Коли у двері подзвонили, Єгорка робив уроки. Тут же пролунав другий дзвінок, і Єгор побіг до дверей.
– Хто там? – запитав він насторожено. За матеріалами
– Твій дядько, – пролунав за дверима веселий голос. – Відкривай.
– Який дядько? – здивувався Єгор.
– Рідний. Мамин брат. Ну, вистачить, Єгорка, відкривай вже.
– Не відкрию … – Єгор зробив від дверей крок назад. – Мамин брат, між іншим, сьогодні вранці поїхав. Полетів… на літаку, між іншим.
– Досить придурюється, Єгор! – голос за дверима став нервовим. – Це я, дядько Вітя. Чуєш? У мене рейс відклали, на шість годин.
– А от і не брешіть! – Єгор був налаштований рішуче. – Погода у нас хороша, льотна. Так що дядько полетів. А ви – незнайома людина, зі схожим на дядька голосом. Я казку про вовка і козу ще в дитинстві читав.
– Яку козу? Єгор, ти чого? Ти не віриш, що це я, подивися в вічко!
– Я туди не дістаю, – зізнався Єгорка. – Я ще в першому класі.
– Та знаю! Ти піди на кухню, візьми табурет, і подивися. Ну!
– А ось і не буду, – упирався Єгор. – Мені дядько Вітя сказав, щоб я навіть не розмовляв з незнайомцями. А якщо що, дзвонив відразу мамі чи татові. Або кликав на допомогу! Мені дзвонити чи крuчати?
– Тьху ти! Навчив на свою голову! – Дядько постукав по металевих дверей. – Єгорка, ти відкриєш чи ні?
– Ви нам двері не товчіть, – видав раптом Єгор. – Ці двері тато з дядьком Вітею цілий день вішали. Я, все-таки, зараз закрuчу.
– Почекай! – раптом осінило дядька. – Ти краще мені подзвони. У тебе ж мій номер є. І почуєш, як дзвонить мій телефон прямо за цими дверима.
Через п’ять хвилин Єгорка з дядьком Вітею вже пили чай на кухні.
– Так … – зітхав дядько. – А якби не було у нас мобільних телефонів? Довелося б мені назад на вокзал їхати …
– Нічого … – спокійно відповідав племінник. – Як-небудь розібралися б …
