fbpx
Життєві історії
Не думала Надія Олексіївна, що маючи двох дітей, на старості опиниться в будинку для престарілих. Перед від’їздом завітала до сусідки. Картала себе, що піддалася на умовляння дочки і продала хату

Сумна старість.

Цю подружню пару в селі вважали щасливою. Григорій Степанович і Надія Олексіївна все життя сумлінно працювали в місцевому господарстві, спромоглися звести добротний дім, виплекати гарний сад. Але найбільшим багатством вважали своїх дітей — сина Віктора і дочку Людмилу. Обоє закінчили школу з медалями і успішно здолали неприступні мури столичних вузів. За матеріалами

Після навчання Віктор осів у Києві, життєва дорога Людмили простелилась в інший бік. Невдовзі обоє обзавелися сім’ями. Отчих країв не цуралися. Радість зустрічей уже перепліталася з дитячим щебетом.

Пронеслися роки, і захиталися сімейні устої. Важка недуга підточувала здоров’я Григорія Степановича і невдовзі забрала господаря дому.

Надія Олексіївна прагла найти відраду в домашніх турботах, щороку літньої пори скликала до себе внуків, зігрівала їх душевним теплом, любов’ю.

З літами старенькій ставало все важче господарювати. Людмила неодноразово наполягала:

— Мамо, продавайте хату і їдьте до мене. Там сприятливий клімат, море зміцнять ваше здоров’я . Бо мені ж неблизько та й недешево навідуватися в село.

Надія Олексіївна довго вагалася: сумно кидати обжите обійстя, але згодом відважилася. Міркувала: рано чи пізно, все одно ж до когось із дітей доведеться прихилити голову.

Більше року в мирі і злагоді прожила біля дочки. А потім трапилося непередбачуване: Людмили не стало. А через кілька місяців зять рішуче наполіг:

— Збирайте своє майно і вирушайте до сина.

Чоловікові заманулося створити нову сім’ю, і присутність у квартирі старої людини була зайвою.

Не прижилася Надія Олексіївна і у Віктора. Невістка постійно допікала:

— Гроші за хату віддали Людмилі, а приперлись до нас. Для чого?

Набурмосений син не присікав зухвалість дружини — мовчав.

Після всіляких перипетій простелилася дорога Надії Олексіївни у будинок для престарілих. Перед від’їздом побувала в рідному селі, завітала до сусідки. Сиділа біля вікна, не спускала очей із садиби, де минули найкращі роки життя. Все там таке дороге, незабутнє. Плакала. Картала себе, що піддалася на умовляння дочки.

Серед літніх знедолених людей проживає нині Надія Олексіївна. Син, щоправда, зрідка провідує її.

Як доброта, довірливість матерів обертається для них тpaгeдіями, свідчать й інші житейські історії.

Юрій у сім’ї був одинаком. З малих літ радував батьків потягом до знань, чемністю, не цурався господарських справ. У школі був неперевершеним математиком. Потім навчання продовжував у Київському інституті народного господарства. Освоїв професію бухгалтера. В ті роки мало де готували спеціалістів такого профілю з вищою освітою. Це певною мірою сприяло подальшій долі Юрія: робота в Києві, стрімке службове зростання, добротна квартира.

Ще студентом проходив практику у віддаленому селі, уподобав там дівчину. Працювала дояркою. Листування, зустрічі завершилися весіллям. У виборі дружини батьки не перечили сину: вона йому до вподоби, буде люба і нам.

Пригадується, з Юрієм я зустрівся якось в електричці. Він із задоволенням розповідав, що вже працює у міністерстві. Вигляд мав упевнений, життєрадісний. Щастя прикрашає людину.

Згодом Юрій уже не користувався послугами залізниці, а з’являвся в селі на новеньких «Жигулях», а потім на іномарці.

Неждано-негадано життя в цій родині пішло шкереберть. Не стало батька, а невдовзі і Юрія. Онуки не радували бабусю частими відвідинами, а згодом, здавалося, зовсім забули про неї й відцуралися. Зиску ж ніякого!

Якось пролунав телефонний дзвінок:

— Приїхали з Києва сини Юрія і виселяють його матір із хати, — тремтячим від хвилювання голосом сповістила із села вчителька-пенсіонерка. — Бабуся впирається, плаче, благає залишити її в спокої. А онуки силоміць тягнуть стареньку до машини.

— А чому ж не припинять беззаконня сільська рада, дільничний міліціонер? — запитую. — Це ж бабусина хата…

— Ні, — чую у відповідь, — хата переписана на внуків. Це їхня власність. Вони вже із собою й покупця з Києва привезли. Чоловік буде тут облаштовувати дачу.

— Де ж тепер бабуся доживатиме?

— У притулку, — пояснила вчителька. — У неї склероз, іноді забувається. Можна було б і домовитися з сусідкою, щоб наглядала за старенькою. Та це ж зайві клопоти, витрати…

А ось ще одна драматична історія. В мирі та спокої самотньо жила сільська трудівниця, пенсіонерка Віра Максимівна. Всюди давала лад: і в хаті, і на подвір’ї, і на городі. Душевну рівновагу порушували лише негаразди в доччиній сім’ї, що мешкає в місті. Допомагала їй мати ростити сина Романа. Той виріс, одружився, має дитину. Здавалося, ніщо не віщувало великої біди. А вона нагрянула з потягом внука до чарки, сумнівних компаній. Почалися сварки, розлучення ставало неминучим. Залагодити конфлікт узялася Віра Максимівна.

— Нехай Роман із сім’єю перебирається до мене в село, — запропонувала дочці. — Буде подалі від своїх дружків, та й поміч мені не зайва.

Спочатку Вірі Максимівні вдалося приструнити внука, а потім він ніби взявся надолужувати прогаяне. Дружина з дитиною залишили його. Бідкатися Роман не став. Невдовзі привів до хати таку, як і сам, та ще й із двома дітьми.

Скучати старенькій не доводиться. Постійно з’являються кредитори:

— Віро Максимівно, прошу повернути мені борг.

— А я у вас, здається, грошей не позичала, — мовила здивовано.

— Так ви ж Романа прислали. Від вашого імені просив. Ну як я могла вам відмовити?

Сільчани радять Вірі Максимівні:

— Спровадьте цих друзів із хати, бо вони вкоротять вам життя.

— Я вже цього зробити не можу, — відповідає з сумом у голосі, — хата переоформлена на Романа.

— Тепер вас можуть вигнати…

— Ні, цього не трапиться. Хто ж їх, безтолкових, тоді годуватиме? Ніде ж не працюють, сидять на моїй шиї.

Якось Віра Максимівна спересердя мовила:

— На тому світі мене вже пеклом не злякати. Я його звідала за життя.

Поставити крапку в цій статті не дала новина. Спішу переповісти стареньким, щоб не опинилися в подібній халепі.

Було у матері двоє дітей. Дочка з чоловіком жила біля неї у селі, син в іншій області. Дочка переконала матір подарувати їй хату, мовляв, живемо разом, порядок на садибі підтримуємо, тебе доглянемо.

Подружжя затіяло бізнесову справу, взяло у банку кредит. Під заставу оформили хату з господарськими будівлями. Бізнес не вдався, вся сім’я опинилася на вулиці.

Сестра телефоном «порадувала» брата:

— Терміново забирай матір до себе, їй нема де подітись. Я з чоловіком вирушаю на пошуки роботи з житлом в інших краях.

А куди забирати матір? Брат на пташиних правах живе у приймах.

Лік материнських страждань продовжується…

Автор Микола ЯНЕНКО.

Фото ілюстративне, джерело – pravoslavie.ru.

facebook