Мені 78 років, я живу в селі, і якби не зять, то навіть не знаю, як би я з усім справилася.
Живемо ми зараз з Іваном двоє в хаті, він після того, як моя донька з ним розлучилася, він хотів теж іти, але я дозволила йому залишитися, ще й хату свою на нього переписала.
Не думала я, що народивши трьох дітей, я дочекаю того, що мене зять буде доглядати, бо просто більше нікому.
Ми з чоловіком жили добре, ростили двох синочків, тішилися ними, плани будували.
А у віці 40 років я зрозуміла, що ще одне дитя під серцем ношу. Так я народила донечку, Іванку.
Хлопці мої вже на той час дорослими були, вчилися в інституті. А ми з чоловіком тішилися малятком.
Першим в Америку виїхав мій старший син. А потім ще й брата туди забрав, бо там перспектив більше.
Я тоді дуже хвилювалася за них, питала, чи на довго вони туди подалися, і біля кого я буду старість доживати.
А вони мені відповіли:
– Не час, мамо, Вам про старість думати. Ви ще молода. Та й доки до старості дійде, то Іванка виросте, вона Вас і догляне.
В принципі, все саме так і сталося. Сини мої так в Америці і залишилися, сім’ї створили, дітей народили, а я їх усіх лише по відеозв’язку бачу, і то тепер лише нещодавно сини мені такий телефон купили, щоб я їх бачити могла.
А тим часом виросла і моя Іванка, заміж вийшла. Я її заміжжю не дуже була рада, бо свати мої у чарку любили заглядати, про них по селу дуже погана слава йшла.
Хлопця їхнього я не знала, але нічого доброго я особисто від цього шлюбу не чекала.
Проте, я з перших днів зрозуміла, що помилялася. Василь виявився чудовою людиною – і добрий, і лагідний, і зробити все вміє.
Я його як сина рідного полюбила. Він і огорожу полагодив, і дах поремонтував, і за ремонт капітальний у будинку взявся.
Я тоді, коли ми ремонт затіяли, синів попросила, щоб вони мені трохи фінансово допомогли. А вони сказали, що у них кредити, і що їм самим не вистачає.
Тоді Іванка моя на заробітки в Польщу якраз дуже хотіла їхати. Ми її не пускали, але тут, під приводом того, що вона на ремонт їде заробляти, вона нас таки вмовила.
Через пів року Іванка з Польщі зателефонувала, і сказала, що хоче з Василем розлучитися, бо в неї тепер інші плани на життя.
Потім мені добрі люди сказали, які то плани – вона собі там поляка знайшла, і заміж вийшла.
До мене вона з ним приїхати не наважилася, бо знала, що я не схвалю її вчинку, бо Василя як сина люблю.
Він, бідолашний, засмутився, став теж на заробітки збиратися. Батьків його не стало, а їхню хату за борги забрали, то ж у нього нічого не було.
Від усього цього, що сталося, я аж захворіла і злягла. Попросила Василя, щоб він залишився біля мене, бо не знала, до кого ще можу звернутися з таким проханням.
Василь робив все, що треба було, навіть, вибачте, судочки за мною виносив. І виходив мене, за що я йому вдячна дуже.
От я і вирішила, що хату свою на нього перепишу. А щоб потім мої сини чи донька не мали до нього претензій, то я зразу дарчу оформила.
Василю лише 39 років. Я йому сказала, що якщо він надумає одружуватися, то я нічого не буду мати проти, якщо він дружину свою сюди приведе.
А що? Він заслужив. Тут все практично його руками зроблено.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
