Навчалася в нашому класі дівчинка, Марта. І так склалося, що сиділи ми за однією партою. Йшли роки, ми вийшли заміж, народили дітей. Марта з 1970 року захворіла. Дуже хочу, щоб вcі про неї знали

Навчалася в нашому класі дівчинка, Марта. І так склалося, що сиділи ми за однією партою. Йшли роки, ми вийшли заміж, народили дітей. Марта з 1970 року захворіла. Дуже хочу, щоб вcі про неї знали

Хочу поділитись із читачами спогадами про свою найкращу подругу, з якою мене зв’язувала довголітня міцна дружба — з дитинства аж до її відходу у вічність. За матеріалами

З Мартою Квітко (Семчишин) ми навчались у середній школі №6 (тепер у тому приміщенні Тернопільський національний технічний університет ім. Івана Пулюя) з 1950 року. Відтоді, як вона приїхала з батьками зі Стрия Львівської області. Дівчинка швидко завоювала симпатії дітей і стала лідером класу.

Ми з нею відразу подружились і навіть сиділи за одною партою. Однокласники називали її ніжно «квітка». Марта була дуже здібною ученицею, гарно вчилася, відвідувала музичну школу, ходила в Палац піонерів на танцювальний гурток, займалася спортом, добре грала в шахи і брала участь в турнірах. Була обдарованою дитиною і мала добру пам’ять: вистачало їй прочитати вірш два-три рази, і вона вже його декламувала.

Жила тоді Марта на вулиці Руській. Часто після уроків я заходила до неї в гості. Я дуже любила музику, особливо класичну, і мріяла про музичну освіту. Марта грала мені уривки з творів композиторів-класиків та українські пісні, а також пісні на слова Т. Г. Шевченка.

Батьки Марти Сусанна Василівна та Григорій Петрович були відомими акторами, а в побуті — простими, скромними і щирими людьми. Мені дуже подобалася Сусанна Василівна за її добродушність і повагу до людей. Гарна чорнява жінка з типовими українськими рисами обличчя, виразною українською мовою, артистичною поставою — такою вона мені запам’яталася на все життя. Мені імпонувало те, що люди родом зі Східної України такими милозвучними українськими іменами назвали своїх дітей: Марта і Марко.

У 1954 році я перейшла вчитися в новозбудовану середню школу №2, що на вулиці Новий Світ, бо жила в цьому мікрорайоні. Ми з подругою вже не були однокласницями, та спілкуватись продовжували, хоч і рідше.

Марта завжди була привітна, усміхнена, весела, без жодних натяків злоби чи ненависті на обличчі. Якимсь особливим душевним теплом вона зігрівала всіх, хто її оточував, і заряджала їх позитивною енергією. Була інтелігенткою з народження, зразковою дружиною, матір’ю, бабусею, чудовим педагогом музичної школи №1, господинею, трудівницею, берегинею свого роду і люблячою донькою своєї землі. Дуже любила людей, і вони їй відповідали взаємністю. У моєму житті було багато подруг і друзів, але такою щирою і безкорисливою була лише одна-єдина Марта.

Йшли роки, ми вийшли заміж, народили дітей. Марта з 1970 року захворіла, з якою мужньо боролася до кінця життя. І в радості, і у горі, і в здоров’ї, і у недузі постійно поруч був її люблячий чоловік Остап. Він завжди допомагав по господарству, жив її проблемами і радів її успіхам. Так пліч-о-пліч прожили 55 років. Остап — виняткова людина, подібного йому важко знайти в сучасному житті, і перед ним я низько схиляю голову.

У 2006 році в мене з’явилася внучка і я за згодою моїх дітей назвала маленьку Мартусею. Її тезка дуже зраділа цьому, завжди цікавилася її успіхами та дарувала гарні в’язані речі.

На мій 70-річний ювілей Марта зробила мені сюрприз: склала вітання, використовуючи музику відомого композитора Ж. Бізе із опери «Кармен» і акомпануючи на піаніно. Я їй відповіла іншим сюрпризом: підготувала поздоровлення на п’яти мовах.

Марта була людиною духовно багатою і окрасою нашої невеселої реальності. Ніщо — ні важка тривала хвороба, ні сучасне нестабільне буття — не знищили в ній почуття людської гідності, і вона зберегла й пронесла крізь усе життя найкращі людські риси: вірність, повагу і красу почуттів.

…Невблаганна вічність забрала мою подругу другого лютого цього року. Вона пішла у вічність, але в моєму сеpці Марта залишиться великою оптимісткою, життєлюбом і прикладом для наслідування. Прожила недовге, але цікаве, змістовне життя, і залишила глибокий слід на землі та добру пам’ять про себе. Відійшла, залишивши мені гіркий мед спогадів та мою велику вдячність за її людяність, щирість і благородство душі.

Нехай світлою буде пам’ять про Марту в серцях тих, хто навчався, працював, спілкувався з нею. Згадаймо і помолімося за спокій її душі. Нехай Господь Бог відкриє їй ворота в Царство Небесне.

Богдана ГРИЦИНА,

однокласниця і подруга.

м. Тернопіль

Фото ілюстративне, з вільних джерел