— Ти взагалі розумієш, що ти робиш? — голос Назара був на межі зриву. Він стояв посеред кухні, де Дарина стискала в руках керамічний кухоль з улюбленим квітковим орнаментом.
— У якому сенсі? — вона намагалася говорити спокійно, але всередині від обурення аж кипіло. — Я лише повідомила твоїй мамі, що продавати свою батьківську квартиру не збираюся. Це все.
— Та вона тепер мене пиляє з самого ранку! — Назар із розмаху вдарив долонею по дерев’яному столу. — Каже, що я підкаблучник, що ти мною маніпулюєш, що я рідну родину зраджую!
— Родину? — Дарина гірко посміхнулася. — Цікаво, кого вона має на увазі під родиною — нас із тобою чи вас із нею, із пані Галиною Володимирівною?
Повисла важка тиша. Єдиний звук — тихеньке кап-кап води з нещільно закритого крана. За вікном панував пізній листопад — сіре, важке небо, брудний, мішаний зі снігом ґрунт, пронизлива волога.
— Даро, — Назар потер перенісся, — я просто прошу, давай спокійно. Мама ж не зі зла. Вона переживає. Хоче, щоб ми мали кращі умови.
— Кращі умови для кого? Для неї? — Дарина підняла голову. — Я випадково чула, як вона в парку хвалилася, що збирається одну з квартир оформити на себе. «Для зручності», розумієш?
Назар завмер. Мовчки дивився на дружину.
— Ти це серйозно чула?
— Своїми вухами. Вона ще й сміялася, як ти «під її каблуком».
— От бісове… — він опустився на стілець, стиснув голову руками. — Господи, мамо, ну навіщо ти так…
Дарина сперлася на підвіконня, дивлячись на голі, припорошені снігом київські липи. Це був її будинок. Бабусина квартира. Кожна тріщина в старовинній ліпнині, кожна стерта плитка в коридорі — усе тут дихало їхнім родинним минулим, її дитинством.
Вона прожила тут усе життя. І тепер ця жінка, з її гучним, настирливим голосом, яскравим лаком і вічно блискучою помадою, намагалася змусити її віддати все під виглядом «найкращого інвестиційного рішення».
— Назаре, — тихо промовила Дарина, — ти усвідомлюєш, що якби я не почула ту розмову, все вже було б продано?
Чоловік підвів очі.
— Я не знав, що вона… аж до такого. Думав, що просто допомагає нам, як завжди.
— Допомагає? — фиркнула Дарина. — Вона діяла як досвідчений рієлтор-маніпулятор. Тиснула, вмовляла, рахувала відсотки… Їй навіть неважливо, що це мій дім.
— Наш, — вставив Назар машинально.
— Ні, Назаре. Мій. У тебе навіть частки в ньому немає, тому що я отримала його у спадщину від бабусі.
Він скривився, ніби вона дала ляпаса.
— Дякую, що нагадала.
— Вибач, — Дарина втомлено зітхнула. — Я не хотіла цього говорити. Просто… я не можу змиритися з думкою, що бабусина квартира піде в чужі руки. Навіть якщо це руки твоєї матері.
Назар промовчав. В його очах боролися роздратування і повна розгубленість. Він кохав Дарину, але між ними, як бетонна стіна, стояла Галина Володимирівна.
Дарина пішла до спальні, різко зачинивши за собою двері.
Вона сіла на ліжко, затулила обличчя руками. Голова гуділа. Хотілося просто зникнути — хоч на день, щоб ніхто не дзвонив, не радив, не вимагав.
Телефон блимав на тумбочці — «Галина В.».
Дарина натиснула «відхилити». За хвилину — знову дзвінок. Потім ще. І ще.
«Не візьму», — сказала собі, але рука помітно тремтіла.
А потім прийшло повідомлення:
“Даро, я не розумію, чим ти незадоволена. Я ж лише добра тобі бажаю. Так не можна зі свекрухою поводитися.”
Вона опустила телефон на ковдру і лягла. Очі пашіли від сліз, але плакати вже не було сил. Усередині все ніби вигоріло.
Бабуся колись казала: «Не пускай чужих до хати з наміром її переробити. Дім відчуває, кому він належить».
І він відчував — після всіх цих розмов стіни ніби посіріли, повітря стало важким.
Увечері Назар приніс запашну піцу, увімкнув телевізор, ніби нічого не сталося.
— Давай просто повечеряємо, добре? — тихо промовив він.
Дарина кивнула. Їла мовчки, не відчуваючи смаку.
— Я поговорю з нею, — раптом сказав Назар. — Скажу, щоби більше не втручалася.
— Скажи, — коротко відповіла Дарина.
Він хотів щось додати, але промовчав.
Телевізор бубонів про курс гривні, про іпотеку, про комуналку. Усе те, чим Галина Володимирівна так майстерно залякувала Дарину останні місяці.
Після вечері Дарина прибрала зі столу і пройшла до вітальні. Підняла погляд на стару люстру, з її тендітними кришталевими підвісками. Вони тихенько брязнули від протягу.
Бабуся завжди говорила: «Коли дзвенить люстра — це дім говорить із нами».
— Ну, і що ти скажеш, бабусю? — пробурмотіла Дарина, дивлячись угору. — Може, я справді даремно це все затіяла?
Підвіски здригнулися ще раз, наче у відповідь, даруючи ледь чутний, кришталевий шепіт.
Дарина посміхнулася — нервово, але з теплотою.
— Гаразд. Зрозуміла. Нікому тебе не віддам.
Тієї ночі вона заснула міцно, вперше за довгий час. Але ранок приніс нове випробування.
Наступного дня о восьмій ранку подзвонили у двері.
Назар ще спав. Дарина накинула халат і пішла відчиняти — і, звісно, це була вона.
Галина Володимирівна стояла з великою сумкою, де щось важко брязкало.
— Доброго ранку, Дариночко! — голос був солодкий, але колючі очі видавали напругу. — Я тут борщику наварила, привезла. А заодно поговорити треба.
— Зараз Назар прокинеться, поговоримо разом, — спокійно сказала Дарина.
— Не треба. Я прийшла до тебе, не до нього.
Дарина відступила, впускаючи. У повітрі одразу запахло її дорогими парфумами — приторно, немов сироп.
— Проходьте, — сказала вона рівно.
Свекруха зняла пальто, озирнулася, як господиня, яка прийшла з інспекцією.
— Знову все по-старому. Могла б хоч шпалери переклеїти. Скільки років уже цим стінам?
— Мені так подобається.
— Так, звичайно. Сентиментальність. Я в твої роки теж нею хворіла, — Галина Володимирівна сіла за кухонний стіл, — але потім зрозуміла, що треба жити з розумом, а не з емоціями.
— У мене все з розумом. Просто він мій, — відрізала Дарина.
Свекруха скривилася, але продовжила, ніби не чула:
— Я знайшла ідеальний варіант. Дві квартири, недалеко одна від одної. Одна — для вас, друга — для здачі. Ремонт під ключ, пристойний район, сусіди тихі.
— Ми вже обговорювали, — втомлено сказала Дарина. — Я не продаю.
— Даро, ти впираєшся. Навіщо? — Галина Володимирівна подалася вперед. — Думаєш, твоя бабця тобі подякує, якщо ти в старому мотлоху до пенсії просидиш?
Дарина зблідла.
— Не називайте її так.
— Як — «так»? Я просто кажу, як є. Будинок старий, стелі тріщать, опалення ледве дихає. Що ти захищаєш? Цеглу?
Дарина підвелася.
— Все, розмову закінчено.
— Не закінчено! — спалахнула свекруха. — Я тобі добра бажаю, а ти поводишся як капризна дівчинка!
— Добра? — Дарина посміхнулася. — Чи прибутку за місяць двадцять п’ять тисяч гривень?
Обличчя Галини Володимирівни вкрилося червоними плямами.
— Що ти таке несеш?
— Те, що чула. Все. Про оформлення, про податки, про «жити як королева».
Свекруха замовкла, губи стиснулися. Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну.
— Назар тобі розповів?
— Ні. Я сама чула.
— Ну то й що? Я мати. Маю право думати й про себе.
— А я — господарка цієї квартири. І маю право вас не слухати.
Тиша дзвеніла. Потім Галина Володимирівна різко встала, схопила сумку.
— Невдячна. Я тобі тільки добра хотіла.
— Впевнена. Тільки собі.
Двері грюкнули. У коридорі запахло холодом і чимось гірким.
Дарина заплющила очі, притулилася до одвірка. Серце стукало, як після бігу.
Але вперше не від страху, а від відчуття, що вона нарешті поставила крапку.
Назар прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Було вже майже дев’ять вечора, коли ключ повернувся у замку, і Дарина почула знайоме:
— Даро, я…
— Пізно, — перебила вона, навіть не підводячи очей від ноутбука.
Він завмер у передпокої, зняв куртку, поставив пакет із продуктами на підлогу.
— Я на роботі затримався, нарада була.
— Звісно. Нарада. Чи мама?
Він зітхнув, пройшов у кухню.
— Знову ти починаєш.
— А ти знову мовчиш, — Дарина різко зачинила ноутбук. — Назаре, скажи чесно: ти взагалі розумієш, що вона хотіла зробити? Вона хотіла провернути аферу за моєю спиною!
— Я знаю! — зірвався він. — Знаю, добре?! Вона мені сьогодні теж телефонувала.
— І що сказала?
— Що ти «знахабніла», що я «втратив контроль», що «жінка керує в сім’ї». І знаєш, що наймерзенніше? — Він стиснув кулаки. — Вона сказала: «Раніше ти хоч думав своєю головою, а тепер під підбором у цієї дівки».
Дарина гірко посміхнулася:
— «Ця дівка», так? Ну, дякую, що хоч не «нахлібниця» чи «квартирна акула».
— Не починай, — він стомлено потер обличчя. — Я між двома вогнями, розумієш? Ти — з одного боку, мама — з іншого.
— Між вогнями не сидять, Назаре, — холодно сказала Дарина. — Між вогнями або горять, або вибирають, куди піти.
Він хотів щось сказати, але промовчав. Сів навпроти, відкрив банку пива.
— Я не хочу сваритися.
— Я теж, — відповіла вона, дивлячись у вікно. Мокрий сніг, рідкий та липкий, падав за склом. Липи стояли голі, гілки тремтіли від вітру. — Тільки я втомилася весь час бути в обороні.
— Даро…
— Що «Даро»? — перебила вона. — Я ж бачу, тобі неприємно, що я відмовилася продавати. Визнай.
— Мені неприємно не це, — Назар подивився на неї з роздратуванням. — Мені неприємно, що через квартиру тепер у нас постійні розбірки. Я одружився з тобою, а не з цим будинком!
— А я не просила тебе вибирати між мною та квартирою, — сказала Дарина тихо. — Просто не давай мамі залазити туди, де вона не повинна бути.
Назар уткнувся у бляшанку.
— Гаразд. Спробую з нею ще раз поговорити.
Наступного дня вона пішла до нотаріуса.
Переоформила доручення, змінила доступ до електронних документів, заборонила будь-які дії без її особистої присутності.
Коли підписала останній папір, відчула, ніби зняла з себе важке, давляче пальто.
Дорогою додому купила каву навинос. Сніг уже лягав щільніше, місто ніби стало м’якше. Вона вдихнула холодне повітря, і вперше за кілька тижнів відчула полегшення.
Увечері Назар прийшов роздратований.
— Мама дзвонила. В істериці.
— Нехай дзвонить.
— Ти навіщо влаштувала це з нотаріусом? Вона каже, ти її ганьбиш!
Дарина засміялася — гірко, майже істерично.
— Ганьба? Та вона мало не продала моє життя за пару нулів у рахунку!
— Ти все перебільшуєш!
— Ні, Назаре. Я просто більше не вірю. Ні їй, ні цим «турботам».
Він замовк. Потім підвів погляд:
— І мені не віриш?
— Я… — Дарина опустила очі. — Я не знаю, кому зараз можна вірити.
Він підвівся, пройшовся по кімнаті.
— Отже, все. Ми тепер живемо, як сусіди, так?
— Поки що так, — чесно відповіла вона. — Поки ти не зрозумієш, що дорослий чоловік не повинен ховатися між дружиною та матір’ю.
Він різко розвернувся і вийшов у спальню, грюкнувши дверима.
На ранок Назар зібрав речі. Не велику валізу — лише спортивний рюкзак.
— До мами? — запитала вона.
— На кілька днів. Треба охолонути.
— Добре.
Він кивнув, навіть не глянувши у вічі, і вийшов.
Минув тиждень.
Перші два дні було порожньо, потім стало спокійно. Будинок ніби задихав — тихо, рівно, наче сам зітхнув з полегшенням.
На п’ятий день Назар зателефонував.
— Привіт, — стомлений, але м’який голос. — Я все обдумав.
— І?
— Мама перегнула. Ти мала рацію.
— Це серйозно чи просто слова?
— Серйозно. Я з’їхав від неї. Нині у колег тимчасово живу. Хочу все розпочати спочатку. Без брехні, без цих ігор.
— А мама?
— Нехай живе як хоче. Я втомився бути між.
Дарина сіла на підвіконня, дивлячись у вікно. Сніг лягав рівним шаром на гілки лип. Усе стало білим, чистим.
— Якщо ти справді це вирішив, — сказала вона тихо, — приїжджай. Але не заради «помиритися», а заради нового життя. Без старих схем.
— Приїхати сьогодні можна?
— Можна.
Він прийшов увечері. Без квітів. Просто стояв на порозі — стомлений, але ніби прокинувся.
— Вибач, — сказав він. — Я довго не розумів, що мати намагається втримати не квартиру, а владу. Наді мною. Над нами.
— Зрозумів — уже добре, — відповіла Дарина.
Він зняв черевики, увійшов. Оглянув квартиру, ніби заново її побачив.
— Знаєш, я раніше думав, що це просто стіни. А тепер бачу — це твій дім. І якщо я хочу бути поруч, маю поважати його так само, як ти.
Вона кивнула.
— Тоді починаємо спочатку.
Пізно вночі вони сиділи на кухні, пили чай.
Дарина подивилася на люстру — підвіски тихо дзвеніли.
— Чуєш? — Посміхнулася вона. — Дім задоволений.
Назар засміявся.
— Сподіваюся, і господиня також.
— Поки що. Але подивимося, як поведеш себе далі.
Він підморгнув.
— Домовилися.
За тиждень вони удвох переклеювали старі шпалери у спальні. Сміх, бризки клею, буркотіння — усе як у звичайних людей. Дарина вперше за довгий час не думала про свекруху. І не боялася за своє родинне гніздо.
Дивлячись у вікно, де на тлі ліхтаря кружляв сніг, вона подумала:
«Нічого не буває просто так. Іноді, щоб зберегти дім, доводиться пройти через пожежу. Але якщо стіни витримали — значить, дім живий. І наше життя — теж».
Вона потяглася до Назара, обійняла його.
І десь у глибині квартири люстра брязнула — коротко, майже лагідно. Дім дихав.
І цього разу — разом із ними.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
