X

Не давай ти свої гроші в ту хату. Не подякують. Он там, за селом, є ділянка. Купи її. Потроху будуй своє, — порадив сусід, що знав життя. Андрій так і зробив — стиха, нікого не посвячуючи. У вільні дні клав блоки, піднімав стіни, ставив крокви. І за два роки хата вже стояла коробкою — велика, міцна, тепла. Про його хату мама дізналася випадково. Хтось із людей сказав їй, що Андрій будується. Ввечері вона прийшла в його кімнату — різка, така, якої він не знав. — Андрію! У тебе є хата?! І ти мовчиш?! А твій брат? Він же молодший! Він має перший стати на ноги! Ти зобов’язаний допомогти! Він спробував спокійно: — Мамо, я будую собі. Я все життя… сам… Але вона не слухала. — Ти маєш допомогти Іванові! Він — твій брат! А ти… Ти повинен думати про родину

Андрію було п’ять років, коли світ уперше тріснув навпіл. Він пам’ятав ту ніч — батька принесли односельці, і мама впала коло порога, наче хтось вибив у неї землю з-під ніг.

Він, маленький, тягнув її за рукав:

Мамо, а тато спить?

Спить, синочку… І вже не прокинеться…

Роки суму тягнулися повільно, але недовго. Село нашіптувало, що молода вдова не може бути сама. І мама одного дня привела до хати Степана — кремезного, темноокого, з твердим голосом.

Оце буде наш новий господар, Андрійку. Треба слухати.

Хлопчик кивнув, але в грудях щось зчулося, наче попереджало.

Степан дуже швидко «вписався» в родину. Стало так, ніби він був у ній завжди. Він говорив — мама мовчала. Він вирішував — мама погоджувалась. Хлопець же став тінню в рідному домі.

Коли народився Іван — спільний син мами й Степана — життя Андрія остаточно змінилося. Степан радів, гордився, усміхався, а до Андрія казав лише:

Не плутайся під ногами.

Мама тепер тримала Івана на руках, а до Андрія відсилала коротке:

Почекай, Андрійку. Я зайнята.

Хлопець відчував: він тут ніби чужий. Наче прийшов у хату, де всі говорять іншою мовою.

Тому, коли настав час вступати кудись після школи, він не вагався.

Мамо, я піду вчитися. Поїду з дому.

Вона відвела очі:

Як хочеш, синку…

А Степан буркнув:

— Та йди. Нам і так тісно.

На університет в Андрія знань не вистачило, а от в училище – на будівельника, самий раз.

В училищі Андрій розквітнув. Викладачі дивувались:

Та в тебе золоті руки! Звідки таке вміння?

Він лише стискав плечима. Може, то від батька. Може, від болю, який навчив терпінню.

Закінчив навчання одним із найкращих і повернувся в село. Але в хаті нічого не змінилося. Іван підріс та почав копіювати батька: і зверхність, і погляди, що ніби тиснуть на плечі.

Усе це помічав мудрий сусід дід Андрій.

Одного разу він сказав хлопцеві:

Сину, ти не гірший. Просто твій дім — не твій. Поїдь у райцентр. Там є будівельна фірма. Спробуй. Ти майстер. Не марнуйся тут.

І Андрій послухав, поїхав в місто і там його взяли на роботу. Почав працювати. Їздив раннім автобусом, повертався останнім. Грошей було небагато, але заробляв їх сам — свідомо, чесно, важко.

І саме тоді сусід дав йому другу пораду:

Не давай ти свої гроші в ту хату. Не подякують. Он там, за селом, є ділянка. Купи її. Потроху будуй своє.

Андрій так і зробив — стиха, нікого не посвячуючи. У вільні дні клав блоки, піднімав стіни, ставив крокви. І за два роки хата вже стояла коробкою — велика, міцна, тепла.

Про його хату мама дізналася випадково. Хтось із людей сказав їй, що Андрій будується.

Ввечері вона прийшла в його кімнату — різка, така, якої він не знав.

Андрію! У тебе є хата?! І ти мовчиш?! А твій брат? Він же молодший! Він має перший стати на ноги! Ти зобов’язаний допомогти!

Він спробував спокійно:

Мамо, я будую собі. Я все життя… сам…

Але вона не слухала.

Ти маєш допомогти Іванові! Він — твій брат! А ти… Ти повинен думати про родину!

Уперше в житті він відчув: між ними — прірва.

Після того в хаті не стало місця навіть для короткого слова. Мама ображалася, Степан бурчав, Іван сміявся з нього. Андрій зрозумів, що йому треба вирватися.

Він зібрав речі й поїхав на заробітки. Мама одразу змінилася у тоні:

Ну то добре… Підзаробиш… Може, допоможеш тоді братові…

Він мовчав. У нього була мета: заробити на ремонт, на опалення, на дах, на все, чого потребувала його власна хата.

Працював важко. Місяць за місяцем, рік за роком. І все одно — надсилав мамі гроші. Часом сам просив:

Мамо, купи мені там утеплення, труби, матеріали. Вклади в хату.

Вона відповідала м’яко:

Добре, синку, все зроблю.

Та поруч жив той самий сусід, який завжди бачив правду. І саме він зателефонував Андрію:

Сину, приїжджай. Маю тобі щось сказати. Мама витрачає твої гроші на Івана. У твою хату не вкладено ні копійки.

Андрій спочатку не повірив. Потім відчув, як щось в душі ламається — так само, як у дитинстві, коли мама віддавала Іванові останнє ласкаве слово.

Він повернувся — тихо, без попередження. І побачив усе власними очима.

Хата стояла такою, як він її залишив. Стіни — голі. Підлога — чорнова. Дах — без утеплення.

Нічого не зроблено.

Нічого.

Мама ж зустріла його з докором:

Сину, ти маєш зрозуміти… Івану теж треба життя будувати… Він же наш молодший…

А він лише сказав:

Мамо… Я все життя просив у вас тільки одне — не заважати мені жити. Але тепер… тепер я сам вирішу, як мені далі бути.

І він тихо забрав свої речі. Забрав документи. І — найголовніше — забрав своє серце, яке досі сподівалось на материнське слово.

Не зі зла. Не з помсти. А щоб вижити.

Щоб зберегти себе.

Щоб не втратити останнє — гідність.

Він залишив ті двері позаду. І вже не озирнувся.

Бо інколи рідні — це не ті, хто тебе народив. А ті, хто не зрадив.

З родичами Андрій перестав спілкуватися, і навіть коли одружувався — на весілля їх не запросив.

Мама по селі голосила, що у них поганий син. Але зупинив її дід Андрій, який нагадав, як при живій мамі дитина сиротою росла і як потім її ж родичі її і обкрадали.

Дід Андрій став для Андрія і його родини єдиною рідною людиною, бо він один по-справжньому бажав хлопцеві щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

user2:
Related Post