Цікаво, скільки коштує «спокійна старість» у перерахунку на квадратні метри, якщо твій зять — успішний айтішник, а донька не вміє казати «ні»?
Ілля відірвався від ноутбука, коли почув знайомий шурхіт гравію під колесами. Марина повернулася. Вона увійшла в дім втомлена, але з тим особливим виразом обличчя, який з’являвся у неї щоразу після візиту до батьків — суміш провини та жертовного просвітлення.
У руках вона тримала полотняну сумку з логотипом того самого крафтового магазину, де звичайний батон коштує як вечеря в непоганому кафе.
— Привіт, рідний! — Марина поставила сумку на стіл і швидко поцілувала чоловіка. — Заскочила до своїх, завезла продуктів. Мама просила той сир з пліснявою, пам’ятаєш? А татові лікар порадив хліб без дріжджів, ледве знайшла. Ти б бачив, як вони зраділи!
Ілля мовчки кивнув, дивлячись на сумку. Він знав, скільки коштує такий заїзд «на хвилинку». Чи варто було їхати на інший кінець міста за сиром, який можна купити в маркеті за рогом? Але він промовчав. Сперечатися про гроші з дружиною було дорожче для нервів.
— Як вони? — спитав він, закриваючи робочий чат.
— Та ніби нічого. Тато все про ремонт бідкається. Каже, у ванній плитка вже дихає, а сили не ті. А мама… мама знову про ту новобудову біля парку згадувала. Ну, пам’ятаєш, де панорамні вікна і закрита територія?
Ілля пам’ятав. О, він чудово все пам’ятав. Це була нав’язлива ідея його тещі, Лідії Петрівни. Все почалося тихо, як легкий дощик, а тепер перетворювалося на справжній шторм, який загрожував змити їхній сімейний бюджет.
П’ять років тому, коли вони тільки побралися, батьки Марини здавалися зразком скромності. Тесть, Олег Семенович, колишній військовий, тримав спину рівно і зайвого не просив. Але час — штука невблаганна. Вихід на пенсію, болі в суглобах, нудьга.
Лідія Петрівна, яка все життя працювала в бібліотеці, раптом відкрила в собі талант до «м’якого тиску». Перший дзвінок пролунав через рік після весілля.
— Мариночко, доню, тут за опалення прийшов такий рахунок… Ми з батьком просто в розпачі. Нам би трохи перехватити, ми з пенсії віддамо, чесне слово.
Звісно, Марина допомогла. Гроші не повернулися, але Ілля тоді лише махнув рукою. Далі була пральна машина, яка «раптом почала стрибати», потім ноутбук, бо тестю треба «дивитися новини, щоб не деградувати».
Поступово прохання ставали регулярними, як платіжки за світло. Дорогі ліки, зуби, «зимове пальто, бо старе вже соромно вдягати». Ілля, чия компанія з розробки софту нарешті почала приносити стабільний прибуток, спочатку не рахував дріб’язок. Йому було приємно, що він може забезпечити комфорт близьким дружини.
Але апетит, як кажуть, приходить під час безкоштовних обідів.
Поворот стався пів року тому. Вони приїхали на недільний обід. На столі стояло дороге печиво, куплене Мариною, а Лідія Петрівна дивилася на зятя з особливим, солодким прищуром.
— Діти, ми тут з батьком радилися… — почала вона, розливаючи чай. — Важко нам у цій квартирі. Ліфт постійно не працює, сусіди зверху такі галасливі, татові спокій потрібен. А тут ще й пліснява в кутку пішла. Ми вже люди не молоді, хочеться на старість трохи світла побачити.
— Мамо, ми можемо допомогти з косметичним ремонтом, — запропонувала Марина.
— Та що той ремонт! — відмахнулася теща. — Ми тут варіант пригледіли. Будинок у спальному районі, але біля самісінького лісу. Квартира — просто казка. Там і ліфти сучасні, і охорона.
— Цікаво, — обережно сказав Ілля, відчуваючи, як усередині напружується кожна жилка. — І скільки ж вона коштує?
Лідія Петрівна витримала паузу, гідну театральної сцени.
— Якщо ми продамо нашу стару двокімнатну, то на перший внесок вистачить. Але там треба доплатити… Ну, ми порахували, десь три з гаком мільйони гривень виходить. Разом із оформленням та мінімальною мебеллю.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає старий годинник на стіні.
— Три мільйони? — перепитав Ілля. — Це ж вартість гарної новобудови з нуля.
— Так, Іллюшо, — солодко кивнула теща. — Ми подумали, що для тебе це не такі вже й великі кошти. Ти ж у нас успішний, он яку машину купив минулого місяця. А ми ж Марину ростили, в усьому собі відмовляли, щоб вона освіту отримала. Це ж ніби як інвестиція в нашу вдячність, розумієш?
Ілля ледь не похлинувся чаєм. «Інвестиція у вдячність». Такого терміна в його бізнес-словнику ще не було.
— Мам, це дуже велика сума, — тихо сказала Марина, опустивши очі.
— Подумайте, дітки, — зітхнула Лідія Петрівна. — Ми ж не вічні. Невже ви хочете, щоб батько доживав віку в цій вогкості?
З того дня їхнє життя перетворилося на нескінченний серіал під назвою «Коли ви вже купите нам щастя». Кожен дзвінок тещі починався зі скарг на здоров’я і закінчувався описом переваг того самого житлового комплексу.
Марина танула на очах. Вона розривалася між здоровим глуздом і синівським обов’язком, який їй майстерно прищеплювали з дитинства. Їхні плани на відпустку в горах, на нові меблі для своєї вітальні, на дитину — все це ніби відійшло на другий план перед величним образом «квартири біля парку».
Якось Ілля повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Марина сиділа на кухні й плакала.
— Що сталося? — він обняв її за плечі.
— Мама дзвонила… Каже, що татові знову було зле, швидку викликали. І знову сказала, що це все через нерви і цей старий будинок. Ілля, я не знаю, що робити. Вона каже, що ми егоїсти. Що ми купаємося в розкоші, а вони доживають у злиднях.
Ілля глибоко вдихнув. «Злидні» — це була трикімнатна квартира в непоганому стані, набита технікою, яку він сам і купив.
— Марино, послухай мене, — він сів навпроти неї. — Ми маємо поговорити серйозно. Ми допомагали твоїм батькам увесь цей час. І будемо допомагати. Але купівля квартири за три мільйони — це не допомога. Це шантаж.
— Але вони ж мої батьки! — вигукнула вона.
— Саме так. І вони користуються цим статусом, щоб маніпулювати тобою. Ти розумієш, що вони просять не просто допомоги? Вони вимагають оплати за те, що ти їхня донька. Твоя мати прямо сказала: це інвестиція. Ти для них — актив, який має приносити дивіденди.
Марина мовчала, витираючи сльози. Вона десь глибоко в душі розуміла, що він правий, але визнати це було страшно.
Наступного тижня вони знову були у батьків. Лідія Петрівна вже підготувала роздруківки з плануванням квартири.
— Ось, дивіться! Тут вітальня поєднана з кухнею, дуже сучасно. Іллюшо, ти ж допоможеш нам оформити все швидше? Бо забудовник каже, що ціни піднімуться.
Ілля відсунув роздруківки.
— Лідіє Петрівно, Олегу Семеновичу, ми все обговорили. Ми не будемо купувати цю квартиру.
Тесть, який до цього мовчав, різко підняв голову. Очі тещі стали вузькими і холодними.
— Що це значить — не будете? Ви що, грошей пошкодували для батьків? — голос Лідії Петрівни став гострим, як бритва.
— Ми готові оплатити капітальний ремонт у цій квартирі. Готові замінити всі труби, вікна, зробити тут цукерочку. Ми готові оплачувати будь-яке лікування, санаторії, купувати продукти. Але три мільйони на нове житло — це поза межами розумного. Це наші кошти, які ми відкладаємо на наше майбутнє, на ваших майбутніх онуків.
— Онуків? — пирхнула теща. — Та ви про них ще й не думали! А ми тут, зараз, мучимося! Марина, ти чуєш, що твій чоловік каже? Він тебе зовсім під себе підім’яв! Ти забула, хто тебе вчив, хто тебе на ноги ставив?
— Мамо, припини, — тихо сказала Марина, але голос її тремтів. — Ілля правий. Ви хочете розкоші, а не просто дах над головою.
— Розкоші?! — Лідія Петрівна вибухнула. — Жити по-людськи — це тепер розкіш? Значить, так. Якщо ви не купуєте нам квартиру, то не приходьте сюди більше. Нам не потрібні ваші подачки у вигляді сиру чи ремонту. Якщо ви нас не цінуєте як батьків, то й ми не хочемо таких дітей.
Це був удар під дих. Марина зблідла. Олег Семенович продовжував мовчати, лише важко зітхнув і пішов у іншу кімнату.
— Передай своєму чоловікові, — прошипіла теща на прощання, — що він купив тебе задешево, якщо ти не можеш захистити інтереси своєї родини.
Вони пішли. У машині панувала важка мовчанка. Марина дивилася у вікно, і Ілля бачив, як вона намагається стримати нову хвилю сліз.
— Вона сказала, що я продалася, — прошепотіла вона.
— Ти ж знаєш, що це не так, — Ілля взяв її за руку. — Це просто останній козир маніпулятора — образити найболючіше, щоб ти зламалася і прибігла з грошима. Не ведися на це.
Почався період тиші. Лідія Петрівна не брала слухавку, ігнорувала повідомлення. Коли Марина таки поїхала до них із подарунками на свято, їй просто не відчинили двері. Вона чула, як за дверима хтось ходить, але замок так і не клацнув.
Марина залишила пакети під дверима. За десять хвилин вона побачила з вікна машини, як її мати відчинила двері, швидко затягнула коробки всередину і знову замкнулася. Жодного «дякую», жодного дзвінка.
— Вони справді образилися, — сказала Марина ввечері. — Напевно, я погана донька.
— Ні, Марино. Ти просто доросла жінка, яка встановила межі. І їм це не подобається, бо вони звикли, що ти — бездонний гаманець.
Минув місяць. Ілля почав помічати, що Марина заспокоїлася. Вона більше не здригалася від кожного дзвінка, почала знову посміхатися. Вони нарешті замовили ті меблі, про які мріяли, і почали планувати дитячу кімнату.
Аж раптом — дзвінок від тестя.
— Ілля, зайди до мене на роботу. Треба поговорити. Тільки без жінок.
Ілля приїхав. Олег Семенович чекав його біля прохідної свого колишнього заводу, де він тепер підробляв охоронцем. Виглядав він неважливо.
— Слухай, зятю… Ти вибач Лідку. Вона в мене… запальна. Занесло її з тією квартирою. Я їй казав, що це занадто, але вона ж як заведеться — не зупиниш.
— Я розумію, Олегу Семеновичу. Але ми своєї позиції не змінимо.
— Та я не про це… — старий опустив очі. — Мені тут операція потрібна. На суглобі. Безкоштовно — чекати три роки, а болить так, що ходити не можу. Можеш допомогти? Тільки не кажи Марині, що я просив, бо вона знову з матір’ю посвариться.
Ілля подивився на тестя. Він бачив перед собою втомлену людину, яка стала заручником чужих амбіцій.
— Допоможу. Знайдіть клініку, я все оплачу напряму. І Марині скажу — приховувати нічого не буду. Ми сім’я, а не агенти під прикриттям.
Коли операція пройшла успішно, Лідія Петрівна прийшла до них додому. Без роздруківок квартир, без претензій. Вона принесла домашні пиріжки.
— Ну що ви, дітки… — вона виглядала трохи зніяковілою. — Всі ми люди, всі помиляємося. Дякую, Іллюшо, що батька на ноги поставив.
Ілля розумів, що це не кінець. Що через якийсь час вона знову вигадає щось «життєво необхідне». Але правила гри тепер були іншими. Вона зрозуміла, що шантаж не працює, а реальна допомога — завжди поруч.
Минув рік. В житті Іллі та Марини з’явилися нові люди, нові обставини. Життя розставило все по своїх місцях. Але історія з родичами та майном отримала несподіване продовження в іншому колі.
Андрій, давній товариш Іллі, часто бував у них в гостях. Він працював в автосервісі, був людиною простою і щирою. Якось за вечірнім чаєм він розповів дивну історію.
Його далека родичка, Віра Михайлівна, з якою його батько не спілкувався десятиліттями через стару сварку, раптом опинилася в лікарні. Самотня, без дітей, вона потребувала догляду.
— Всі інші родичі відвернулися, — розповідав Андрій. — Мовляв, стара вона, характер складний. А мені шкода стало. Я почав їздити, ліки купувати, яблука возити. Вона спочатку вовком дивилася, а потім відтала.
— І що тепер? — запитала Марина. — Вона одужала?
— Одужала. Я її до нас забрав. Наталя спочатку була проти, у нас же квартира невелика, Діма підростає. Але знаєш, Віра Михайлівна виявилася такою класною бабусею для малого! Казки розповідає, вчить його шахам.
Ілля посміхнувся. Він бачив, як Андрій світиться.
— Ти ж розумієш, Андрію, — сказав Ілля, — що люди можуть подумати, ніби ти це заради її майна робиш?
Андрій знизав плечима.
— Та яке там майно… Стара хрущовка на околиці? Мені воно не треба. Мені просто совість не дозволяла її там лишити.
Проте за кілька місяців з’явився ще один персонаж — Ігор, племінник Віри Михайлівни, який раптово «згадав» про тітку, дізнавшись, що вона живе у Андрія.
Ігор почав навідуватися до них майже щодня. Приносив дешеві цукерки і постійно натякав, що Вірі Михайлівні «краще було б у спеціалізованому закладі» або «під наглядом справжніх родичів за кров’ю».
— Ви ж розумієте, Андрію, — говорив він, солодко посміхаючись, — що майно — це серйозний стимул. Дехто дбає про людей не просто так. Родинна любов не прокидається зненацька без причини.
Віра Михайлівна, яка все це чула з іншої кімнати, лише посміхалася у свої сиві вуса.
Якось вона покликала Андрія до себе.
— Розумний ти, Андрію. В батька пішов, такий же впертий. Так от, Ігор правий у тому, що в мене є дещо. Але він помиляється в суті.
Вона розповіла, що в неї є квартира в центрі — та сама велична «сталінка» з високими стелями, яку вона здавала через агентство роками, живучи в маленькій хрущовці, щоб ніхто не заздрив. І ще пара комерційних приміщень, які приносили непоганий дохід.
— Я хотіла переписати заповіт на Ігоря, бо він був єдиний, хто хоч іноді дзвонив. Але коли я потрапила в біду, він навіть слухавку не взяв. А ти… ти прийшов, коли я була ніким для тебе.
— Віро Михайлівно, мені не треба ваших квартир, — чесно сказав Андрій. — Нам і так добре.
— Тобі не треба, а Дімі знадобиться. І справі твоїй — ти ж мріяв про власний великий сервіс?
Протистояння з Ігорем досягло піку в травні. Андрій повернувся додому і побачив, що Віри Михайлівни немає. Наталя була в розпачі.
— Вона пішла на прогулянку і пропала! Я вже все обшукала!
За годину дзвінок. Віра Михайлівна.
— Андрію, я в Ігоря. Він мене заманив, сказав, що мені терміново треба підписати якісь папери для соцзахисту. А тепер не випускає. Каже, що ви за мною погано дивитесь, що я в небезпеці.
Андрій не став чекати. Він взяв свій евакуатор — велику, грізну машину — і поїхав за адресою.
Його не пустили. Охорона в котеджному містечку Ігоря стояла стіною.
— Віра Михайлівна відпочиває! — кричав Ігор через паркан. — Вона вирішила залишитися з нами! Їй потрібен комфорт!
Наступного дня до Андрія прийшла Ніна Петрівна — сусідка Віри зі старої квартири.
— Я все знаю, Андрію. Віра мені встигла передати план. Вона знала, що цей прохвост щось вигадає.
План був зухвалий. Андрій під’їхав до воріт Ігоря і начебто «зламався». Підняв капот, почав щось копирсатися. Охоронець підійшов поцікавитися.
— Двигун затих, — розвів руками Андрій. — Чи можна у вас телефоном скористатися? Мій розрядився.
Поки він відволікав охоронця, Ніна Петрівна, яка виглядала як звичайна старенька з квітами, пройшла через задню хвіртку, яку Віра Михайлівна заздалегідь лишила незачиненою.
За десять хвилин вони вже виводили Віру Михайлівну під руки. Ігор вискочив на ганок, кричав про викрадення, про поліцію.
— Викликай! — гукнула Віра Михайлівна. — Викликай, Ігорьку! Нехай подивляться, як ти старій жінці не давав додому піти. І про папери на дарування не забудь розповісти, які ти мені під ніс тицяв.
Ігор знітився. Він знав, що його методи не зовсім законні.
Коли вони повернулися додому, Віра Михайлівна довго мовчала, а потім сказала:
— Знаєш, Андрію, я раніше думала, що люди діляться на родичів і чужих. А тепер бачу — вони діляться на людей і тих, хто лише виглядає як люди.
Восени вона таки продала ту велику квартиру в центрі. Частина грошей пішла Андрію на відкриття його великого технічного центру — з новим обладнанням, про яке він тільки мріяв. Частина — на навчання Діми в приватному ліцеї. А решту вона віддала тій самій лікарні, де її врятували.
— Навіщо мені гроші на тому світі? — сміялася вона. — Краще я подивлюсь, як ви тут розцвітаєте.
Якось вони поїхали до тієї старої квартири востаннє, забрати старі фотоальбоми. Андрій ходив по величезних кімнатах, де пахло історією.
— Тут ми з чоловіком ялинку ставили… — згадувала Віра Михайлівна. — Весело було. А потім сварки, гордість… Твій батько, Андрію, був такий самий впертий, як ти. Ми посварилися через дурницю. Він вважав, що я його повчаю. А я просто хотіла як краще. І от — сорок років втраченого часу.
Вона взяла альбом з фотографіями молодого чоловіка, дивовижно схожого на Андрія.
— Не повторюй наших помилок. Не дозволяй грошам чи гордості ставати між тобою і тими, хто тобі дорогий.
Андрій обняв її за плечі.
— Ми вже цей урок засвоїли, Віро Михайлівно.
А Ілля з Мариною, дивлячись на своїх друзів, зрозуміли: допомога — це коли від щирого серця. А маніпуляція — це коли з калькулятором у руках. І найбільша інвестиція, яку можна зробити в житті — це інвестиція в чесність.
Лідія Петрівна, до речі, теж трохи змінилася. Може, тому, що побачила рішучість зятя. А може, тому, що зрозуміла: краще мати ремонт у ванній і пиріжки по неділях, ніж горду самотність у вогкій квартирі.
Життя коротке. Не витрачайте його на очікування спадщини. Будуйте своє самі. І пам’ятайте: той, хто справді любить, не виставляє рахунків.
Дівчата, а як ви вважаєте? Чи мали рацію Ілля з Мариною, що відмовили батькам у покупці дорогої квартири? Чи це все ж таки був їхній обов’язок?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
