Наталя поверталася з базару, притискаючи до себе паперовий пакунок зі свіжою зеленню та сиром.
Львівське небо обіцяло дощ, але на душі було спокійно — вони з Богданом якраз планували, як проведуть відпустку в Карпатах.
Біля самого під’їзду її перехопила пані Ганна — жінка, чий язик був гострішим за будь-який ніж.
— Наталочко, а ви що, квартиру вирішили закладати? — Ганна хитро примружилася, поправляючи окуляри. — Бачила твого Богдана в центральному відділенні банку. Такий серйозний був, стоси паперів підписував, печатки ставили.
Світ навколо Наталі на мить зупинився.
Шум трамваїв десь удалині став глухим, а пакет із продуктами раптом зважнів на тонну.
— Яку квартиру, Ганно Степанівно? Що ви таке кажете? — голос Наталі здригнувся.
— Ну як яку? Вашу! Я ж у черзі поруч стояла, бачила договір застави. Ще подумала: невже дітям на весілля стільки треба?
Наталя не пам’ятала, як піднялася на свій поверх.
Ключ ніяк не хотів потрапляти в замкову щілину.
Вона знала Богдана тридцять років.
Вони пройшли через дев’яності, через ремонти, через виховання двох синів.
Він завжди був її скелею.
Проте за цією скелею, виявляється, готувався обман.
Вдома вона одразу кинулася до старої скрині, де зберігалися сімейні архіви.
Вона пам’ятала кожну довідку, кожен корінець від квитанцій.
Але зараз, відкривши папку з документами на нерухомість, Наталя відчула холод у душі.
Технічного паспорта та акту на право власності не було.
— Богдане, де ти є? — прошепотіла вона, дивлячись на порожнє місце в папці.
Коли чоловік повернувся з роботи, він був надзвичайно веселим.
Приніс тістечка, хотів заварити каву.
— Де документи на наше житло? — Наталя не стала чекати роздягальні. Вона стояла в коридорі, схрестивши руки.
Богдан застиг.
Його посмішка повільно сповзла, залишивши по собі втомлене, наче постаріле на десять років обличчя.
— Наталю, ти про що? Певно, у банківську комірку відніс, для безпеки. Зараз такі часи, — він почав знімати туфлі, уникаючи її погляду.
— Не бреши мені! Ганна бачила тебе в банку. Ти заклав нашу квартиру! Навіщо? На що тобі знадобилися такі гроші, що ти ризикнув нашим дахом?
Богдан різко випрямився.
Його голос набув оборонних, майже агресивних ноток:
— Ти вічно все перебільшуєш! Це просто невеликий кредит на розвиток бізнесу. Я все поверну!
— Якого бізнесу? Ти — інженер, Богдане! Тобі шістдесят скоро! Який бізнес на порозі пенсії?
Він не відповів.
Просто пішов у ванну, зачинивши за собою двері, залишивши Наталю наодинці з тишею, яка кричала про зраду.
Наступного ранку, коли Богдан пішов на зміну, Наталя не витримала.
Вона зайшла в їхній спільний інтернет-банкінг.
Те, що вона там побачила, змусило її сісти прямо на підлогу в кухні.
За останні три місяці з рахунку зникло майже сто п’ятдесят тисяч гривень.
Перекази йшли дрібними сумами, майже щодня.
І отримувачем завжди була одна людина — Мирослава.
Молодша сестра Богдана.
Мирослава була «вічною жертвою».
То в неї тиск, то в дитини зуби, то в чоловіка проблеми з роботою.
Вона жила в передмісті і звикла, що старший брат — це бездонний гаманець.
Наталя почала гортати історію транзакцій далі.
І чим глибше вона заривалася в цифри, тим страшнішою ставала картина.
Гроші, які вони відкладали на реабілітацію її матері, гроші на навчання онука — все вимивалося в бік Мирослави та її родини.
Вона зателефонувала чоловікові.
— Богдане, я бачу перекази Мирославі. Сто п’ятдесят тисяч за три місяці. Це і був твій «бізнес»?
На іншому кінці запала довга пауза.
Потім він важко зітхнув:
— Наталю, у неї була критична ситуація. Вони могли втратити машину, на якій її чоловік працює. Я не міг відмовити, вона ж рідна людина моя.
— Рідна людина? А я тобі хто? Чужа людина? Чому ти не порадився зі мною?
— Бо ти б почала рахувати кожну копійку! Ти не розумієш, що таке справжня родинна допомога!
Наталя поклала слухавку.
Їй здалося, що чоловік, якого вона кохала все життя, раптом перетворився на незнайомця.
Вона зрозуміла: кредит у банку був взятий не для бізнесу.
Він був взятий, щоб покрити величезні борги Мирослави, які Богдан взяв на свої плечі, не питаючи дозволу у власної дружини.
Наталя поїхала до того самого банку.
Менеджерка довго перевіряла документи, але оскільки рахунок був спільним, а майно належало обом, вона надала інформацію.
— Пані Наталю, ситуація серйозна. Кредит під заставу квартири оформлений на суму два мільйони гривень. Позичальник — ваш чоловік, але є заява від вашого імені, завірена нотаріусом, де ви даєте згоду.
Наталя ледь не зомліла.
— Я нічого не підписувала.
— Ось копія.
Підпис був її. Майже ідеальний.
Але вона згадала, як місяць тому Богдан просив її підписати «якусь заяву для жеку про ремонт під’їзду», підклавши лише нижню частину аркуша.
Вона тоді поспішала на роботу і довірилася йому.
Вона підписала власний вирок.
— І які умови? — прошепотіла вона.
— Платежі прострочено вже два місяці. Банк готує документи до суду. Якщо до п’ятниці не буде внесено шістсот тисяч гривень, розпочнеться процедура відчуження майна.
Наталя вийшла на вулицю.
Львів розчинявся в дощі. Два мільйони.
Це була ціна їхнього життя, яку Богдан просто подарував сестрі, яка ніколи в житті не працювала більше місяця на одному місці.
Того вечора до них «випадково» завітала Мирослава з чоловіком.
Вони поводилися так, ніби нічого не сталося.
Принесли якесь дешеве ігристе, жартували, розпитували про здоров’я.
Наталя мовчки накривала на стіл.
Її спокій був лякаючим.
Коли всі сіли, вона не стала чекати тостів.
— Мирославо, як там нова машина твого чоловіка? Добре їздить на наші гроші? — Наталя дивилася прямо в очі сестрі чоловіка.
Мирослава поперхнулася ігристим.
Богдан різко опустив виделку.
— Наталю, не починай при гостях.
— Ні, я почну! — Наталя вдарила долонею по столу. — Два мільйони гривень, Мирославо. Наша квартира в заставі. Через три дні ми можемо опинитися на вулиці. Ти готова повернути хоча б частину?
Мирослава раптом змінила вираз обличчя.
Смиренність зникла, з’явилася холодна зухвалість.
— А чого ти на мене кричиш? Це твій чоловік давав гроші. Він — голова родини, він вирішує. І взагалі, родичі мають допомагати один одному. У нас були проблеми, Богдан допоміг. Хіба це не по-людськи?
— По-людськи — це не красти у власної дружини! — вигукнула Наталя. — Ви знали, що він закладає житло?
— Нам було байдуже, звідки гроші, — втрутився чоловік Мирослави. — Він сказав, що в нього все під контролем. А якщо ти така жадібна, що шкодуєш рідному братові допомогти, то це твої проблеми.
Богдан сидів між ними, наче бездомний пес.
Він не сказав жодного слова на захист дружини.
— Богдане? — Наталя подивилася на чоловіка. — Ти чуєш, що вони кажуть? Вони просто використали тебе. Вони не збираються нічого повертати.
— Наталю, ну якби мали, то повернули, не мають вони зараз, — пробурмотів він. — Ми якось викрутимось. Я візьму ще одну зміну.
— Ще одну зміну, щоб віддати два мільйони? Тобі треба працювати сто років без сну і їжі! — Наталя встала. — Значить так. Мирославо, завтра ми йдемо до нотаріуса і ти переписуєш свій будинок на нас як заставу.
— Що?! — Мирослава аж підскочила. — Та ніколи в житті! Це мій дім! Там мої діти живуть! Ти що, хочеш моїх дітей без хати залишити?
— А ти моїх онуків хочеш залишити без спадку? — Наталя відчула, як усередині все вигорає. — Вибирай: або ти повертаєш гроші, або я подаю заяву до суду.
Богдан зблід.
— Наталю, ти ж не напишеш на власного чоловіка?
— Ти сам себе на таке підписав, коли вирішив, що сестра важливіша за жінку, з якою ти ділив хліб тридцять років.
Мирослава з чоловіком вибігли з квартири, вигукуючи прокльони.
Богдан залишився сидіти за столом. Тиша в кімнаті стала нестерпною.
— Знаєш, що найстрашніше? — тихо сказала Наталя, збираючи брудний посуд. — Не гроші. Навіть не квартира. Найстрашніше те, що я тридцять років жила поруч із людиною, яка вважала мене ворогом, від якого треба ховати правду.
— Я не вважав тебе ворогом, — прошепотів Богдан.
— Ти вважав мене перешкодою для своєї «доброти». Але доброта за чужий рахунок — це крадіжка.
Наступного дня Наталя зібрала свої речі.
Тільки одну валізу.
Вона не стала чекати судів. Вона зателефонувала синам і все розповіла.
Старший син, який давно жив у Києві, одразу сказав:
«Мамо, збирайся. Квиток уже на пошті».
Коли вона виходила з квартири, Богдан стояв у коридорі.
Він виглядав як тінь людини.
— Ти справді йдеш?
— Я йду від брехні, Богдане. Квартиру я постараюся врятувати через суд — доведу, що підпис підроблений. Але наш шлюб врятувати вже неможливо. Застава на нього була занадто великою, і ти її програв.
Вона вийшла в дощовий Львів.
Вперше за довгий час їй було легко дихати.
Вона втратила стіни, але повернула саму себе.
Через рік Наталя жила в невеликій квартирі в передмісті Києва, ближче до онуків.
Суд визнав договір застави недійсним, але квартиру все одно довелося продати, щоб покрити інші борги, які Богдан встиг наробити.
Богдан залишився ні з чим — сестра відвернулася від нього одразу, як тільки він перестав давати гроші.
Наталя ж почала життя з чистого аркуша.
Вона навчилася знову довіряти людям, але тепер вона точно знала: справжня родина — це не ті, хто має однакову кров, а ті, хто ніколи не змусить тебе платити за їхні помилки твоїм майбутнім.
Чоловік часто телефонує, просить вибачення, каже, що шкодує про вчинене і просить зберегти сім’ю?
З одного боку чоловік він добрий був і жили в шлюбі добре, але цей вчинок з грішми все в їх житті перевернув.
Та чи можна таке пробачати, коли чоловік за спиною дружини такий підлий вчинок зробив?
Фото ілюстративне.
