Андрію було п’ять років, коли світ уперше тріснув навпіл. Він пам’ятав ту ніч — батька принесли односельці, і мама впала коло порога, наче хтось вибив у неї землю з-під ніг.
Він, маленький, тягнув її за рукав:
— Мамо, а тато спить?
— Спить, синочку… І вже не прокинеться…
Роки суму тягнулися повільно, але недовго. Село нашіптувало, що молода вдова не може бути сама. І мама одного дня привела до хати Степана — кремезного, темноокого, з твердим голосом.
— Оце буде наш новий господар, Андрійку. Треба слухати.
Хлопчик кивнув, але в грудях щось зчулося, наче попереджало.
Степан дуже швидко «вписався» в родину. Стало так, ніби він був у ній завжди. Він говорив — мама мовчала. Він вирішував — мама погоджувалась. Хлопець же став тінню в рідному домі.
Коли народився Іван — спільний син мами й Степана — життя Андрія остаточно змінилося. Степан радів, гордився, усміхався, а до Андрія казав лише:
— Не плутайся під ногами.
Мама тепер тримала Івана на руках, а до Андрія відсилала коротке:
— Почекай, Андрійку. Я зайнята.
Хлопець відчував: він тут ніби чужий. Наче прийшов у хату, де всі говорять іншою мовою.
Тому, коли настав час вступати кудись після школи, він не вагався.
— Мамо, я піду вчитися. Поїду з дому.
Вона відвела очі:
— Як хочеш, синку…
А Степан буркнув:
— Та йди. Нам і так тісно.
На університет в Андрія знань не вистачило, а от в училище – на будівельника, самий раз.
В училищі Андрій розквітнув. Викладачі дивувались:
— Та в тебе золоті руки! Звідки таке вміння?
Він лише стискав плечима. Може, то від батька. Може, від болю, який навчив терпінню.
Закінчив навчання одним із найкращих і повернувся в село. Але в хаті нічого не змінилося. Іван підріс та почав копіювати батька: і зверхність, і погляди, що ніби тиснуть на плечі.
Усе це помічав мудрий сусід дід Андрій.
Одного разу він сказав хлопцеві:
— Сину, ти не гірший. Просто твій дім — не твій. Поїдь у райцентр. Там є будівельна фірма. Спробуй. Ти майстер. Не марнуйся тут.
І Андрій послухав, поїхав в місто і там його взяли на роботу. Почав працювати. Їздив раннім автобусом, повертався останнім. Грошей було небагато, але заробляв їх сам — свідомо, чесно, важко.
І саме тоді сусід дав йому другу пораду:
— Не давай ти свої гроші в ту хату. Не подякують. Он там, за селом, є ділянка. Купи її. Потроху будуй своє.
Андрій так і зробив — стиха, нікого не посвячуючи. У вільні дні клав блоки, піднімав стіни, ставив крокви. І за два роки хата вже стояла коробкою — велика, міцна, тепла.
Про його хату мама дізналася випадково. Хтось із людей сказав їй, що Андрій будується.
Ввечері вона прийшла в його кімнату — різка, така, якої він не знав.
— Андрію! У тебе є хата?! І ти мовчиш?! А твій брат? Він же молодший! Він має перший стати на ноги! Ти зобов’язаний допомогти!
Він спробував спокійно:
— Мамо, я будую собі. Я все життя… сам…
Але вона не слухала.
— Ти маєш допомогти Іванові! Він — твій брат! А ти… Ти повинен думати про родину!
Уперше в житті він відчув: між ними — прірва.
Після того в хаті не стало місця навіть для короткого слова. Мама ображалася, Степан бурчав, Іван сміявся з нього. Андрій зрозумів, що йому треба вирватися.
Він зібрав речі й поїхав на заробітки. Мама одразу змінилася у тоні:
— Ну то добре… Підзаробиш… Може, допоможеш тоді братові…
Він мовчав. У нього була мета: заробити на ремонт, на опалення, на дах, на все, чого потребувала його власна хата.
Працював важко. Місяць за місяцем, рік за роком. І все одно — надсилав мамі гроші. Часом сам просив:
— Мамо, купи мені там утеплення, труби, матеріали. Вклади в хату.
Вона відповідала м’яко:
— Добре, синку, все зроблю.
Та поруч жив той самий сусід, який завжди бачив правду. І саме він зателефонував Андрію:
— Сину, приїжджай. Маю тобі щось сказати. Мама витрачає твої гроші на Івана. У твою хату не вкладено ні копійки.
Андрій спочатку не повірив. Потім відчув, як щось в душі ламається — так само, як у дитинстві, коли мама віддавала Іванові останнє ласкаве слово.
Він повернувся — тихо, без попередження. І побачив усе власними очима.
Хата стояла такою, як він її залишив. Стіни — голі. Підлога — чорнова. Дах — без утеплення.
Нічого не зроблено.
Нічого.
Мама ж зустріла його з докором:
— Сину, ти маєш зрозуміти… Івану теж треба життя будувати… Він же наш молодший…
А він лише сказав:
— Мамо… Я все життя просив у вас тільки одне — не заважати мені жити. Але тепер… тепер я сам вирішу, як мені далі бути.
І він тихо забрав свої речі. Забрав документи. І — найголовніше — забрав своє серце, яке досі сподівалось на материнське слово.
Не зі зла. Не з помсти. А щоб вижити.
Щоб зберегти себе.
Щоб не втратити останнє — гідність.
Він залишив ті двері позаду. І вже не озирнувся.
Бо інколи рідні — це не ті, хто тебе народив. А ті, хто не зрадив.
З родичами Андрій перестав спілкуватися, і навіть коли одружувався — на весілля їх не запросив.
Мама по селі голосила, що у них поганий син. Але зупинив її дід Андрій, який нагадав, як при живій мамі дитина сиротою росла і як потім її ж родичі її і обкрадали.
Дід Андрій став для Андрія і його родини єдиною рідною людиною, бо він один по-справжньому бажав хлопцеві щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.