Ярослава все життя прожила в селі. Була вона з тих жінок, які роботи не бояться. Поки жив її чоловік Петро, вони вдвох усе встигали: городи, господарку, худобу. Сина Руслана виростили в достатку, дали освіту.
А коли Петро пішов у засвіти, Ярослава залишилася сама. Її синові було вже за тридцять, мав сім’ю, жив у місті. Приїжджав рідко, та й то – коли щось треба.
– Мамо, ви нам картоплі не дасте? – дзвонив він восени.
– Мамо, вишліть сала, бо там на базарі таке дороге, – просила невістка Ольга.
І завжди одне й те саме: приїжджали машиною, завантажували багажник і їхали назад. А на городі, на хазяйстві – ні разу не допомогли.
Ярослава спершу мовчала. Думала: «Молоді, робота, дітям треба». Та з часом серце все більше боліло. Бо вона сама носила відра з водою, копала, садила, сапала. І часто, дивлячись на дорогу, чекала: може, син таки приїде просто так, без потреби.
Єдиною відрадою став хлопець Іван – сирота з їхніх далеких родичів. Батьків у нього давно не було, жив у старенькій хатині на околиці. Хоч і молодий, але мав добре серце.
– Тітко Ярославо, може, вам допомогти буряки вибрати? – питав.
– Та що ж ти, Іване, свого не маєш? – зніяковіло відповідала вона.
– Маю, але й вам треба.
Він приходив часто: то дрова покладе, то траву скосить, то з дахом допоможе. Ярослава намагалася заплатити йому.
– Бери, дитино, то ж важка робота, – простягала гроші.
– Ні, тітко, – усміхався він. – Я від душі.
І їй ставало тепліше: «Ось чужий, а як рідний».
Руслан тим часом усе більше дратував маму своєю байдужістю. Одного разу взимку вона зателефонувала йому:
– Сину, приїдь допоможи мені сніг почистити. Я вже сил не маю.
– Мамо, та ви самі якось… Я зайнятий.
Ярослава мовчки поклала слухавку. А наступного дня Іван сам прийшов із лопатою.
– Чого ви, тітко, в заметі сидите? Ходімо, розчищу вам.
І працював до пізнього вечора, аж пара з рота йшла.
А навесні трапилася ситуація, що все перевернула. Руслан приїхав із Ольгою й знову почали збирати продукти.
– Мамо, дайте ще й цибулі, і квасолі. Бо ми цього року не встигли купити, – говорила невістка.
Ярослава вже втомилася мовчати.
– А ви мені коли поможете? Чи я маю сама до гробу гнутися?
– Та хто вас просив садити стільки? – різко кинув Руслан. – Продавайте ту хату та й ідіть до міста. Нам і так клопіт із вами.
Ярославу мов струмом ударило. Вона подивилася на сина і вперше в житті побачила чужого.
– То ви думаєте, що я вам тягар? – тихо сказала вона.
– Та ні, мамо, але ж і ми не можемо весь час сюди їздити, – невдоволено відповіла Ольга.
Того вечора Ярослава довго не спала. Ходила по хаті, дивилася на фотографії, на речі, зроблені руками чоловіка. І в серці визрівало рішення.
Через кілька днів вона покликала до себе Івана.
– Іване, сідай. Мені треба з тобою серйозно поговорити.
– Щось сталося, тітко? – занепокоївся він.
– Я вирішила… відпишу цю хату тобі.
Хлопець аж підскочив.
– Та ви що! Навіщо? У вас же син є.
– Є син, та нема сина, – гірко відповіла вона. – Приїжджає тільки по харчі. А ти мені як дитина. І я хочу, щоб ти мав дім.
Іван заперечно махав руками.
– Ні, тітко, я не можу. Люди що скажуть?
– А що скажуть, те хай і кажуть. Я вже своє віджила. Хочу, щоб після мене в хаті був той, хто цінує, а не той, хто забув.
Коли Руслан дізнався, здійняв скандал.
– Мамо, як ви могли? Це ж моя батьківська хата!
– А ти коли тут був, сину? – спокійно запитала вона. – Коли ми з батьком усе тягнули – ти не допомагав. Коли я лишилася сама – тебе не було. А Іван був. Ось чому.
Руслан кричав, лаявся, але Ярослава не відступила.
Минуло кілька місяців. В селі заговорили: «Ярослава хату сироті відписала». Хтось осуджував, хтось розумів. А вона йшла селом і відчувала полегшення. Бо знала: вчинила по совісті.
Іван дбав про неї, як про матір. Разом садили город, разом вечеряли. У хаті знову було чути сміх, а не самотню тишу.
Рідність визначається не словом «син» чи «невістка», а любов’ю й турботою. Той, хто поруч у важку хвилину, стає справжньою родиною.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ярослава?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
