fbpx
Breaking News
Альбіна не зогляділося, як закoxалася в Славка. Була стаpшою за хлопця більш, як на десяток років. Мати була прoти таких стoсунків, та Славко з Еммою таки одpужилися. Без гoстей і зaбави
Долар рекopдно обвaлuвся: укpаїнці спiшать до обмінників
Марія всю нiч дyмала над прoпозицією чоловіка.  -Наpоди мeні сина, Маріє, – oшелешив дружину в рoзпал святкування її 40-річчя  чоловік. Степан дyже любив трьох своїх дочок, але не пеpеставав мрiяти про сина
Олександра була єдинoю дoчкою генеpального диpектора фіpми, де працював Ігор. Пiсля одpуження жінка пoчала пoмічати, що чoловік xодить сyмний, вeсь час пpо щoсь дyмає. – Коxанка!, – пpомайнуло в гoлові у Олександри. – Сашо, не знaю, як ти це спpиймеш, але я нe тoй, за кого себе видaю
В сeлі oбговоpювали нoвину: до Марії через 10 років чoловік повеpнувся, а вона з дочкою навіть на поpіг його нe пyстили. А пoтім сeло oблетіла звiстка – нe стaло Івана, то, виxодить, він пpощатися пpиходив
Життєві історії
Навіть через пів години Дана нe повернулася. На шляху з’явився великий чорний джип, пригальмував навпроти. Прямісінько біля мого вікна стояв поважний вродливий чоловік у костюмі та краватці.— А ви також по яблука приїхали? — від здивування в мене округлилися очі. Бо в такому одязі й на таких авто у сільські сади не їздять

Навіть через пів години Дана не повернулася. На шляху з’явився великий чорний джип, пригальмував навпроти. Прямісінько біля мого вікна стояв поважний вродливий чоловік у костюмі та краватці.— А ви також по яблука приїхали? — від здивування в мене округлилися очі. Бо в такому одязі й на таких авто у сільські сади не їздять

— Цей сад нікому не належить, — уже другу годину поспіль переконувала мене товаришка Дануся. — Він давно не має господаря. Відтоді, як розпався колгосп. Джерело

Яблука збирають люди — сільські й приїжджі. А ти проблему на рівному місці створюєш…

Але я не розуміла: як можна їхати в чужий сад, збирати там чужий урожай? І брати не кілограм чи два, а кілька мішків!

— Не можу я так, — сказала, благально подивившись на подругу. — І не тому, що не хочу тобі допомогти, а тому, що це — злочин. Я людина серйозна, керівник установи, мені не шістнадцять років. І я не можу собі дозволити кpасти яблука в чужому саду.

— Ну ти й уперта, — Дана почала сердитися. — Цей сад нічий! Торік у ньому збирала яблука моя двоюрідна сестра. Розказувала, що людей там багато, ніхто нікого не засуджує, всі беруть стільки, скільки кому треба. І ми з тобою назбираємо. Я насушу тих яблук і тобі, і собі, і твоїм, і своїм батькам. Знаєш, який корисний узвар?

— Хочеш, я куплю тобі яблук… — запропонувала.

— Та що ж ти купиш? Яблук, вирощених на нітратах? Кисляків якихось? А там — великі, солодкі, червонобокі…

Більше я опиратися не могла. В суботу, мовчки сівши в Данине авто, поїхала назустріч пригодам. Товаришка всю дорогу не змовкала, а я боялася, що нас виженуть із того саду, що заберуть у міліцію… Оптимізм Дани мені не передавався, а перспектива стати в 33 роки злодійкою не тішила.

За п’ятнадцять хвилин ми приїхали на хутір, і привітний селянин пояснив нам, де той сад. Щоправда, наостанок додав:

— Сад викупив багатій із міста. Тому не знаю, чи вдасться вам назбирати яблук.

Дана поспішно зачинила дверцята автівки, сподіваючись, що останнього дідусевого речення я не розчую. Проте я все почула і пішла в наступ.

— Розвертайся! Поїхали до міста, — наполягала. — Ти сама все чула.

— І не подумаю, — відповіла Дана. — Ми що, даремно їхали? Якщо боїшся, то сиди в машині. Я сама все зроблю. Не факт, що сад охороняють.

Читайте також: Рoдичі і знaйомі спuсували рoзлyчення нa те, щo в пoдружжя нeмає дiтей. Ярослав рвaвся на ті клятi зарoбітки, пoяснював, що xоче зарoбити на гaрну нoву мaшину і невeличкий осoбняк у пеpедмісті. Дiзналася, щo її мoлодша сестpа наpoдила від її чoловіка дuтину. Світлана нe виправдoвувалася пеpед сeстрою. Пpосто скaзала: – Я пoдарувала Ярославові тe, чoго нe змoгла ти – сина

Під’їхавши до саду, Дана, нітрішечки не соромлячись, витягла з багажника два мішки, озирнулася довкола й гукнула:

— То що, сидітимеш на шухері?

— Якщо щось, то я взагалі тебе не знаю, — мовила, розхвилювавшись не на жарт. Бо хоч ні огорожі, ні охорони не було видно, відсутність людей чи будь-яких інших ознак життя мене лякала.

…Сад був великим і ароматним. Соковиті плоди падали з дерев, розбивалися — і в повітрі стелився яблучний запах. Минуло понад півгодини. Дана не поверталася. Я вже надумала йти її шукати. Аж раптом на шляху з’явився великий чорний джип, що рухався в напрямку нашого автомобіля. Я пригнулася до колін, щоб не було видно, що в машині хтось є. Почула, що джип пригальмував навпроти. Легенько стукнули дверцята. Ховатися вже не було сенсу. Я випросталась. Прямісінько біля мого вікна стояв поважний вродливий чоловік у костюмі та краватці, що не зовсім пасували до місцевого пейзажу.

— Доброго дня. На когось чекаєте? — запитав незнайомець.

— Ні… Тобто так, — відповіла, подумавши, що це мiліціонер. От і влипли ми з Даною.

— Усе гаразд? — невпевнене тремтіння в моєму голосі видалося чоловікові підозрілим.

— Так… Не зовсім.

— Ви чогось бoїтеся? Щось трапилося? — поцікавився незнайомець.

І я зрозуміла, що брехати нема сенсу. Краще відразу все розповісти. Зізнання пом’якшить ступінь покaрання, а якщо пощастить, то, можливо, вдасться його уникнути. Тому заторохтіла, як із кyлемета:

— Моя подруга Дана дуже непосидюча. От надумала в цьому садку яблук назбирати, щоб висушити і взимку узвар готувати. І для себе насушить, і для мене, і для своїх батьків, і для моїх. Це вперше в неї така ідея виникла, і я її підтримала. І взагалі, ми все повернемо або заплатимо за яблука. Ви, будь ласка, тільки не сердьтеся…

Незнайомець і не мав наміру злитися. Він розсміявся — щиро й відкрито:

— Та ради Бога! Хіба ж мені яблук шкoда?! Збирайте, скільки потрібно. Сад он який великий. І мені, і вам вистачить.

— А ви також по яблука приїхали? — від здивування в мене округлилися очі. Бо в такому одязі й на таких авто у сільські сади не їздять.

— Не зовсім… Я — власник цього саду, викупив його торік. Іноді навідуюся, перевіряю, чи злoдії не кpадуть яблук. Бо ж наші люди звикли, що сад нічий. Помалу мушу відучувати охочих. У мене підприємство з виробництва соків.

Я думала, що згорю від сорому. І ледь чутно промовила:

— Вибачте. Ми вперше і востаннє. Ми за все заплатимо.

— Таких симпатичних злодіїв я ще не зустрічав. Тому вважайте, що яблука, які назбирає ваша подруга, я вам дарую, — чоловік всміхався і жартував. — Може, вийдете з авто, познайомимося?

— Тетяна, — вийшла і відрекомендувалася, не знаючи, куди подіти очі.

— Мирослав… Ну що ж, ходімо до саду, прогуляємося. Скуштуєте яблук. Вони справді смачні.

…Майже годину ми з Мирославом гуляли яблуневим раєм. Він розповідав про свій бізнес, про соки і сади. Я здебільшого слухала або ставила запитання. А коли ми повернулися до авто, помітили Дану, а біля неї — два великі мішки з яблуками.

— Де тебе носить? Я хвилююся, телефоную, а мобільний тут, на сидінні, — товаришка обурювалася і не зважала на незнайомця. — І взагалі, замість того, щоб допомогти мені, ти гуляєш невідомо з ким.

Жестом руки вона зневажливо вказала на Мирослава. Я мусила перебити її, щоб товаришка не наговорила дурниць. Без того ситуація незручна.

— Дано, знайомся, це — Мирослав, власник цього чудового саду і цих смачних яблук.

— Упс, — тільки й змогла видати Дана.

* * *

…Яблука ми з Данусею все ж забрали. Мирослав від грошей відмовився. Натомість попросив номер мого телефону. Ми зустрічалися з Мирославом уже тричі. Він приїжджав у гості й щоразу привозив яблука, які я мала передати Данусі.

Мабуть, у такий спосіб підкуповує мене. Бо в Дани тепер тільки й мови про вродливого власника садів. Усе вихваляє його переді мною. А я й сама знаю, що Мирослав хороший. І без яблук. Не знаю, чим закінчиться наше знайомство, але поки що стосунки складаються у цікавий пазл із назвою «Кохання з першого погляду». Єдине, в чому впевнена, то це в тому, що взимку сушених яблук вистачить і мені, і Дані, і моїм батькам, і батькам моєї товаришки.

Тетяна НОВАЦЬКА

Related Post