На мій день народження мені подзвонила подруга і побажала стати щасливою. Я задумалася над її словами і впіймала себе на думці, що й справді я все життя думала лише про інших, а про себе завжди в останню чергу.
Я вийшла заміж майже 20 років тому. Щойно закінчила університет і відразу під вінець. Крім Віктора я ніколи ні з ким і не зустрічалася, а він, на шість років за мене старший, вже був розлучений. В першому шлюбі залишилася донечка.
У нас теж народився син, але аж через вісім років спільного життя. Зараз Данилкові 12. І ми з ним живемо в Австрії, виїхали ще в березні.
Вдома я працювала вчителькою, заробляла не дуже багато. Віктор художник, він людина творча. Заробляв періодами, тому за 20 років ми не спромоглися купити собі власне житло.
Рутина життя мене настільки затягнула, що крім роботи і кухні я нічого в житті і не бачила. Ми навіть на море відпочивати за 20 років жодного разу не поїхали.
Очі мені відкрилися лише тут, за кордоном. Так, важко, але я вперше стала почувати себе вільною. Спочатку ми жили на соціальну допомогу, а тепер я знайшла роботу. Сина в школу прилаштувала. Можна сказати, я ожила.
Але мій чоловік щодня телефонує і каже, щоб ми поверталися додому. А я не хочу. Дуже не хочу повертатися в своє старе життя. Причина в тому, що я зрозуміла, що давно не люблю Віктора. Останні кілька років ми жили як сусіди, із спільного у нас була лише кухня.
Не подумайте, у мене тут нікого немає. Справа не в тому. Мені 42 роки і я хочу почати життя спочатку. Я хочу розлучення. Але розумію, що таким вчинком зроблю дуже боляче своєму чоловікові.
До речі, він забув про мій день народження і не привітав. Я не здивувалася, бо за всі роки нашого спільного життя Віктор привітав мене лише раз, подарувавши мені коробку цукерок.
Я розповіла про це своїй сестрі, вона мене не підтримує. Каже, мовляв, не вигадуй. Зараз тренд такий – розлучатися, це все мине.
А я ось відчуваю, що не мине, що це мій шанс. І якщо я ним не скористаюся, то пошкодую. Що мені робити? Як прийняти рішення не наробивши помилок?
Фото ілюстративне.