В Бориса Соня закохалася ще в 10 класі і відразу розповіла про це своїй сестрі. Доля розвела закоханих, але вони таки змогли знайти своє кохання, проживши кожен своє життя, аж через сорок років. Зараз сестри пригадують ці події з усмішкою, розуміючи, що долю і конем не об’їдеш.
Соня, котра виглядає значно молодшою на свої роки, пригадує, що тоді вони жили в маленькому містечку і про них з Борисом швидко заговорили як про пару. І це, зрозуміло, дійшло до батьків.
– Наші батьки дуже хотіли, аби ми побралися після школи. Може, якби батьки противилися, то ми, навпаки, намагалися б бути разом і одружилися. А так, отримавши атестати, вирішили продовжити навчання. Я поступила на технолога молочних продуктів, а Борис хотів стати лікарем. Правда, він того року в медичний не поступив, і його восени забрали в армію. Я не клялася чекати, і Борис не вимагав цього від мене. Це було само собою зрозуміло. Але…
Може, і сталося б, якби Соня поступила в якесь училище, де переважали б дівчата. Але Соня вчилася в інституті, де було чимало хлопців, а вона була вродливою, то й не дивно, що хлопці не могли її не помітити. Соня не збиралася заміж, проте, як кажуть, у затворі не сиділа. Вона встигала і добре вчитися, і з подругами на танці та в кіно піти. Звісно, що в компаніях не обходилося без хлопців.
– Проте згодом сталося непередбачуване, я зрозуміла, що закохалася в Андрія – він був старший за мене і навчався на четвертому курсі. Мабуть, це було не стільки кохання, як звичка. Він завжди був поруч. А Борису писати продовжувала. То вже, звичайно, були стриманіші листи, і, думаю, він здогадався, що у мене хтось є, однак ніяких запитань чи докорів з його боку не було.
Андрій запропонував вийти за нього заміж на п’ятому курсі, і найперше про це довідався Борис. Я, пам’ятаю, навіть запитала у нього, що мені робити. І в листі, то був, до речі, останній від нього, написав, що це має бути моє рішення.
Я чомусь вирішила, що він теж охолов до мене, ніяких вмовлянь чи натяків, що він без мене не зможе жити, не було. Тому заміж виходила без будь-якого докору совісті. Лише коли зустрілася перед весіллям з його мамою, то почула: “А я завжди думала, що будеш моєю невісткою”.
***
– Далі у мене почалося інше життя, в якому для Бориса не було місця. Андрій закінчив навчання, і я поїхала разом з ним у Східну Україну, перевівшись на заочне відділення, – знову повертається у далеке минуле пані Соня. – Звичайно, час від часу приїздила додому, і мама з Надею мені розповідали усі новини. Я знала, що Борис після армії таки поступив у медичний інститут, знала, що одружився, правда, аж у тридцять років, і у нього народилося два сини. А от як складалося його особисте життя, майже нічого не знала. Зі своїм чоловіком жили непогано, хоча особливих почуттів не було.
У нас були діти, ми виховували дві доньки. Але у сорок років я залишилася вдовою. Я не знала, що мені робити, чесно кажучи, непросто було, дівчата мої якраз навчалися у вузах. Як лише і де можна було, так і підзаробляла – мусила з роботою розпрощатися і йти на ринок, бо не вижила б. З цього й почався мій бізнес.
У дітей теж справи налагодилися. Старша донька, яка навчалася у Києві й потрапила до Америки, згодом виїхала туди – знайшла чоловіка. Через декілька років вона забрала до себе молодшу сестру. І та теж там вкорінилася.
Коли я за ними вже дуже скучила, таки не витримала і зібралася в дорогу. Надовго не могла там залишитися, бо вдома чекали справи. Довелося повертатися додому, та вже тоді мої дівчата запропонували переселятися до них.
Пізніше я таки наважилася й подалася до дочок. Хоча в Америці не прийнято жити з дітьми, але перші роки проживала у старшої доньки. Коли неподалік від неї продавався будиночок, купили його, і я там поселилася. В Америці теж мала свою справу. Хоч вона й не приносила мені надприбутків, але забезпечувала достойне життя. Могла дозволити собі раз на два роки приїхати до рідних в Україну. Живучи в Америці і приїжджаючи погостювати на рідну землю, змогла зустрітися зі своїми однокласниками й довідатися про їхнє життя та життя інших знайомих.
– Моя шкільна подруга якось розповіла мені, що Борис розлучений, – продовжує сповідь жінка. – Ніхто не знав чому, бо до того всі вважали, що у нього хороша сім’я. Довідалася, що Борис живе у Тернополі, відкрив свій приватний стоматологічний кабінет, синів одружив, має внуків. І ось минулої весни, на 8 Березня, я отримала великий конверт. Зворотна адреса – Тернопіль. Розкрила, а там на гарній листівці – поздоровлення від… Бориса! Як кажуть, я мало не впала. Поздоровлення таке ліричне й тепле, що аж сльози виступили.
Я набрала номер телефону, який він мені написав. І почула його голос: “Я тебе й досі не можу забути…” Ось так ми й “зустрілися” через сорок років. Телефонували одне одному двічі на тиждень. І, звісно, чекали справжньої зустрічі.
***
Того дня, коли прилетіла в Бориспіль, серце так калатало, думала, вискочить. Хвилювалась так, бо знала, що Борис приїхав мене зустрічати. Стільки не бачились, а впізнали одне одного вмить. І здавалося, що не було такої довгої розлуки… Надя стояла осторонь і плакала, спостерігаючи за нами.
– Скоро шістдесят, а вони, як у юності, пригорнулися одне до одного і в обох течуть сльози, – додає сестра.
– Коли через тиждень Борис привіз мене до себе додому у Тернопіль, аби познайомити з дітьми, там він і попросив вийти за нього заміж. До такого повороту зовсім не була готова. І тоді йому нічого не відповіла. Так само не сказала ні “так”, ні “ні”, коли знову у Борисполі проводжав у дорогу. А от приїхавши до Америки, через тиждень зрозуміла, що без нього мені дуже важко. Усі блага, робота втратили сенс. Я Борису зателефонувала і сказала, що буду його дружиною. Отож, через три місяці знову почала збиратися в дорогу.
Коли я приїхала, то виявилося, що Борис уже все підготував до нашого одруження. Навіть відсвяткували цю подію невеличкою компанією в ресторані. Вже після весілля почали вирішувати: а де ж маємо жити? У нього тут своя справа, а у мене там – своя. Вирішили, що все-таки я залишуся в Україні. Мені не так болісно повертатися назад – як-не-як, рідна земля, а йому їхати на чужину у такі роки значно важче. От лишень за доньками та внуками скучаю. Але сподіваюсь, що раз у рік їх бачитиму, поки матиму здоров’я.
Я жодного разу не пожалкувала про такий рішучий крок у житті. Борис справді мене любить, як ніхто в житті не любив. Я нарешті просто можу жити й насолоджуватися життям, не думаючи ні про які справи, лише про те, що йому приготувати, як краще облаштувати наш будиночок, куди нам піти розвіятися. З дружиною, як пояснив, розлучився, бо після того, як діти пішли з дому, їх нічого не зв’язувало. Одружився з нею, бо треба було вже одружуватися, а закохатися так ні в кого і не зміг… Тепер я точно вірю в долю, бо як інакше можна пояснити мою історію…
Олеся ХАРЧЕНКО
Фото ілюстративне – marieclaire.ru.
