— Наталко, збирай речі. Квартира тепер моя.
Я відірвала погляд від маминих чорно-білих фотографій, які перебирала третій день поспіль. Степан стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Його погляд був чужим, холодним, ніби я була випадковою знайомою, що затрималася в гостях понад міру.
— Що ти кажеш? Яка твоя? — мої руки затремтіли, випустивши стару світлину, де ми ще маленькі сидимо на гойдалці. — Мами не стало лише тиждень тому, а ти вже…
— Саме тому й моя, — перебив він, заходячи до кімнати важкою, впевненою ходою. — Мама хотіла, щоб квартира дісталася мені. Я ж молодший, мені родину треба будувати, життя налагодити.
Будувати родину? У п’ятдесят чотири роки? Після трьох розлучень і багатьох років пошуків «того самого» щастя? Я хотіла розсміятися, але горло стисло болючим спазмом.
— Степане, ми ж з тобою разом останні тринадцять років маму доглядали… ти ж знаєш, як це було непросто.
— Ти доглядала, бо тобі більше не було куди подітися, — відрізав він, дивлячись у бік вікна. — А я працював, намагався щось до хати принести. І взагалі, заповіту немає, отже, за законом усе навпіл. Тільки я пропоную тобі по-доброму: ти з’їжджаєш, а я тобі згодом твою частку віддам. Як тільки з’явиться можливість.
«Коли з’явиться можливість?» Степан усе життя жив одним днем, і останні роки перебивався випадковими підробітками на будівництвах. Звідки у нього візьмуться кошти, щоб виплатити мені частку за житло в центрі?
— А де ж я житиму? — запитала я тихо, відчуваючи, як серце пропускає удари.
— Знайдеш щось. Ти ж у нас завжди була самостійною, — він байдуже знизав плечима. — Знімеш кімнатку, знайдеш роботу. У твоєму віці люди ще цілком активні.
У моєму віці… Мені п’ятдесят вісім. Останні п’ятнадцять років моїм «робочим графіком» був догляд за хворою мамою. Він відвідував її раз на місяць, приносячи пакунок цукерок і купу обіцянок.
— Степане, давай сядемо, заваримо чаю, поговоримо спокійно…
— Нема про що говорити. Рішення прийняте, — він розвернувся до виходу, але на порозі обернувся. — Даю тобі тиждень. Якщо сама не з’їдеш, доведеться діяти інакше. А там уже як вийде.
Двері грюкнули, залишивши мене наодинці з маминими речами й відчуттям повної порожнечі. Невже це той самий Степанко, якого я в дитинстві захищала від хуліганів? Якому віддавала найкращі шматки пирога?
Я опустилася в мамине улюблене крісло. У квартирі ще стояв легкий аромат її парфумів, на тумбочці лежали окуляри в старому футлярі, а в холодильнику — баночка її улюбленого варення. Як можна було так швидко викреслити пам’ять про людину, яка дала нам життя?
Раптом задзвонив телефон. Це була моя давня подруга Олена.
— Наталко, ну як ти? Тримаєшся? — голос подруги був теплим і співчутливим.
— Олено… — я відчула, як сльози нарешті підступили до очей. — Степан вимагає, щоб я пішла з квартири.
— Як це пішла? Ви ж обоє спадкоємці! Це ж проти логіки й совісті!
— Він каже, що колись віддасть мою частку. А зараз хоче жити тут сам.
— Наталко, не дозволяй йому так поводитися! Це і твій дім також!
«Твій дім». Але чому ж тоді кожен крок брата в коридорі віддавався в мені страхом? Чому я почувалася злодійкою у власній оселі?
Наступні дні перетворилися на суцільне випробування. Степан почав приводити жінку — як виявилося, вони познайомилися ще тоді, коли мама була в лікарні. Вони голосно розмовляли на кухні, обговорювали плани перепланування, ніби мене вже не існувало.
— А ванну треба було б замінити на сучасну душову кабіну, — щебетала його нова пасія. — І ці шпалери… вони такі старі, треба щось світліше, у скандинавському стилі.
Ці шпалери ми з мамою вибирали разом десять років тому. Вона тоді ще могла ходити, ми довго ходили будівельним гіпермаркетом, торкалися рулонів, сміялися…
Я намагалася заперечувати, просила поважати пам’ять, але Степан ставав дедалі роздратованішим.
— Досить тут триматися за минуле! — вигукував він. — Треба жити далі, а ти тільки заважаєш!
Рівно через тиждень я зібрала дві валізи й пішла. Куди? Навіть сама не знала. Олена запропонувала перечекати в неї, хоча я розуміла, що її однокімнатна квартира — не найкраще місце для двох дорослих жінок.
— Наталко, залишайся скільки треба, — вмовляла вона.
— Дякую, Оленко, але я знайду щось своє. Не хочу тебе обтяжувати.
Пошук житла став справжнім викликом. Ціни на оренду в нашому районі злетіли, а моїх скромних заощаджень вистачило б лише на короткий час.
— Пані, а чи є у вас постійне місце роботи? — запитала чергова господиня, молода дівчина, яка здавала кімнату.
— Наразі я в пошуку, але я дуже охайна і спокійна…
— Нам потрібні фінансово стабільні орендарі, — сухо відрізала вона.
Через два тижні поневірянь я знайшла кімнатку на околиці. Господиня — пані Валентина, жінка років сімдесяти — здавала частину своєї двокімнатної квартири. Це був крихітний простір, де ледь вміщалося ліжко і тумбочка, але ціна була прийнятною.
Влаштуватися на роботу у п’ятдесят вісім виявилося ще важче. Скрізь шукали молодих, енергійних, з досвідом у маркетингу чи ІТ. Мій досвід — безкінечне терпіння, вміння робити уколи й готувати дієтичні супи — нікого не цікавив.
— Нам потрібен адміністратор, — пояснювала менеджерка у фітнес-центрі. — Але ви ж розумієте, наш контингент — молодь… Можемо запропонувати місце в клінінговій службі.
Клінінг. Від доньки, що доглядала маму, до прибиральниці в спортзалі. Але вибору не було. Я влаштувалася доглядати за літньою жінкою, Зінаїдою Петрівною. Вона була складною людиною, часто вередувала, але я знала, як знайти до таких підхід.
— Суп занадто гарячий! — вигукувала вона. — І чому ви мовчите? Мені сумно!
Я посміхалася і терпіла. Робота є робота.
Тим часом Степан, як кажуть, «пішов у розгул». Я випадково зустріла колишню сусідку, пані Клавдію, біля ринку.
— Ой, Наталко! Де ж ти зникла? — сплеснула вона руками. — А Степан твій ремонт робить, музика щовечора. Кажуть, на весілля збирається. Наречена молода, енергійна, кажуть, навіть машину нову йому змусила взяти в кредит.
Весілля в маминій квартирі… Там, де завжди панувала тиша і спокій.
— Ну, нехай буде щасливий, — тихо сказала я, хоча серце кольнуло болем.
Минув рік. Я звикла до пані Валентини, яка виявилася доброю жінкою. Ми часто пили чай вечорами, обговорювали серіали й ціни на ліки.
— Наталко, чому ти така сумна? — питала вона.
— Просто несправедливо все якось, пані Валю.
— Ех, дитино, справедливість — це як тепле літо: буває рідко і не для всіх. Але жити треба.
Новини про Степана принесла знову Олена. Вона забігла до мене, задихана від хвилювання.
— Наталко, ти чула? Степана жінка покинула! Виявилося, він на себе купу кредитів набрав, щоб її забаганки виконувати. А як гроші скінчилися і банки почали дзвонити — вона й зникла. Кажуть, до іншого поїхала.
Я слухала це без жодного злорадства. Тільки втома.
— І що тепер?
— А те, що квартира під заставою була. Банки виставили її на продаж через борги. Степана виселяють.
Через місяць пані Клавдія підтвердила чутки: Степан зовсім занепав. Почав заглядати в чарку, змарнів.
Одного вечора, повертаючись від Зінаїди Петрівни, я побачила знайому постать біля свого під’їзду. Це був Степан. Він сидів на лавці, згорбившись, у старій куртці. Колись впевнений у собі чоловік перетворився на тінь.
— Наталко… — покликав він, піднімаючи голову. Очі були червоними від сльози чи то від утоми.
Я зупинилася, відчуваючи дивну суміш почуттів.
— Привіт, Степане.
— Можна з тобою поговорити?
Він підвівся, похитуючись.
— Наталю, мене вигнали. Квартиру забрали за борги. Мені нікуди йти. Зовсім.
Ті самі слова. Тільки тепер їх казав він.
— Можна мені… хоч на одну ніч? Я знайду роботу, обіцяю. Я все усвідомив.
Я дивилася на нього. Де подівся той агресивний чоловік, що давав мені тиждень на виселення? Тепер переді мною був просто розгублений літній чоловік.
— Степане, я живу в маленькій кімнаті у чужої людини. Там немає місця.
— Будь ласка… — він заплакав, і це були не ті сльози, якими маніпулюють, а справжній розпач.
— А де ж твоя «нова сім’я»?
— Вона пішла, як тільки арештували рахунки. Я був дурнем, Наталко. Я думав лише про себе. Пробач мені, якщо можеш.
Пробачити… Чи можна забути той холод у його очах?
— Ходімо, — зітхнула я. — Поговорю з пані Валентиною. Може, вона дозволить тобі кілька днів пересидіти на розкладному кріслі в кухні.
Пані Валентина, вислухавши історію, довго мовчала, а потім сказала:
— Тільки на три дні. І щоб ні краплі оковитої!
Степан поводився тихіше води. Він мив підлогу, лагодив крани, виносив сміття. Навіть пані Валентина відзначила: «Руки в нього золоті, жаль, що голова не завжди з ними дружить».
Але головне — він почав шукати роботу. Я допомогла йому влаштуватися помічником по господарству в той самий будинок, де працювала сама. Зінаїда Петрівна спочатку була проти «чоловіка в хаті», але Степан виявився напрочуд терплячим. Він міг годинами слухати її розповіді про молодість, пересував важкі меблі й лагодив техніку.
Дивно, але Зінаїда Петрівна навіть стала платити йому більше, ніж мені.
— Він же чоловік, йому на ноги треба ставати, — аргументувала вона.
Поступово ми почали розмовляти. Не про квартиру — ця тема була надто болючою — а про дитинство.
— Наталко, а пам’ятаєш, як ми на річку бігали? — питав він вечорами.
— Пам’ятаю.
— Я був негідником, Наталко. Я тільки тепер зрозумів, як ти тоді вистояла. Дякую, що не відвернулася.
Через пів року Степан зміг зняти власну невеличку кімнату. Квартиру мами справді продали, але після погашення всіх кредитів залишилася невелика сума. Степан приніс її мені всю до останньої копійки.
— Це твоє. Хоч частинка того, що я в тебе забрав.
Я не хотіла брати, але він наполіг.
Ми не стали знову тими близькими братом і сестрою, якими були колись. Тріщина в довірі залишилася назавжди. Але ми стали людьми, які вміють вітатися, допомагати один одному в скруті й пам’ятати, що рідна кров — це не про майно, а про відповідальність.
Я стояла біля вікна, проводжаючи його поглядом. Життя — дивна річ. Іноді треба втратити все, щоб нарешті знайти себе. І навчитися прощати, не заради іншого, а заради власного спокою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
