Не буде так, свахо, як ви хочете. Ми з чоловіком подумали і вирішили, що у нас один син, і ми маємо йому зробити гідне весілля. Та й родичі нас не зрозуміють, якщо ми по-іншому зробимо, – каже моя майбутня свекруха. Лариса Іванівна, мама мого нареченого, з самого початку була не в захваті від вибору сина, тому коли вона приїхала до нас в гості, домовлятися з моїми батьками про наше з Русланом весілля, вона продовжувала у тому ж дусі. На цей раз їй не сподобалося те, що мої батьки запропонували робити весілля у нас в селі

– Не буде так, свахо, як ви хочете. Ми з чоловіком подумали і вирішили, що у нас один син, і ми маємо йому зробити гідне весілля. Та й родичі нас не зрозуміють, якщо ми по-іншому зробимо, – каже моя майбутня свекруха.

Лариса Іванівна, мама мого нареченого, з самого початку була не в захваті від вибору сина, тому коли вона приїхала до нас в гості, домовлятися з моїми батьками про наше з Русланом весілля, вона продовжувала у тому ж дусі.

На цей раз їй не сподобалося те, що мої батьки запропонували робити весілля у нас в селі, тут є дуже гарний ресторан, з чудовою кухнею, але Лариса Іванівна сказала, що все це їй не до вподоби, і весілля буде у міському ресторані, поближче до них.

Я дивилася на все це і розуміла, що так ми згоди не дійдемо, лише розсваримося з самого початку.

– Нам з Русланом не треба ніякого весілля. Ми просто розпишемося і на тому все, – сказала я своє слово.

Ця моя пропозиція не сподобалася майбутній свекрусі, бо вона наполягала на тому, що для свого єдиного сина вона хоче гарного весілля, на яке запросить усіх родичів. Та я таки наполягла на своєму – весілля не буде. Ну що це за справи, коли свати уже між собою згоди не можуть досягнути, коли ще нічого і не починалося?

На щастя, Руслан в цьому питанні мене підтримав, і ми просто розписалися. Та на цьому наші протистояння не закінчилися. Наступним стратегічним питанням було те, де нам жити. Мої батьки наполягали на тому, щоб ми жили з ними, адже саме для цього вони збудували на подвір’ї ще один будинок, який вже готовий стояв зачинений і чекав, щоб я заміж вийшла.

А батьки Руслана, які жили в місті, вірніше на околиці міста, але в своєму триповерховому будинку, стояли на своєму – їхній єдиний син має жити з ними.

– Ну і що, що у вас окремий будинок, але ж в селі. Яка перспектива тут чекає наших дітей? Оцього я вже ніколи не дозволю, – Лариса Іванівна дала чітко зрозуміти, що вона не погодиться на те, щоб ми жили біля моїх батьків.

Цього разу Руслан став на сторону своїх батьків і сказав своє слово – ми житимемо разом з ними, місця в будинку вистачить, і перспектив більше.

Мені ця ідея не сподобалася зовсім, але я розуміла, що тепер я маю слухати чоловіка. Стали ми жити у його батьків, і тут виплило багато незрозумілих для мене речей. Будинок у них на три поверхи, але жити можна лише на першому, а два інші зачинені.

У нас з свекрами була спільна кухня, спільна ванна, і це при тому, що в домі була і ще одна кухня, і ще одна ванна, але туди не можна було заходити. Я пропонувала, щоб нам зробили окремий вхід і віддали другий поверх, тоді я б змогла почуватися більш-менш нормально, але мене в цьому ніхто не підтримав, ще й свекор звинуватив мене у тому, що я прийшла в їхній дім без нічого і хочу командувати.

Прожила я у свекрів неповний рік, було дуже непросто, бо вони втручалися у всі сфери нашого з чоловіком життя. А я так не хотіла, мені 24 роки, чоловікові 27, ми обоє працюємо, заробляємо щось, і мали б мати право жити так як нам хочеться.

Одного разу я не так почистила картоплю, свекрусі здалося, що я половину продукту викинула у смітник, вона влаштувала сцену на рівному місці, а я сказала чоловікові, що йду жити на знімну квартиру, і якщо він хоче зберегти сім’ю, то має піти зі мною.

Свекруха його не пустила, переконала синочка, що я блефую, і скоро сама повернуся і буду просити, щоб вони прийняли мене назад.

Та я була налаштована рішуче, дала чоловікові тиждень на роздуми, а сама переїхала в орендовану квартиру. Він не захотів переїжджати зі мною, тому я подала на розлучення.

Налякалися всі, стали мене просити, щоб я поверталася в сім’ю і нічого не вигадувала. Та я твердо вирішила, що не буду жити зі свекрами, це їхні проблеми, що вони будували пів життя великий будинок в надії, що з ними житиме син. Треба ще й людьми залишатися, я так вважаю.

І взагалі, я не розумію ні своїх батьків, ні батьків чоловіка. Навіщо будувати такі великі доми? Навіщо вирішувати наперед за своїх дітей? Що доброго в тому, що і в одних, і в інших є будинок, а ми не можемо там жити?

Я люблю свого чоловіка, але житлове питання нас дуже розділило. Не знаю, що мені робити? Розлучатися і тікати від цієї сімейки подалі?

Чи зберегти сім’ю, але на яких умовах?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page