. З-під хустки вибивалися непокірні пасма — не просто руді, а густого, мідно-золотого відтінку, наче кленове листя на сонці. Вона несла важку полотняну торбу.
— О, диви, ковалева Рудуха чимчикує, — реготнув Грицько, місцевий ледар і випивоха. — Солько, чого така заклопотана? Може, тобі підсобити, нареченого знайти? А то скоро коса посивіє, а ти все в дівках кукурікаєш!
Мужики гигикнули, переминаючись з ноги на ногу.
Соломія зупинилася. Остап чекав, що вона або розплачеться, або почне лаятися, як це зробила б та ж Олена-поштарка. Але вона просто повернула голову. Її сіро-зелені очі подивилися на Грицька спокійно, навіть із якимось тихим жалем.
— Ти б краще, Грицю, паркан біля своєї хати підправив, бо скоро свині в світлицю залізуть. А за мою косу не журися, вона мені плечі гріє, — відповіла вона чистим, напрочуд мелодійним голосом.
І раптом посміхнулася.
Остап аж відступив на крок, упершись спиною в дерев’яний одвірок. Її обличчя, густо засіяне дрібним бурштиновим ластовинням, умить перевтілилося. Зникла буденна втома, на щоках заграв здоровий рум’янець, очі спалахнули теплим, живим вогнем, а на вустах заграла така м’яка, промениста посмішка, що навіть похмурий зимовий ранок здався світлішим. Здавалося, навколо неї розлилося відчутне фізичне тепло.
Грицько щось пробелькотів і відвернувся, а Соломія піднялася на ґанок крамниці.
Остап стояв, наче громом прибитий. «Справді… сонечко», — майнуло в голові.
Коли вона вийшла з двома буханцями хліба та пакунком солі, Остап, сам від себе не чекаючи такої сміливості, ступив їй назустріч:
— Давай, Соломіє, торбу піднесу. Важка ж.
Вона здивовано звела бліді рудуваті брови, уважно глянула на нього знизу вгору:
— Та нащо вам, Остапе Васильовичу? Я звикла, донесу сама, тут до вигону рукою подати.
— Не вигадуй. Я ж бачу, що пальці перетягнуло, — Остап обережно, але твердо забрав торбу з її руки. Пальці в неї були холодні, але шкіра на диво ніжна. — Ходімо, мені все одно в той бік, треба до лісництва зайти.
Вони пішли засніженою вулицею. Спочатку мовчали, чути було тільки рипіння снігу під важкими чобітьми Остапа та її тонкими повстяниками.
— Співчуваю вашому горю, Остапе, — тихо порушила мовчанку Соломія. — Тітка Катерина була доброю душею. Мене завжди яблуками частувала, коли ми малими повз ваш двір бігали. Важко вам зараз самому.
Остап подивився на її профіль: прямий, трохи кирпатий носик, темні довгі вії, на яких танули сніжинки.
— Важко, Соломіє. Хата мовчить. А мовчання в чотирьох стінах — то гірше за хворобу.
— Знаю, — кивнула вона. — У нас як сестри роз’їхалися, теж хата спустіла. Батько в кузні цілими днями молотом гатить, щоб думок лихих не чути. Але ви книги читайте. Книги лікують.
Остап зніяковів:
— Які книги… Я до них неохочий. Усе з сокирою та рубаком. Хіба що газету ввечері прогляну.
— А дарма, — вона знову посміхнулася своєю сонячною посмішкою. — Книга — то наче розмова з мудрою людиною, яка жила сто років тому. Я ось учора Шевченка перечитувала, а потім про далекі моря повість знайшла в бібліотеці. Читаєш — і ніби сам на тому кораблі пливеш, а за вікном наші верби снігом заносить.
Остап слухав її і дивувався. З жодною жінкою в житті він не почувався так легко. Не треба було вдавати з себе хвацького парубка, не треба було вигадувати дурних жартів. Вона говорила просто, щиро, її голос заколисував, знімав із душі той важкий камінь, що тиснув на серце з дня похорону матері.
Біля її двору він віддав торбу.
— Дякую, Остапе, — вона глянула йому просто у вічі.
— Соломіє… А можна я ввечері прийду? Просто посидимо, поговоримо. Ти мені про ті моря розкажеш.
Вона на мить зніяковіла, ластовиння на її щоках ніби заграло новими фарбами, але погляду не відвела:
— Приходьте. Батько якраз яблука запікає в печі. Будемо раді.
Село вибухнуло новиною швидше, ніж спалахнув би сухий очерет у серпневу спеку.
— Чули? Остап лісників до ковалевої Сольки почав ходити!
— Та ви що? Такий хазяїн, хата — повна чаша, і до кого? До рудої перестарки?
— Та погуляє трохи, серце розважить після матері та й кине! Кому вона здалася, бліда, конопата, ще й гонорова! Он Олена з пошти казала, що то вона його якимось зіллям напоїла, старий Мирон же всякі трави знає!
Ці розмови долітали й до Остапа. Зустрічаючи односельців біля сільради чи на пилорамі, він чув за спиною хихикання, бачив насмішкуваті погляди парубків. Навіть кум Петро якось за чаркою примовляв:
— Остапе, схаменися! Ти ж красень-мужик! Тобі б якусь молодицю з сусіднього села привезти, кров з молоком, щоб люди ахнули! А ти що задумав? З тебе ж уся округа сміється!
Остап тоді повільно поставив чарку на стіл, звівся на повний зріст і глянув на кума так, що в того язик присох до гортані.
— Слухай сюди, Петре, і всім перекажи, — тихо, карбуючи кожне слово, промовив Остап. — Мені з жінкою жити, а не людям на показ її виставляти. А хто ще хоч слово криве про Соломію скаже — той матиме справу з моїми кулаками. А ти знаєш, скільки я колоду соснову важу.
Більше в очі ніхто нічого не казав, хоча по кутках шепотілися й далі.
А вечори в коваля Мирона стали для Остапа справжнім порятунком. У хаті було бідно, але дивовижно затишно. На вибілених стінах висіли пучки трав — полин, шавлія, звіробій, що пахли літом. Старий Мирон, мовчазний велетень із сивою бородою, лагідно позирав на гостя з-під кудлатих брів. А Соломія поралася біля печі: наливала чай із липового цвіту, ставила миску з печеними яблуками, поливаними медом.
Вона розмовляла з Остапом про все на світі: про те, які дерева найкраще садити навесні біля пасіки, чому бджоли не люблять сварливих людей, що пишуть у старих книгах про козацькі часи. Коли Остап розповідав про ліс, про звірів, яких зустрічав у хащах, вона слухала, затамувавши подих, підперши щічку сухорлявою долонею.
І що більше Остап дивився на неї, то більше розумів: де він був раніше? Як міг ходити повз цю красу?
Її ластовиння тепер здавалося йому золотими бризками літнього сонця. Її мідне волосся, заплетене в товсту косу, світилося в напівтемряві кімнати, наче чисте золото. А головне — поруч із нею зникала будь-яка тривога. Хата сповнювалася дивним, глибоким миром, якого він не знав уже багато років.
Перед Водохрещем Остап прийшов не з пустими руками. Він зайшов до світлиці, поклонився старому ковалеві, витяг із кишені шовкову хустку з червоними трояндами й поклав на стіл перед Соломією хлібину на вишитому рушнику.
— Мироне Карповичу, віддайте за мене Соломію. Обіцяю берегти її дужче за власне око. Хата в мене велика, хліб є, а серце моє вже давно біля неї.
Соломія завмерла біля печі, впустивши рушник. На її очах заблищали сльози, вона почервоніла до самих кінчиків вух.
Старий Мирон повільно підвівся, важко поклав руку на плече Остапа:
— Я знав твого батька, Остапе. Чесний був чоловік. І ти в нього вдався. Якщо Соля згодна — благословляю. Вона в мене одна лишилася, скарб мій. Не скривдь її.
Остап повернувся до неї:
— Підеш за мене, сонечко моє?
— Піду, Остапе, — ледь чутно, але твердо видихнула вона і зробила крок у його обійми.
Пишного весілля не гуляли. Ще сорока днів не минуло, як поховали бабу Катерину, та й часи були не для гучних музик.
У суботу вони просто пішли до старої дерев’яної церкви на пагорбі. Батюшка отець Василій, сивий і добрий дідусь, повінчав їх тихо, при мерехтінні воскових свічок. Соломія була в білій вишиваній сукні, яку вишивала ще її покійна мати гладдю — синіми волошками та золотими колосками. Волосся її, прикрашене вінком із барвінку та калини, палало під церковними склепіннями, наче живий вогонь.
Замість батька поруч з Остапом стояв дід Олекса. Старий надів свій найкращий піджак, розгладив вуса й усміхався так хитро та радісно, ніби сам щойно виграв найбільший скарб у світі.
Після вінчання зібралися в Остаповій хаті. Прийшов коваль Мирон, забігли кілька сусідок, які допомагали накрити стіл, прийшов дід Олекса.
Дід підняв чарку з вишневою наливкою, подивився на молодих:
— Ну що, парубче? Казав я тобі, що сліпий ти? Бачиш тепер, яку зорю в дім привів? Бережи її, Остапе. Дім будують руками, а щастя тримається на жіночій ласці. Гірко молодим!
Остап поцілував Соломію — обережно, трепетно, боячись сполохати це дивне, неземне почуття, що переповнювало груди. Вона відповіла йому таким теплим, глибоким поглядом, що в хаті ніби повіяло весною.
Життя в селі не сховаєш за високим тином. Усі чекали, що буде далі. Злі язики пророкували: «Побачите, не зійдуться характерами. Остап звик, щоб мати коло нього бігала, а Солька — горда, не вгодить йому. За місяць розбіжаться».
Але дні минали за днями, і село почало замовкати.
Остапова садиба зажила зовсім іншим життям. Уже о шостій ранку над димарем вився прозорий димок. Поки Остап у хліві порався біля корови Лиски та коня Орлика, чистив годівниці та носив свіже сіно, Соломія вже встигала витопити піч. Коли він заходив до хати, його зустрічав запах свіжоспеченого житнього хліба, гарячих пампушок із часником або пухких вареників із сиром, щедро политих золотистою шкваркою.
На підвіконнях розквітли герані та калачики, яких зроду не було при матері. Рушники на образах біліли свіжістю, долівка пахла сухою м’ятою та чебрецем.
Але найдивовижнішим було інше. Між чоловіком і дружиною панувала така тиха, досконала згода, яку рідко побачиш навіть у тих, хто прожив разом пів століття. Остапові не треба було просити: тільки він гляне на полицю — Соломія вже знає, що йому треба рулетку чи чисту сорочку. Тільки він сяде втомлений на лаву після важкого дня на лісосіці — вона підійде ззаду, покладе свої м’які, теплі долоні йому на натруджені плечі, почне розминати, шепочучи щось лагідне, і втома зникала, наче її рукою знімало.
Остап не міг намилуватися дружиною. Усе в ній викликало в нього захват. Він більше ніколи не бачив її ластовиння як ваду — для нього це були золоті краплинки щастя. Коли ввечері вона розплітала косу, і її густе, сяюче волосся хвилями спадало на плечі, він заривався в нього обличчям, вдихаючи аромат польових трав, і дякував Богу за кожен день, проведений разом.
Він беріг її, як міг. Сам носив важкі відра з криниці, сам рубав і складав у стіс дрова, купив їй у райцентрі нову вовняну хустку з шовковою бахромою, яку вона вдягала щонеділі до церкви.
А через пів року село остаточно прикусило язика.
Навесні Соломія йшла вулицею в просторій сатиновій сукні, під якою вже виразно округлювався животик. Вона ступала неквапливо, гордо, тримаючи спину рівно, а її обличчя світилося таким глибоким, материнським спокоєм і чистотою, що люди мимоволі зупинялися.
Олена-поштарка, зустрівши її біля містка, сама перша привіталася:
— Доброго здоров’ячка, Соломіє! Як почуваєшся? Тобі, може, ягід свіжих занести? Мій Петро вчора з лісу суниць цілий козуб притяг.
— Дякую, Олено, все добре. Остап мені щодня з лісу гостинці носить, — посміхнулася Соломія, і та посмішка знову змусила поштарку ніяково опустити очі.
У серпні, саме на Спаса, коли повітря густішало від пахощів стиглих яблук, меду та скошеної отави, у новій хаті почувся перший крик немовляти.
Остап сидів на ґанку, стискаючи кулаки так, що біліли кісточки, і не тямив себе від страху та молитви. Поруч сидів дід Олекса, пускаючи кільця сизого диму з люльки.
— Не бійся, дурню, — бурчав дід. — Ковалева порода міцна. Усе буде гаразд.
І справді: двері прочинилися, стара повитуха баба Марина вийшла на поріг, утомлено, але радісно витираючи фартухом руки:
— Заходь, татусю. Козака маєш. Здоровий, горлатий, наче в кузні виріс.
Остап ступив до світлиці на ватяних ногах. Соломія лежала на ліжку, бліда, втомлена, але з такими щасливими очима, яких він не бачив ще ніколи в житті. Біля її грудей лежав маленький згорток.
Остап опустився на коліна біля ліжка, поцілував її вологі скроні, тремтячими пальцями торкнувся крихітної голівки сина. З-під пелюшки вибивався густий, яскраво-рудий пушок.
— Дивись, Остапку… — прошепотіла Соломія, посміхаючись крізь сльози. — Твій син. Тільки… руденький він. Увесь у мене. Чи не будеш журитися?
Остап притис її руку до своїх губ, і сльози покотилися по його щоках — тепер уже сльози безмежної, невимовної вдячності:
— Дурненька моя… Як же я можу журитися? У мене тепер у хаті два сонечка. Два моїх найясніших сонечка на цілий білий світ!
Хлопчика назвали Богданом — богом даним. На хрестини зібралася чи не вся вулиця. Грицько, присоромлений давніми глузуваннями, приніс власноруч сплетений з лози кошик для дитячих забавок, мужики з лісгоспу подарували тесану дубову колиску, а дід Олекса поклав у головах немовляті срібного хрестика на шовковому шнурку.
Минуло ще два роки. Життя текло спокійно і велично, як річка в долині. Малий Богданчик уже впевнено тупотів ніжками по подвір’ю, ганяв гусей і дзвінко сміявся, підставляючи весняному сонцю свій кирпатий носик, уже засіяний першим золотим ластовинням.
Тієї осені відійшов у вічність дід Олекса. Дожив до дев’яноста двох літ, ліг спати під ранок і більше не прокинувся — тихо, по-праведному, як і годиться людині, що прожила життя з чистою совістю. Ховало його все село. Остап сам збив міцну дубову домовину, плакав за ним, як за рідним батьком.
Стоячи над свіжою могилою на тому самому цвинтарі, де спочивала мати, Остап тримав за руку Соломію. Іншою рукою вона притискала до себе маленьку донечку, яка народилася минулої весни. Дівчинка вдалася в Остапа — темноока, з чорними шовковими кучериками, спокійна та серйозна.
— Спасибі тобі, діду Олексо, — подумки прошепотів Остап, дивлячись на дерев’яний хрест. — Довіку за твою мудрість Бога молитиму. Ти мені не просто жінку порадив — ти мені душу врятував.
Увечері вони поверталися додому. Сонце сідало за темні лісові верхівки, фарбуючи небо в багряні та золоті барви. Попереду біг малий Богданко, розмахуючи вербовим прутиком. Соломія йшла поруч, тихо наспівуючи колискову донечці.
Остап обійняв дружину за плечі, пригорнув до себе.
Село вже запалювало вогні у вікнах, але йому здавалося, що найтепліше, найсвітліше вікно горить саме в його хаті — там, де пахне житнім хлібом, сушеними травами і безмежною, тихою людською любов’ю, яку не виміряти жодними людськими пересудами.
