Галина Михайлівна переступила поріг квартири невістки і одразу, не знімаючи плаща, почала жадібно «сканувати» поглядом кожен куток. Її очі, маленькі й колючі, чіплялися за дрібниці: нові меблі кольору світлого дуба, пастельні тони на стінах, дорога іспанська плитка в коридорі, що виблискувала під променями люстри. Усе це кололо їй очі сильніше, ніж сіль.
У душі жінки здійнялася хвиля гіркоти: як це так? Тетяна, ця «сіра мишка», яку вона колись виставила геть, сама все зуміла? І хата — повна чаша, і син підтягнутий, вихований.
Але радості за єдиного онука, що залишився поруч, не було. Тільки якесь глухе, важке роздратування.
— О, бабусю! Ви якими долями до нас? — Денис, почувши шурхіт у передпокої, визирнув із кімнати. Хлопець помітно змужнів, у його погляді з’явилася впевненість, якої ніколи не було в його батька.
— Та проходила повз, вирішила зазирнути. А що таке? Не чекали? Чи вже й на поріг не пустите власну бабусю? — голос Галини Михайлівни прозвучав різко, звична претензія вилетіла сама собою.
— Та що ви, я завжди радий… Просто ви заходите так рідко, я вже й забувати став, як ви виглядаєте, — хлопець щиро посміхнувся, хоча в глибині очей промайнув легкий сум. Він пам’ятав, як колись чекав її на дні народження, а вона не приходила, бо «Антончику треба було допомогти з переїздом».
— Це ви тут живете, як у Бога за пазухою, горя не знаєте, — Галина Михайлівна нарешті зняла плащ, кинувши його на пуф. — А в мене проблем — вище голови… Ноги крутить, тиск стрибає, а допомогти нікому. І за що мені така доля на старість?
Вона важко зітхнула, хоча виглядала цілком здоровою та енергійною для своїх шістдесяти п’яти. Тетяна, почувши знайомі інтонації з кухні, мимоволі зціпила зуби. Вона добре знала джерело «проблем» свекрухи. Свого часу вона намагалася пояснити жінці, чим закінчиться її сліпа любов до старшого сина Антона, але Галина Михайлівна тоді й слухати не хотіла.
Навпаки — вона звинуватила невістку в тому, що та «рахує чужі копійки», і виставила її з маленькою дитиною за двері в найважчий момент життя, коли Олег — чоловік Тетяни — помер.
Галина Михайлівна, мабуть, стерла це з пам’яті, як непотрібний файл, але Тетяна пам’ятала все. Кожен день у холодній орендованій кімнаті, кожну сльозу над порожнім гаманцем і те відчуття безвиході, яке ледь не зламало її тоді.
— Галино Михайлівно, проходьте на кухню, чай пити будемо. Я якраз ваш улюблений заварила, з бергамотом, — Тетяна вийшла назустріч, намагаючись тримати обличчя. Вона давно навчилася одягати цю маску ввічливості, яка була надійним щитом.
— Шикуєте… — пробурчала свекруха, сідаючи на край дорогого стільця з велюровою оббивкою. — А я от звичайний чай собі дозволити не можу, порожню воду п’ю, аби зекономити… Бо пенсія — сльози, а ціни такі, що страшно в магазин заходити.
Тетяна поставила перед нею чашку і тарілку з домашнім печивом.
— І куди ж ви все витрачаєте? — спокійно, майже байдуже запитала вона. — Знову онуку старшому передаєте? Того разу ви казали, що йому на бізнес треба, тепер на що?
Галина Михайлівна спалахнула, як сухий порох.
— Не лізь, куди не просять! Мої статки — кому хочу, тому й віддаю. Я ж не з твоєї кишені беру! Антончику зараз важко, у нього дитина, дружина третя пішла… Йому опора потрібна, материнське плече. А ти тільки й знаєш, що дорікати!
— Та робіть, як знаєте, — Тетяна сіла навпроти. — Тільки потім не бідкайтеся. Я ж вас попереджала ще п’ять років тому: ця бездонна бочка ніколи не наповниться. Антон не звик працювати, він звик споживати.
Тетяна виглядала спокійною, і саме цей спокій бісив свекруху найбільше. Вона чекала на виправдання, на крик чи стару сварку, а отримала лише ввічливу байдужість людини, яка перехворіла і одужала. Раптом у сусідній кімнаті загудів пилосос. Галина Михайлівна здивовано звела брови.
— Ти що, помічницю найняла? На такі гроші розігналася, що вже й сама прибрати не можеш?
— Та ні, це Денис, — усміхнулася Тетяна. — У нас усе чесно: він відповідає за пил і пилосос, а я — за кухню та прання. Ми ж команда, у кожного свої обов’язки.
— Добре ти хлопця припахала… — скривилася жінка, відсьорбуючи чай. — Не по-чоловічому це. Чоловік має гроші заробляти, а не з ганчіркою бігати. Мій Антон ніколи до відра не торкався, я все сама…
— От тому Антон зараз і сидить у вас на шиї, — відрізала Тетяна.
Вона спостерігала за онуком. Денис, закінчивши прибирання, зайшов на кухню, кивнув жінкам і почав спокійно перемивати посуд, що залишився в раковині після обіду. Галина Михайлівна дивилася на нього і не могла збагнути: чому він такий ідеальний? Її власний молодший син, Олег, був зовсім іншим. Швидко спалахнув, швидко згас, шукаючи забуття в пляшці та небезпечних компаніях. А цей — наче з іншої планети: охайний, спокійний, поважний.
— Таню, я взагалі-то по справі прийшла, — Галина Михайлівна відставила чашку, її тон став діловим і дещо підлим. — Хочу заповіт написати. Ти ж у нас на юриста вчилася, підкажи, що там за документи треба і скільки це зараз вартує?
Тетяна відчула, як всередині щось тьохнуло. Не від жадібності, а від того, наскільки передбачуваною була ця жінка.
— Ой, Галино Михайлівно, я вже стільки років не працюю в тій сфері… — Тетяна поправила волосся. — Ціни зараз скрізь різні, у кожного нотаріуса свій прейскурант. Краще підіть до державної контори, там підкажуть точно. А список документів я вам напишу, щоб ви двічі не ходили.
— Вічно ти так… Наче й знаєш, а допомогти рідній людині не хочеш. Собі на умі людина, — свекруха підтиснула губи. — Я хочу квартиру свою відписати сину старшому та онуку від нього. Бо як не стане мене, одразу ж спадкоємці налетять, як шуліки. Вам би тільки щось дурно вхопити.
Тетяна лише сумно посміхнулася. Їй ніколи нічого не давалося дурно. Вона згадала своє дитинство: мати померла рано, батько зник з обрію майже відразу, створивши іншу сім’ю. Виховувала її бабуся — сувора жінка, яка вимагала від внучки лише одного: «Отримай серйозну освіту, Таню, бо пропадеш». Тетяна слухалася, вчилася на «відмінно», зазубрювала кодекси, але на останньому курсі все пішло не за планом — вона зустріла Олега.
Він був складним, яскравим, але зломленим. Вже тоді було видно, що хлопець має слабкість до сумнівних занять, але Тетяна, як і багато молодих дівчат, вірила, що її любов усе змінить. Вона вірила, що врятує його.
Вони оселилися в Галини Михайлівни. Олег то працював вантажником, то йшов у чергове «піке», а Тетяна тягнула на собі весь побут, навчання і перші кредити.
Психологи пізніше сказали б, що в Олега була глибока образа на матір, бо та завжди виділяла Антона — «золоту дитину», а молодшого наче й не помічала. Олег намагався довести, що він кращий, а коли не виходило — просто тікав від реальності.
Коли народився Денис, настав короткий період спокою. Тетяна навіть повірила, що вони нарешті стануть справжньою сім’єю.
Вона мріяла про власне житло, відкладала кожну копійку, але Олег наполягав: «Треба бути з мамою, Антон знову розлучився, йому важко, мамі самій не впоратися».
Тетяна погоджувалася, хоча жити з братом чоловіка було пеклом. Антон не працював, зате вмів вимагати уваги та грошей на свої чергові «геніальні ідеї», а його син уже в початковій школі цупив гроші з сумок Тетяни.
Одного разу Антон знайшов чергову жінку і з’їхав. Тетяна з Олегом, зрадівши тиші, взяли величезну позику і зробили в квартирі свекрухи капітальний ремонт.
Вони вклали туди все: змінили вікна, вирівняли стіни, купили сантехніку. Вони планували там жити десятиліттями. Але через три місяці Антон повернувся — побитий долею і «на мілині».
Свекруха, не кліпнувши оком, натякнула: «Місця мало, Дениско плаче, Антону спокій потрібен… Вам би краще з’їхати на орендоване».
Того вечора Олег не витримав. Страшний скандал, крики, звук розбитого скла… Він пішов, грюкнувши дверима. Його знайшли наступного дня. Серце тридцятирічного чоловіка просто зупинилося.
Після похорону Галина Михайлівна була невблаганна.
— Ти тут ніхто, — сказала вона Тетяні, поки та збирала речі онука. — Квартира моя. А ти молода, знайдеш собі когось. Не хочу, щоб тут чужий мужик топтався.
Тетяна повернулася до старенької бабусі. На руках — трирічна дитина, в душі — попіл, а за плечима — борги за ремонт у квартирі, де тепер вальяжно розлігся Антон.
Вона більше не шукала чоловіків. Вся її енергія пішла в роботу. Спочатку вона намагалася працювати юристом, але папери викликали лише огиду. Вона знайшла порятунок у тому, що завжди любила — у випічці.
Коли їй було зовсім тяжко, вона пекла торти. Запах ванілі та кориці заспокоював краще за будь-які ліки. Бабусині слова про те, що «кулінарія — це не професія», більше не мали сили. Тетяна почала з малого: фотографувала свої вироби, викладала в інтернет.
Спочатку замовлення робили сусіди, потім знайомі знайомих. Через три роки вона відкрила маленьку студію.
Сьогодні Тетяна — успішна жінка. Вона сама купила цю квартиру, сама виховала сина. І лише візити свекрухи іноді нагадували про те минуле життя. Галина Михайлівна приходила не з любові, а щоб переконатися, що невістка «не надто сильно радіє», поки її улюблений Антон знову в халепі.
— А чого це ти Дениса в табір не відправила на літо? — раптом запитала свекруха, вириваючи Тетяну зі спогадів. — Хлопцю треба в колективі бути, а не з матір’ю за спідницю триматися.
— Ми за тиждень летимо на море, в Хургаду, — спокійно відповіла Тетяна. — Вирішили влаштувати собі справжній відпочинок удвох. Денис добре закінчив семестр, він заслужив.
— В Хургаду?! — Галина Михайлівна мало не поперхнулася. — Це ж які кошти треба мати… Геть зажиріли! Я тут на хлібі й воді, кожну копійку онуку відправляю, бо він там за кордоном без роботи, а ви по закордонах літаєте… Немає у вас ні совісті, ні сорому перед пам’яттю Олега!
Вона підхопилася, схопила плащ і пішла, навіть не попрощавшись. Двері гучно грюкнули. Тетяна стояла біля вікна і дивилася, як маленька постать свекрухи зникає за рогом. Дивно: колись ця жінка здавалася їй великою, владною та грізною. А тепер Тетяна бачила лише згорблену, глибоко нещасну людину, яка сама збудувала собі в’язницю з власних образ і фальшивих пріоритетів.
— Мамо, чому бабуся нас так не любить? — Денис підійшов ззаду і ніжно поклав руку їй на плече.
— Ну що ти, синку… — Тетяна зітхнула. — Вона тебе любить, мабуть. Просто її серце вже таке переповнене жалем до Антона, що на інших місця не лишається. Знаєш, люди часто найбільше люблять тих, хто завдає їм болю. Це така гірка загадка.
— Ні, мамо. Вона мене не любить. Вона дивиться на мене і бачить тільки гроші, які ти заробила, і яких немає у дядька Антона. Мені її шкода, але я не хочу бути частиною її сценарію.
Минуло сім років. Життя, як і завжди, розставило все на свої місця з безжальною точністю. Антон, «золотий син», загинув так само безглуздо, як і жив — під час чергової п’яної бійки в якомусь генделику.
Його син, якого Галина Михайлівна буквально вигодувала своїми пенсіями, зник десь у Європі. Він дзвонив лише тоді, коли потрапляв у поліцію або коли закінчувалися гроші на розваги, а потім, коли бабуся стала зовсім бідною, і зовсім перестав виходити на зв’язок.
Галина Михайлівна залишилася зовсім одна у своїй квартирі. Ремонт, який колись робили Тетяна з Олегом, обшарпався, стеля потемніла, шпалери почали відклеюватися. Невдовзі з нею трапилося лихо — інсульт. Вона вижила, але залишилася частково паралізованою, прикутою до ліжка.
І отут сталося те, чого вона найменше чекала. Її «улюбленців» не було поруч. Вони не прислали навіть повідомлення.
А Денис, який на той час уже став інтерном-кардіологом, почав приходити до неї щодня. Не тому, що чекав на квартиру — він уже мав власне житло в кредит і успішну кар’єру. Він приходив, бо так його виховала мати.
Він найняв професійну доглядальницю, оплачував дорогі ліки, привозив свіжі фрукти і мамині фірмові пироги, аромат яких наповнював стару квартиру життям.
Одного вечора, коли Галина Михайлівна почувалася трохи краще, вона знову не втрималася. Стара злість була її єдиним паливом.
— Квартиру чекаєш? — прохрипіла вона, дивлячись на Дениса, який саме міняв крапельницю. — Думаєш, я не бачу, як ти тут витанцьовуєш навколо мене? Не дочекаєшся! Я її вже відписала фонду допомоги тваринам. Хай краще собакам дістанеться, ніж ви туди в’їдете і будете радіти моїй смерті!
Денис навіть не здригнувся. Він спокійно перевірив швидкість введення ліків і поправив їй ковдру.
— Бабусю, мені не потрібна ваша квартира, — тихо сказав він. — У мене є де жити, і я заробляю достатньо. Я приходжу, бо ви — мама мого батька. І тому, що моя мама навчила мене, що людяність дорожча за будь-які стіни. Відпочивайте.
Він вийшов, зачинивши за собою двері, а Галина Михайлівна залишилася лежати в темряві. Вперше в житті їй стало по-справжньому страшно. Вона зрозуміла, що програла. Вона все життя ставила на тих, хто її зрадив, і відштовхувала тих, хто зараз тримав її за руку над прірвою.
Галина Михайлівна пішла тихо, уві сні. Свою обіцянку вона виконала — квартиру дійсно заповідала якійсь установі, аби тільки «не Таньці та її виродку». Вона до останнього подиху трималася за свою ненависть, наче це був останній скарб на землі.
Тетяна з Денисом допомогли з усім необхідним. Вони стояли біля могили вдвох. Осінній вітер розгойдував дерева, а на серці в Тетяни було дивно спокійно. Вона не відчувала образи. Вона дивилася на свого сина — статного, доброго, сильного чоловіка — і розуміла: вона перемогла.
Вона виховала людину, яка вміє прощати. Вона вибудувала життя з уламків, які їй залишила ця жінка. Квадратні метри прийшли і пішли, заповіти зотліли, а любов і гідність, які вона вклала в сина, залишилися з нею назавжди. І це був найкращий капітал, який тільки можна було накопичити за все життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
