Ольга сиділа в невеличкій кав’ярні, дивлячись у вікно на дощ.
Її обличчя виражало глибоку втому, а в очах ховалася суміш вдячності та відчаю.
Вона розповідала своїй подрузі Оксані про дилему, яка спала на її долю останнім часом.
— Навіть не уявляю, як мені забрати ключі від моєї квартири у батьків, — сказала Ольга. — Це, мабуть, неможливо без суперечки, а мені так не хочеться сваритися. Але так далі жити не можна. Вони абсолютно не відчувають кордонів, ні мама, ні тато. Поводяться так, наче мені досі двадцять, і я живу в їхньому домі. Вони втручаються в кожну дрібницю, контролюють все наше життя, як тільки можуть.
Оксані було 37, і вона добре розуміла свою подругу.
Ольга розлучилася кілька років тому, і зараз сама виховувала двох дочок, Олю та Світлану. Вони були майже погодками, і перший час після розлучення Ользі було дуже важко.
Вона, як і більшість жінок, була змушена розриватися між роботою, дітьми та домашніми справами.
— Я пам’ятаю ті часи, — говорила Ольга, — це було неймовірно важко. Діти постійно хворіли, я не могла нормально ходити на роботу. Я б, напевно, втратила все, якби не мої батьки тоді.
Батько допомогли Ользі знайти нову квартиру, що було неймовірно важливо, адже колишній чоловік залишив її з дітьми майже без нічого.
Вони влаштували дівчаток у садок, забирали їх звідти, сиділи з ними на лікарняних.
Місяцями Ольга сиділа б вдома з недужими дітьми — який роботодавець витримає таке?
А потім, коли дівчатка пішли в школу, перший клас – це ж було важко. Відведеш їх о дев’ятій, а о одинадцятій треба забирати.
І знову батьки прийшли на допомогу: відвозили, забирали, допомагали робити уроки.
Ольга, в той час, без них не впоралася б сама.
Саме тому її мати, Анна Іванівна, мала дублікат ключів від квартири Ольги.
Спочатку це було необхідністю: батьки допомагали, і це було зручно.
Але з часом їхня допомога перетворилася на нав’язливий контроль.
— Вони почуваються в моїй квартирі, як у себе вдома, — зітхала Ольга. — Приходять без попередження, у будь-який час. Заходять, відкриваючи двері своїми ключами. Кладуть мені продукти в холодильник, перевіряють, чи є в мене щось до чаю. Можуть щось приготувати, бо онучкам, мовляв, захотілося. З одного боку, це допомога. А з іншого.
Оксана розуміла, що за цими простими словами криється глибока образа.
Ольга хотіла, щоб її особистий простір поважали, адже вона доросла людина.
— Якось я прийшла додому, а мама перекладає мої речі в шафі, — розповідала Ольга. — Я запитала, навіщо вона це робить. А вона так здивовано: “А що тут такого? Я ж просто хотіла тобі допомогти. Ти не вмієш речі складати. Я взяла й переклала все, як треба”. Вона ніколи не питає дозволу. Просто заходить, відкриває шафи, читає мої записки, роздивляється пакети, що лежать на столі.
— А що такого? — сказала мені якось мама. — Це що, секрет? Воно лежало на комоді, я взяла і подивилася.
Ольга відчувала себе, як школярка, що боїться, що батьки знайдуть її щоденник.
Вона постійно ховала особисті речі десь далеко.
— Я навіть боюся, що вони знайдуть мої старі щоденники, — зізналася Ольга. — Там стільки особистих речей, які не призначені для чужих очей. Що буде, якщо вони це знайдуть? Уявити навіть не можу. А вони в мене такі, що скрізь полізуть, все видивляться до найменшої дрібниці, таке враження, що спеціально вишукують в мене все.
Батьки Ольги були категорично проти того, щоб вона знову налагоджувала особисте життя, мовляв, вже один чоловік був, недобрим виявився, тому досить щастя шукати, кращого не знайдеш, лише проблеми знову отримаєш, мовляв, живи сама, так всім буде краще.
— З нас і так досить, — сказав якось її батько. — Ми ледве впоралися з твоїми проблемами. Більше нам нічого не потрібно. Нам вистачає внучок.
Ольга тоді лише морщилася, не сперечалася. Це було марно.
Вона просто відповідала:
«Так, мамо. Ти права».
Але нещодавно в її житті з’явився чоловік, Матвій. Він був розлучений, самостійний, цікавий і дуже турботливий, що Ользі дуже подобалося, адже про неї ніколи ніхто так не дбав.
Вони просто спілкувалися, але Ольга відчувала, що він ніби споріднена її душа.
Це нове знайомство змусило її вперше задуматися про те, що треба виходити з-під батьківського контролю і рухатися в сторону до самостійного життя.
— Я вже не дівчинка, — думала вона. — Мені 37 років. Я повинна мати своє життя. Батьки допомогли мені у важкий момент, і я їм безмежно вдячна. Але зараз мені їхня допомога не потрібна, вона перетворюється на тягар. Це не допомога, а повний контроль.
— Ти повинна поговорити з ними, — сказала Оксана.
— А як? — запитала Ольга. — Як я можу сказати їм, що їхня допомога мені більше не потрібна? Як я можу попросити ключ від своєї власної квартири? Я просто не знаю, як це зробити.
І дійсно, як Ользі знайти в собі сили та слова, щоб поговорити з батьками, не образивши їх?
Чи можна зберегти теплі стосунки після того, як батьки образяться на доньку за це?
Та чи має право донька, після всього, що батьки зробили для неї у її найважчий період в житті просто зараз сказати мамі й татові, щоб вони не ходили до неї?
Фото ілюстративне.
