Листопад у Тернополі видався похмурим і вогким.
Сутінки рано опускалися на місто, розмиваючи обриси будинків та змушуючи людей швидше повертатися до затишних кухонь.
У квартирі Наталі та Степана сьогодні пахло особливим затишком — жінка готувала велику каструлю борщу за маминим рецептом, з квасолею та печеним буряком.
Аромат свіжої зелені та домашньої страви обіцяв спокійний сімейний вечір.
Проте тихий плин думок перервав звук ключа, що з силою провернувся в замку, і гучний грюкіт вхідних дверей.
— Значить так, Наталю, — голос свекрухи пролунав із коридору ще до того, як вона з’явилася на порозі кухні. — Ти вже дізналася, що Степан отримав квартиру від покійного дядька Андрія, і вирішила, що тепер ви багатії на рівному місці? Думаєш, це тільки ваше?
Наталя завмерла з черпаком у руці.
На плиті весело булькало вариво, пускаючи пару, але на душі вмить стало холодно.
Звичайна вечеря четверга за мить на суцільне непорозуміння.
Ганна Йосипівна влетіла в кухню, навіть не знявши мокрого взуття.
За нею залишалися брудні сліди на вимитому ламінаті, але жінку це найменше хвилювало.
— Ганно Йосипівно, добрий вечір, — Наталя акуратно поклала черпак на підставку, намагаючись опанувати тремтіння в пальцях. — Проходьте, раз уже двері власними ключами відчинили.
— Не патякай мені тут! — свекруха з силою ляснула долонею по кухонному столу, аж сільничка підстрибнула. — Ми з Романом усе обговорили. Ця квартира — це спільне родинне надбання! Це спадок усього роду, а не одного Степана!
— Яке ще спільне? — з кімнати вийшов Степан, витираючи руки рушником. Його обличчя було втомленим — робота на будівництві забирала всі сили. — Мамо, дядько Андрій залишив квартиру мені. Є заповіт, завірений нотаріусом. Усе офіційно, документи на руках.
— Офіційно він каже! — Ганна Йосипівна підхопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — А хто за ним доглядав, коли він ледь ходив?! Я йому бульйони домашні варила, пиріжки носила, по лікарях тягала! А Роман ліки купував за останні гроші!
Наталя ледь стримала іронічну посмішку.
За останні десять років Ганна Йосипівна провідала самотнього дядька хіба що тричі, і то — коли їй треба було позичити грошей «до пенсії».
Про бульйони й говорити було смішно: дядько Андрій харчувався переважно кашами та консервами, які йому Степан щосуботи привозив повними пакетами.
— Мамо, — спокійно почав Степан, присідаючи на край табурета. — Ти була в дядька останній раз на Зелені свята два роки тому. Заскочила на п’ятнадцять хвилин, залишила букет зілля і побігла далі. Про яку опіку ти зараз говориш?
— Ах, ось так ти заспівав?! — голос свекрухи затремтів від театральної образи. — Я, значить, для вас ніхто? Погана мати, яка хоче «обібрати» синочка? Ти рідного брата вирішив без копійки лишити?
— Ніхто нікого нічого не позбавляє, — втрутилася Наталя, наливаючи чай у великі горнятка. — Просто давайте будемо чесними перед Богом і людьми. Дядько Андрій бачив, хто був поруч, коли йому було найважче. Він сам прийняв рішення. Крапка.
— Яка ще крапка?! — у дверях несподівано з’явився Роман, молодший брат Степана. Мабуть, чекав у під’їзді на «сигнал» від матері. — Степане, ти ж розумієш — у мене кредит на машину горить. Діти підростають, скоро до школи, витрати які. Якщо ми ту квартиру продамо і чесно поділимо на всіх — це буде по-своєму справедливо!
— Зачекай, — Степан повільно підвівся, його плечі напружилися. — Яке «продамо»? Яке «поділимо»? Ми з Наталею планували туди переїхати, щоб нарешті жити окремо, а цю квартиру здавати, щоб хоч трохи дихнути вільно від боргів.
— Ну, ми ж родина! — Роман розвів руками, намагаючись надати своєму обличчю щирого виразу. — Дядько був нам обом родичем. Отже, і добро його має належати родині, а не комусь одному.
Борщ на плиті почав шкварчати.
Наталя вимкнула газ, не зводячи очей з непроханих гостей.
Цей абсурдний театр починав переходити всі межі.
— Романе, — Наталя повернулася до брата чоловіка. — Коли дядьку Андрію робили операцію на три роки тому, хто давав гроші на все?
— Ну. Степан, мабуть, — Роман відвів погляд убік, розглядаючи візерунок на лінолеумі.
— Саме так. Сімдесят тисяч гривень, які ми збирали на ремонт. А коли дядько не міг навіть склянку води піднести до рота? Хто три місяці щодня після роботи їхав на інший кінець міста, міняв памперси, мив його, годував із ложечки?
— Наталю, чого ти знову починаєш?! — Ганна Йосипівна схопилася за серце, важко дихаючи. — Я здоров’я своє на вас поклала! Степана вигодувала, людиною зробила! А тепер ви мені — «дякуємо, до побачення»? Перед сусідами не встидно?
— Мамо, до чого тут сусіди? — Степан провів долонею по обличчю. — Дядько Андрій залишив мені квартиру, бо я був для нього єдиною сім’єю в реальності, а не в паспорті. Усе законно.
— Законно! — передражнила свекруха, перекривляючи тон сина. — А по-людськи? Хіба так поводиться старший брат? Хіба так чинять християни? Чи ти забув, хто тебе на світ народив?
Роман тим часом поліз у кишеню куртки і дістав якісь пом’яті аркуші, списані дрібним почерком.
— Степане, я тут накидав приблизно, — він розклав папірці прямо на кухонному столі, поруч із хлібом. — Квартира в доброму районі, сталінка, високі стелі. Можна виставити за п’ятдесят тисяч доларів. Якщо поділимо на трьох — мамі, мені й тобі — вийде по шістнадцять з гаком тисяч. Я згоден навіть на п’ятнадцять, якщо одразу готівкою даси.
Наталя відчула, як у неї відібрало мову від такого цинізму.
— На трьох?! — вона ледь не вигукнула це. — Романе, ти це серйозно зараз кажеш? Математику вчив у школі, а совість десь по дорозі загубив?
— А що тут такого? — він знизав плечима, навіть не червоніючи. — Мама взагалі має отримати найбільшу частку. Вона голова роду, вона старша.
— Саме так! — підхопила Ганна Йосипівна, випроставши спину. — Мене треба шанувати! Я маю право на спокійну старість у достатку!
Степан мовчав, нерухомо дивлячись у вікно на вуличні ліхтарі. Наталя знала цей погляд — це була тиша перед справжньою бурею. Він тримався з останніх сил, щоб не сказати рідним людям усе, що думає про їхню «любов».
— Послухайте мене уважно, — Наталя сіла навпроти Романа, зазирнувши йому в очі. — Давайте відверто. Ти коли останній раз бачив дядька Андрія живим? Не на похороні, а до того?
— Ну на мамині іменини, здається, — він почухав потилицю. — Років чотири чи п’ять тому.
— П’ять років. А Степан був у нього щотижня. Возив продукти, оплачував комуналку, викликав приватних лікарів, коли державні відмовлялися їхати. Ти бодай раз зателефонував запитати, чи старий має що їсти?
— Так він же не дзвонив, не скаржився! — обурився Роман.
— Він був немічним старим чоловіком! — Наталя підвищила голос, і її слова забриніли в тісному приміщенні. — Йому було вісімдесят п’ять років! Він не мав просити, ви самі мали б згадати про його існування!
— Наталю, не кричи на мого сина! — втрутилася свекруха, витираючи сухі очі хустинкою. — Ми прийшли по-доброму домовитися, як рідні люди, а ти тут отрутою бризкаєш!
— По-доброму?! — Наталя підхопилася з місця. — Ви вдерлися в нашу оселю без попередження, вимагаєте розшматувати спадок, до якого не маєте жодного стосунку, і називаєте це «по-доброму»? Це називається мародерство, Ганно Йосипівно!
— Мародерство?! — свекруха аж задихнулася від люті. — Та як ти смієш! Це наша родина! Наша кров! Степане, ти чуєш, що ця твоя дружина каже твоїй матері?!
— А де була ця ваша кров, коли дядько Андрій лежав самотній у лікарняній палаті? — Степан нарешті заговорив. Голос був тихим, але важким, як церковний дзвін. — Де була «сім’я», коли йому потрібного було допомагати і він не міг навіть голови підняти? Де ви всі були, коли він плакав, а поруч був тільки я і найнята за наші гроші доглядальниця?
У кухні повисла важка, гнітюча тиша.
Роман почав нервово згортати свої папірці. Свекруха шумно сопіла, шукаючи нову порцію образ.
— Значить так, — Ганна Йосипівна різко схопила свою сумку. — Ми йдемо до адвоката. Будемо оскаржувати цей ваш папірець у суді. Не дам я вам так просто зневажити рідного брата і матір. Романе, пішли звідси! Тут правди не знайдеш!
Вона розвернулася і вилетіла з кухні, знову грюкнувши дверима так, що з полиці ледь не впало горнятко.
Роман затримався на порозі, переминаючись із ноги на ногу.
— Стьопа, ти ж розумієш, — він винувато усміхнувся. — Мені справді дуже потрібні гроші. Може, хоч тисяч п’ять доларів виділиш? Як брату? Заради миру в сім’ї?
Степан повільно підійшов до дверей і відчинив їх навстіж, вказуючи на вихід.
— Йди, Романе.
— Ну, Стьопа, ми ж брати.
— Йди геть. І папірці свої не забудь.
Брат вийшов, щось бурмочучи про «чорні серця» та «нелюдів».
Двері зачинилися. Вони залишилися вдвох серед ароматів борщу, який уже нікому не хотілося їсти.
За вікном остаточно стемніло, і лише поодинокі машини розрізали фарами тернопільську ніч.
— Вони справді підуть до суду? — тихо запитала Наталя, підходячи до чоловіка.
Степан важко опустився на стілець, закривши обличчя руками.
— Підуть. Я знаю маму. Вона тепер по всіх родичах і кумах рознесе славу про те, який я жадібний і як «підкаблучник» обібрав рідню. Для неї гроші завжди були важливіші за людей.
Наталя обняла його за плечі, притиснувшись щокою до його голови.
Вона розуміла — це не просто сварка за квадратні метри.
Це був іспит на те, чи залишилася в цій родині бодай крапля справжньої любові, а не лише споживацького розрахунку.
І, на жаль, цей іспит пройшли не всі.
— Ми вистоїмо, Степане, — прошепотіла вона. — Правда на нашому боці. І дядько Андрій знав, кому довіряє свій останній прихисток.
Ця історія — про кожну другу українську родину, де фінансове питання стає лакмусовим папірцем людяності.
Як часто ми забуваємо про стареньких родичів, коли вони потребують лише доброго слова чи склянки води, і як швидко згадуємо про «голос родичів», коли мова заходить про спадок.
Чи варто заради миру в родині потурати маніпуляціям?
Чи має право брат вимагати частку майна, до опіки над яким не приклав і пальця?
Де межа між сімейним обов’язком та відвертим нахабством?
А як би вчинили ви на місці Степана?
Чи віддали б «відступні» братові, щоб припинити скандали, чи стояли б на своєму до кінця?
Фото ілюстративне.
