fbpx

Не думала я, що доживу до того, що рідна дитина мене стане на заробітки відправляти. Мені 52 роки, моєму сину 27, він ще неодружений, живе зі мною. Квартира у нас гарна, двокімнатна, правда, але велика і в хорошому районі. Син ніколи нічого подібного не говорив, але відколи моя рідна сестра купила окреме житло своїй доньці, у Олега настрій геть зіпсувався. – Чому тітка забезпечила свою дитину житлом, а ти мене ні? – став він мені докоряти

Не думала я, що доживу до того, що рідна дитина мене стане на заробітки відправляти. Мені 52 роки, моєму сину 27, він ще неодружений, живе зі мною. Квартира у нас гарна, двокімнатна, правда, але велика і в хорошому районі.

Син ніколи нічого подібного не говорив, але відколи моя рідна сестра купила окреме житло своїй доньці, у Олега настрій геть зіпсувався.

– Чому тітка забезпечила свою дитину житлом, а ти мене ні? – став він мені докоряти.

– Тому що моя сестра – заробітчанка, і гроші у неї на покупку квартири є, а в мене нема, – кажу я йому.

– А хто тебе тримає? Збирайся, мамо, і їдь також, – заявив мені Олег.

Мені було дуже прикро чути такі слова від своєї дитини. Я хотіла йому сказати, що є різниця – забезпечити доньку житлом, і сина. У нас так прийнято, що за дівчину мають батьки подбати, а син мав би сам про себе думати.

Може, квартиру йому ми і не купили, але ми з чоловіком завжди старалися робити так, щоб у нашого сина було все найкраще – і одяг, і школа, і гуртки та репетитори. Освіта у нього теж є – завдяки нам, адже ми повністю оплатили йому навчання.

Син свій диплом давно отримав, але за спеціальністю не працює. Йому, взагалі, щось з роботою не щастить, ніяк не може себе знайти. Постійних заробітків у нього немає, тому він і досі ще живе з нами.

Ми не багата сім’я, заробляємо скільки можемо, тож можливості купити синові окрему квартиру у нас немає. Все, що ми мали йому дати, ми дали. Тепер він сам може подбати про себе. А він заявив, що ми йому маємо купити квартиру. Мовляв, він дорослий, йому вже треба жити окремо. На знімну з’їжджати йому не хочеться. Потрібно свою, але сам не прагне на неї заробити.

У нього є своя кімната. Ми не забороняємо йому приводити туди друзів, навіть дівчину, ми нічого не скажемо. Але йому такий варіант не подобається. Хочеться більшої автономії. Ми намагалися пояснити йому, що грошей на таку покупку ми не маємо. Тоді він заявив, що я маю поїхати до своєї сестри на заробітки, і купити йому окреме житло.

А коли я категорично відмовилася, бо не хочу залишати свого чоловіка одного, син заявив, що хоче, щоб ми продавали нашу двокімнатну і купували дві однокімнатні – собі і йому.

Але цей варіант ми провернути не зможемо. Виручених грошей від продажу нашої нерухомості на дві квартири не вистачить. Так можна було б зробити, якби у нас була хоча б трикімнатна квартира, тоді б на дві однокімнатні, може, заледве б і вистачило.

Син образився на нас і назвав нас з чоловіком жебраками. Сказати, що нам було дуже неприємно таке чути, це нічого не сказати. Адже ми робили для нього все. А він ось так з нами поводиться.

Я не розумію, чому я маю жертвувати своїм комфортом заради дорослого сина? Нехай сам намагається накопичити на житло.

З дому ми його не виганяємо, може жити скільки хоче. Ось раз йому потрібне своє житло, то нехай живучи у нас збирати на своє. Коли купить, з’їде. Ну хіба не так?

А моя сестра, і квартира, яку вона купила, тут ні до чого. Кожен живе як може, у кожного свої плани на життя. У сестри моєї немає чоловіка, їй нема що втрачати. А у мене є чоловік, і то дуже добрий, і я не хотіла б через якісь заробітки його втратити.

Але сину ця квартира впоперек стала, ні про що більше він думати не може, а я просто не знаю, що мені вже робити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page