Скрегіт ключа в замку здався Наталі занадто гучним у порожньому під’їзді. Вона звикла, що вдома її зустрічає гамір: тупіт маленьких ніжок, вигуки «Мамо, а де мої шкарпетки?» або телевізор, який Павло завжди вмикав на фоні. Але сьогодні за дверима панувала тиша.
Вона натиснула на ручку. Двері піддалися надто легко. Вони не були замкнені на оберт, як завжди робив її педантичний чоловік. Павло міг забути вимкнути праску, але ніколи не залишав дім відкритим.
Наталя зробила крок уперед і завмерла. Повітря в коридорі було важким. Замість звичного аромату лавандового дифузора, який вона дбайливо поставила перед від’їздом, у ніс вдарив солодкий, майже нудотний запах. Так пахнуть дешеві кондитерські вироби або дуже сильні жіночі парфуми, що мають перебити все інше.
Її погляд упав на підставку для взуття. Поруч із сірими кросівками Павла стояли вони. Яскраво-червоні, лаковані туфлі на тонкій шпильці. Вони виглядали чужорідно, як отруйний гриб серед лісової галявини. Маленький розмір — мабуть, тридцять шостий. У Наталі був тридцять дев’ятий.
— О Боже… — прошепотіла вона, відчуваючи, як ноги стають ватяними.
На вішалці, де зазвичай висіла її легка вітровка, тепер красувалася маленька шкіряна сумочка з масивною золотистою пряжкою. Сумка гості, яка явно не збиралася йти швидко.
Наталя притулилася спиною до холодної стіни під’їзду, намагаючись вдихнути. У голові промайнули кадри останніх трьох тижнів. Все здавалося таким ідеальним.
Три тижні тому на цій самій кухні було галасливо. Марійка та Даринка стрибали навколо валіз.
— Мамо, а ми точно підемо в ту майстерню шоколаду? — запитувала десятирічна Марійка, намагаючись запхати в сумку свого величезного плюшевого ведмедя.
— Обов’язково, сонечко. І на Ратушу піднімемося, і в італійський дворик зайдемо, — посміхалася Наталя.
Вона збирала цю поїздку по крихтах. Пів року економії, жодних зайвих витрат. Вона хотіла подарувати дітям казку. Павло спостерігав за цим збоку, трохи сумно посміхаючись.
— Натусь, вибач, що я не з вами, — сказав він тоді, підійшовши до неї ззаду і обійнявши за талію. — На фірмі зараз такий завал, що шеф навіть про вихідні просив забути. Новий об’єкт, сам розумієш.
— Я розумію, Пашо. Головне, що ми хоча б дівчат вивеземо. Ти ж працюй, ми будемо тобі щодня дзвонити.
Того ж вечора вона зустрілася з кумою Світланою.
— Ти йому ключі лишаєш? — запитала Світлана, розмішуючи цукор у каві.
— Кому? Павлу? Ну звісно, він же вдома лишається.
— Я маю на увазі, щоб хтось наглядав. Знаєш, чоловіки — вони як діти. Забуде полити твої орхідеї, і все — хана твоїм тропікам.
— Слухай, а це ідея! Світлан, зайдеш пару разів? Тобі ж по дорозі з роботи.
Світлана засміялася:
— Та без проблем! Мені не важко пшикнути водою на листя. Тільки ж попередь свого благовірного, щоб він не злякався, коли я серед вечора зайду.
Львів зустрів їх дощем, але це не зіпсувало настрою. Дівчата були в захваті від усього: від бруківки, від запаху кави, від вуличних музикантів. Щовечора вони втрьох забиралися на велике ліжко в готелі та вмикали відеозв’язок.
— Тату, дивись, що я купила! — Даринка показувала в камеру скляну кульку зі снігом.
Павло на екрані виглядав дещо втомленим, але задоволеним. Він сидів у їхній вітальні, на фоні була вимкнена плазма.
— Краса, доцю. А я от тільки з роботи прийшов. Замовив піцу, лінуюся готувати.
— Тату, а ти знову в тій синій футболці? — помітила Марійка. — Ти її хоч переш?
— Е-е… так, звісно. Просто вона моя улюблена, — він ніяково посміхнувся.
Наталя дивилася на нього і відчувала легкий укол совісті. Вона тут розважається, а він там сам, на роботі, в пустій квартирі. Якби вона тільки знала, наскільки та квартира «пуста».
Дзвінок від Світлани пролунав на сьомий день. Наталя саме вибирала сувеніри в крамничці.
— Нат, ти можеш вийти? Десь, де тебе не чутимуть малі? — голос куми тремтів.
Наталя серцем відчула біду. Вона вийшла на вулицю, сховавшись під навісом сусідньої будівлі.
— Що сталося? Щось із Павлом? Погано зі здоров’ям?
— Зі здоров’ям у нього, судячи з усього, все чудово, — гірко відрізала Світлана. — Я зайшла полити квіти. Своїм ключем. Павло сказав, що буде до пізньої ночі на об’єкті, тому я не дзвонила. Заходжу в коридор… а там чужі манатки. Жіночі, Нат.
У Наталі потемніло в очах.
— Може, це його мама? Чи сестра Олена заїхала?
— Нат, не будь дурною. Олена не носить червоні шпильки і не залишає в ванній дорогу косметику. Я чула, як у душі хтось співав. І це був не Павло. Я не стала чекати, поки вони вийдуть. Полила твої квіти — вони, до речі, сухі були як порох — і пішла.
Наталя мовчала. Повз неї проходили люди, сміялися, пахло смаженими каштанами, а вона відчувала, як у грудях щось холоне і вмирає.
— Світлан… нікому не кажи. Будь ласка. Я скоро буду.
Наталя не стала влаштовувати істерику дітям. Вона просто сказала, що бабуся в селі дуже сумує і просить приїхати на кілька днів раніше. Дівчата, які обожнювали бабусині пиріжки та котів, швидко погодилися.
Вона відвезла їх, залишила на матір, вигадавши історію про термінові справи на роботі, і сіла в електричку до міста. Кожен стукіт коліс віддавався в голові питанням: «Чому?».
І ось тепер вона стояла в коридорі, дивлячись на червоні туфлі.
Наталя тихо зняла свої кросівки. Вона пройшла до спальні. Двері були прочинені. У кімнаті панував напівморок — штори були щільно засунуті. Працював кондиціонер, наповнюючи кімнату приємною прохолодою.
На ліжку, на їхньому з Павлом широкому матраці, спали двоє. Павло лежав на спині, розкинувши руку. Поруч, притулившись до його плеча, спала молода жінка. Її довге світле волосся розсипалося по подушці Наталі.
Наталя не відчула бажання кричати. Вона відчула дивну, холодну цікавість. Вона підійшла ближче і сіла на край ліжка. Матрац м’яко просів.
Жінка ворухнулася першою. Вона щось промурмотіла спросоння, мабуть, відчувши рух, і повільно розплющила очі. Кілька секунд вона дивилася на Наталю з туманним усміхом, не розуміючи, де вона. А потім реальність наздогнала її. Очі дівчини розширилися від жаху.
Наталя приклала вказівний палець до губ.
— Тссс, — прошепотіла вона. — Не буди його. Просто збирайся. Швидко і дуже тихо.
Дівчина, яку, як пізніше з’ясувалося, звали Аліна, підхопилася так, ніби ліжко загорілося. Вона гарячково почала збирати свій одяг, розкиданий по кріслах. Вона намагалася вдягнути сукню, але руки так тремтіли, що вона не могла влучити в рукави. Наталя спокійно спостерігала за цим видовищем.
Аліна схопила свої червоні туфлі в одну руку, сумку в іншу і, навіть не взувшись, вислизнула з кімнати. За мить почулося тихе клацання вхідних дверей.
Наталя залишилася одна з чоловіком, який продовжував хропти. Вона дивилася на нього — на людину, з якою прожила десять років. Він здавався їй тепер абсолютно чужим.
Минуло пів години. Павло нарешті почав прокидатися. Він солодко потягнувся і рукою почав шукати поруч Аліну. Замість теплого тіла коханки він відчув порожнечу. Розплющив одне око, потім інше. І побачив Наталю, яка сиділа в кріслі навпроти ліжка.
Він підскочив, заплутавшись у ковдрі, і ледь не впав.
— Нато?! Що… як… ти ж у Львові! — його голос зірвався на писк.
— Була у Львові, Павлусю. Але там стало занадто холодно. А тут, я бачу, у вас справжні тропіки.
Павло озирнувся навколо, шукаючи Аліну.
— Вона пішла, — спокійно сказала Наталя. — Я її попросила. Дуже ввічливо.
Павло закрив обличчя руками. Його плечі затремтіли.
— Натусь, це не те, що ти думаєш… Це була помилка. Випадковість. Я був такий самотній, робота тиснула…
— Самотній? — Наталя встала і підійшла до вікна, різко розсунувши штори. Кімнату залило яскраве вечірнє сонце. — Ти був самотній у квартирі, де на кожній полиці фотографії твоїх дітей? Ти був самотній, поки ми дзвонили тобі щовечора і казали, як сумуємо?
Павло впав на коліна.
— Вибач мені! Будь ласка! Я люблю тільки тебе. Вона — це ніщо, просто захоплення, туман. Я клянуся, я більше ніколи…
Наталя дивилася на нього зверху вниз. Їй було огидно. Не від самого факту зради, а від того, як легко він зараз намагався витерти Аліну з пам’яті, хоча ще годину тому спав з нею в обіймах.
— Знаєш, що найгірше? — запитала вона. — Те, що я відкладала гроші на цю поїздку пів року. Я хотіла, щоб у дітей було свято. А ти за ці гроші влаштував свято собі. На моєму ліжку. На моїх подушках.
— Я все поверну! Я зароблю, ми поїдемо куди захочеш! Тільки не йди! — він намагався схопити її за руки, але вона відсахнулася.
Наступні два дні Павло був «ідеальним». Він вимив усю квартиру, виніс сміття, приготував вечерю з трьох страв. Він купував квіти, які Наталя мовчки викидала в смітник. Він плакав, просив шансу, клявся на Біблії.
Коли вони приїхали в село за дітьми, Павло поводився так, ніби нічого не сталося. Він носив тещу на руках, грався з Даринкою в м’яч, лагодив паркан тестю. Збоку це виглядало як ідилія.
Пізно ввечері, коли діти нарешті заснули, Наталя вийшла на ґанок. Павло вже чекав там, боязко заглядаючи їй в очі.
— Я прийняла рішення, — сказала вона, дивлячись на зорі.
— Натусь… я знав, що ти зрозумієш. Дякую тобі! Я стану іншим чоловіком, ти побачиш…
— Замовкни і слухай, — голос Наталі був як лід. — Я не подаю на розлучення зараз. Але не тому, що я тебе пробачила. Я ніколи тебе не пробачу. Щоразу, коли ти будеш торкатися мене, я буду бачити ті червоні туфлі. Щоразу, коли ти будеш казати «люблю», я буду чути сміх тієї дівчини у нашому душі.
Павло застиг.
— Тоді чому?
— Заради дітей. Марійці десять. Даринці сім. Я не хочу, щоб вони росли в розваленому домі, щоб вони бачили суди, щоб вони ділили свій час між мамою і татом. Я хочу, щоб у них було нормальне дитинство. Принаймні, на вигляд.
Вона повернулася до нього.
— Мій план такий. Ми живемо разом рівно одинадцять років. Поки Даринці не виповниться вісімнадцять. Весь цей час ти будеш ідеальним батьком. Ти будеш заробляти гроші, ти будеш возити нас на відпочинок, ти будеш створювати картинку щасливої родини для всього світу.
— Одинадцять років у брехні? — прошепотів він.
— Ні, одинадцять років у розплаті. Ти хотів сім’ю? Ти її матимеш. Але без мене. Ми будемо жити як сусіди. Ти не маєш права заходити в мою кімнату. Ти не маєш права питати, де я була. Ми будемо спілкуватися тільки при дітях. А в той день, коли Даринка отримає атестат про закінчення школи, ми розійдемося. Назавжди. Без претензій і без жодного слова.
Павло опустив голову. Він розумів, що це його вирок.
— А якщо… якщо я зможу довести тобі за цей час, що змінився? Якщо я знову завоюю твою довіру?
Наталя гірко посміхнулася.
— Довіра — це як кришталева ваза, Павле. Ти розбив її на мільйон шматків. Ти можеш склеїти їх, але ваза ніколи не буде тримати воду. Вона завжди буде протікати.
Вона встала і пішла до хати. На порозі вона зупинилася і додала:
— І ще одне. Завтра ти поїдеш у місто і викинеш той матрац. Купиш новий. Найдорожчий, який знайдеш. Я не хочу спати на бруді, який ти приніс у наш дім.
Павло залишився на ґанку сам. Цвіркуни голосно співали в траві, нічне повітря було свіжим, але він відчував, що починає задихатися. Попереду було чотири тисячі днів під одним дахом з жінкою, яка його зневажала.
Наталя лягла на старий диван у бабусиній хаті і закрила очі. Вона знала, що цей шлях буде болючим. Вона знала, що буде важко стримувати сльози, коли діти будуть обіймати їх обох одночасно. Але вона також знала, що вона вистоїть. Бо вона більше не була тією наївною жінкою, яка вірила в казки. Тепер вона була жінкою, яка вміла рахувати час.
Одинадцять років. Відлік пішов.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
