— Наталю, ти нічого не забула? — Тетяна Петрівна, моя мама, голосно гукнула з коридору, застібаючи свою осяйну, але вже потерту демісезонну куртку. — Я вже тричі сумки перевірила, а все одно маю відчуття, що чогось бракує.
Я сиділа на м’якому дивані, гортаючи стрічку новин у смартфоні, і лише знизала плечима. Мама завжди поводилася так: перед будь-якою поїздкою вона метушилася по квартирі, ніби ми збиралися не на дачу під Києвом, а вирушали на інший континент. А дача — це ж лише година п’ятдесят хвилин електричкою, маленький будиночок із потрісканою фарбою на стінах і город, який Бабуся Галина вперто намагалася втримати у пристойному стані.
— Мамо, все гаразд, — озвалася я, не відриваючись від екрана. — Ти ж сама все ретельно склала. Я лише свої дрібниці кинула.
— Дрібниці, — передражнила вона, з’являючись у дверях. — Наталю, тобі двадцять два роки, а ти поводишся, як школярка. Ану, підіймайся, допоможи мені з цими «дрібницями».
Я зітхнула, відклала телефон і попленталася до неї. У коридорі стояли три величезні картаті сумки, набиті чимсь важким і важливим. Одна — з продуктами, інша — з якимись банками, рушниками й старими скатертинами, третя — з інструментами, які мама вічно тягне, щоб «допомогти батькам». Вона в нас людина-оркестр, хоч і працює заступником директора у гімназії.
— Мамо, навіщо так багато? — Я торкнулася сумки з консервацією. — Ми ж лише на вихідні їдемо, а не на цілий місяць.
— Наталю, ти не розумієш, — мама махнула рукою. — Там завжди чогось бракує. Чи то цвяхів, чи то старої постільної білизни, чи то банок для маринування огірків. Бабуся знову буде нарікати, що в неї нічого немає.
Я закотила очі. Бабуся, мамина мама, дійсно часто нарікала. То врожай не поливається, то шифер на даху протікає, то сусідський півень будить о четвертій ранку. Але дача була її місцем сили, і щовесни вона переїжджала туди, як на постійне місце проживання. Ми з мамою навідувалися рідше, але ці вихідні були особливими — бабуся вперто наполягла, щоб ми приїхали всією родиною. Вона навіть Олега (мого тата) вмовила, хоча він уже років сім уникав поїздок у Вишневу Дачу.
— А тато точно буде? — запитала я, поки ми тягли сумки до ліфта.
Мама зам’ялася, поправляючи окуляри.
— Сказав, що намагатиметься. У нього там… якісь термінові справи.
— Справи, — пирхнула я. — Як завжди.
Тато в нас був дуже «зайнятою» людиною. Принаймні, за його словами. Працював він у компанії, пов’язаній із логістикою, і постійно пропадав чи то в офісі, чи то у відрядженнях по Україні. Вдома з’являвся зрідка, привозив продукти, цілував маму в щоку й знову зникав. Я вже змирилася з цим ритмом, але мама, здається, досі плекала надію, що він «скоро налагодить свій графік».
Ми зайняли місця в старій, гучній електричці, і я втупилася у вікно. За склом пролітали сірі спальні райони, потім потяглися поля, лісосмуги й акуратні сільські хати. Мама сиділа навпроти, гортала глянцевий журнал, але я бачила, що вона напружена. Вона завжди нервувала, коли тато обіцяв приїхати, але його приїзд залишався під питанням.
— Мамо, що за нагальність? — Запитала я, коли тиша стала нестерпною. — Чому бабуся так наполягала, щоб ми приїхали саме зараз?
Мама відклала журнал і подивилася на мене. Її очі були немов наповнені невисловленими словами. Наче вона хотіла щось розповісти, але не наважувалася.
— Просто вона хоче нас усіх побачити, — нарешті відповіла вона. — Давно не збиралися разом. Ти, я, тато, бабуся. Родина, розумієш.
— Родина, — хмикнула я. — Тато, швидше за все, знову не приїде.
— Наталю, припини, — мама насупилася. — Він робить усе можливе.
Я вирішила промовчати. Сперечатися було безглуздо. Але в голові настирливо крутилася думка: тут щось не так. Бабуся ніколи не була сентиментальною. Якщо вона так завзято кликала нас усіх на дачу, це означало, що щось важливе мало статися. І чому тато, який терпіти не може дачу, раптом погодився?
Коли ми прибули, бабуся Галина вже чекала нас біля воріт. Її старенький будиночок, який вона називала «хатиною під вишнями», стояв на краю дачного кооперативу, оточений дерев’яним парканом. Вона була у своїй вічній картатій хустці та гумових чоботах, хоча надворі було сухо.
— Ох, Тетянко, Наталко, приїхали! — бабуся заходилася, обіймаючи нас. — А де Олег?
— Скоро буде, — мама відповіла надто швидко. — Він їде автомобілем.
Бабуся подивилася на неї з легкою підозрою, але промовчала. Ми затягли сумки до будинку, і я одразу відчула знайомий запах сирості й сушених трав. У будинку нічого не змінилося: ті самі вицвілі шпалери з квітковим візерунком, той самий скрипучий диван, той самий старий телевізор, який ловив лише три українські канали.
— Наталю, йди почисти картоплю, — скомандувала бабуся, щойно ми розклали речі. — А ти, Тетяно, допоможи мені з грядками. Там морква геть бур’янами поросла.
Я хотіла обуритися, але мама зупинила мене поглядом. Довелося брати ніж та емальований таз. Поки я чистила картоплю, мама з бабусею пішли на город. Я чула, як вони тихо перемовлялися, але слів не розібрала. Це починало мене дратувати. Що це за таємниці?
Ближче до вечора приїхав тато. Я саме закінчувала з картоплею, коли почула знайомий звук мотора. Виглянула у вікно — його старенький «Ланос» зупинився біля воріт. Тато вийшов, потягнувся, поправив кепку. Але щось було не так. Він був… надто бадьорий. Зазвичай він приїжджав сюди втомлений, роздратований, а тут — ледь не насвистував якусь мелодію.
— Наталко! — гукнув він, заходячи до хати. — Ти що, картоплю чистиш? Давай, допоможу.
— Тату, ти чого такий задоволений? — підозріло запитала я.
Він тільки засміявся і поплескав мене по плечу.
— Просто чудовий настрій. А де мама з бабусею?
— На городі, — буркнула я, скоса дивлячись на нього. — Ти надовго?
— На всі вихідні, — він усміхнувся, але посмішка виглядала дещо натягнутою. — Піду зустріну їх.
Він пішов, а я залишилася з тарілками та відчуттям, що щось тут не клеїться. Тато, який ненавидить дачу, раптом приїжджає на піднесеному настрої? Бабуся, яка шепочеться з мамою? І мама, яка цілий день, як на голках? Я вирішила, що обов’язково з’ясую, в чому річ. Але поки що просто чистила картоплю і прислухалася до голосів за вікном.
II. Тріщини на Стіні Родинної Фортеці
Вечеря минула якось напружено. Ми сиділи за старим дерев’яним столом на кухні, їли тушковану картоплю, м’ясо та салат із помідорів і огірків. Бабуся намагалася розрядити атмосферу, розповідаючи про хитрощі сусідки по городу, але все одно було ніяково. Тато майже не розмовляв, лише посміхався і підливав собі узвар. Мама розколупувала їжу виделкою, а я ловила їхні погляди — короткі, перелякані, немов вони щось ретельно приховували.
— Олеже Миколайовичу, ти як, надовго до нас завітав? — нарешті запитала бабуся, дивлячись на тата поверх окулярів.
— На всі вихідні, Галино Василівно, — відповів він, не відриваючись від тарілки. — Робота, знаєте, не відпускає.
— Робота, — бабуся хмикнула. — А Тетяна каже, ти тепер значно більше часу проводиш удома.
Мама поперхнулася узваром. Я подивилася на неї — вона почервоніла і швидко відвела погляд.
— Ну, намагаюся, — тато знизав плечима. — Робота, самі розумієте, вимагає гнучкості.
— Розуміємо, — бабуся кивнула, але її тон мені не сподобався. Здавалося, вона знала щось, чого не знала я.
Після вечері я зголосилася мити посуд, щоб мати змогу підслухати, про що вони говоритимуть. Мама з бабусею пішли до кімнати, а тато сказав, що піде оглянути машину. Я стояла біля раковини, повільно терла тарілки та прислухалася. Голоси долинали приглушено, але я вловила кілька уривків.
— Тетяно, ти впевнена, що варто так затягувати? — Це була бабуся.
— Мамо, не починай, — мамин голос тремтів. — Я сама з цим розберуся.
— Розберися, поки не пізно, — зітхнула бабуся. — Наталя вже доросла, вона все помітить.
Я завмерла. Помітить? Що саме я маю помітити? Я хотіла вийти і запитати прямо, але тут повернувся тато, і розмова одразу стихла. Він зайшов на кухню, глянув на мене і посміхнувся.
— Наталко, ти чого така замислена? — запитав він, спершись на одвірок.
— Нічого, — буркнула я. — Просто мию посуд.
— Ну, мий-мий, — він підморгнув. — Я піду відпочину, втомився з дороги.
Він пішов, а я залишилася з тарілками й безліччю запитань. Що вони приховують? Чому бабуся так дивно дивиться на тата? І чому мама така нервова?
Вранці все почалося, як завжди. Бабуся розбудила нас о сьомій ранку, заявивши, що «на дачі відсипатися до обіду — це гріх». Мама з татом мовчки пили узвар, поки я намагалася розплющити очі. Потім бабуся відправила мене з татом у сарай — шукати якісь старі дошки для лагодження паркану.
— Тату, ти чого такий мовчазний? — Запитала я, поки ми порпалися в купі мотлоху.
— Та нічого, Наталко, — він відмахнувся. — Просто багато про що думаю.
— Ага, думаю, — я примружилася. — А що це за «справи»? Ти ж казав, що у вихідні вільний.
Він завмер, потім повернувся до мене. Його обличчя було серйозним, але він швидко знову натягнув посмішку.
— Наталю, не лізь, добре? Це дорослі справи.
— Дорослі справи, — передражнила я. — Ти завжди так кажеш, коли щось приховуєш.
— Нічого я не приховую, — він насупився. — Іди краще подивися он ті дошки.
Я хотіла заперечити, але він уже відвернувся. Весь день він був якийсь відсторонений. Допомагав бабусі з парканом, лагодив кран, але говорив мало. Мама теж мовчала, лише кидала на нього короткі, тривожні погляди. Надвечір я не витримала.
— Мамо, що відбувається? — Запитала я, коли ми залишилися вдвох на ґанку. — Ви всі поводитеся дивно.
— Наталю, все гаразд, — вона відповіла надто швидко. — Просто втомилися.
— Ага, втомилися, — я схрестила руки. — А чому ж бабуся вчора про мене говорила? Що я щось помічу?
Мама зблідла.
— Ти підслуховувала? — Її голос став різким.
— Не підслуховувала, а почула, — огризнулася я. — Мамо, я не маленька. Що ви приховуєте?
Вона мовчала, дивлячись кудись у далечінь. Потім глибоко зітхнула.
— Наталю, це не твоя справа. Це… між мною і татом.
— Між вами? — Я відчула, як усередині все стислося. — Ви що, розлучаєтеся?
— Ні! — Вона майже крикнула. — Наталю, годі. Йди відпочинь.
Я пішла, але спати не могла. Лежала на скрипучому ліжку і думала. Розлучення? Чи щось інше? Тато, який раптом став веселим, але мовчазним. Мама, яка нервує. Бабуся, яка знає більше, ніж говорить. Я вирішила, що завтра з’ясую все. Досить із мене цих сімейних таємниць.
III. Гірка Правда
Ранок почався з гучного скандалу. Я прокинулася від того, що мама кричала на тата на кухні. Я підхопилася, натягла джинси й вибігла з кімнати. Бабуся стояла біля дверей, притискаючи руки до грудей.
— Тетяно, Олеже, припиніть! — кричала вона. — Наталя почує!
— Хай чує! — Мамин голос тремтів. — Олеже, як ти міг? Як ти міг так вчинити з нами?
Я увірвалася до кухні. Мама стояла біля столу, її обличчя було червоне від сліз і гніву. Тато сидів, опустивши голову, і мовчав.
— Що тут відбувається? — Я подивилася на них. — Що ви кричите?
— Наталю, йди до кімнати, — бабуся схопила мене за руку, але я вирвалася.
— Нікуди я не піду! — Я обернулася до тата. — Тату, скажи мені, що ви приховуєте?
Він підвів очі. Вперше за ці дні він виглядав не бадьорим, не впевненим, а… пригніченим.
— Наталю, — почав він, але мама перебила його.
— Скажи їй, Олеже! — Вона стукнула кулаком по столу. — Скажи, що ти маєш іншу родину!
Інша родина? Це що, якийсь невдалий жарт?
— Мамо, що ти таке кажеш? — Я подивилася на неї. — Яка ще родина?
— Наталю, — тато зітхнув. — Я… я хотів розповісти. Але не знав, як.
— Розповісти що? — Я відчула, як горло стиснулося. — Тату, ти серйозно?
Він кивнув.
— У мене є жінка. І дитина. Хлопчику три роки.
Я відкрила рот, але слова застрягли. Мама схлипнула і відвернулася. Бабуся тихо застогнала.
— Ти… — я дивилася на тата, намагаючись осягнути реальність. — Ти завів іншу родину? І що, весь цей час ти нам брехав?
— Я не брехав, — він підвів голову. — Я хотів піти. Але не міг. Я вас люблю, Наталю, Тетяно. Але там… там також моя відповідальність.
— Відповідальність? — Мама обернулася до нього. — Олеже, ти двадцять п’ять років зі мною прожив! А тепер у тебе з’явилася «відповідальність»? Як ти міг?
— Тетяно, я не хотів, щоб так сталося, — він підвівся, але вона відсахнулася.
— Не підходь до мене! — Вона кричала, і я бачила, як тремтять її руки. — Ти нас зрадив, Олеже! Нас усіх!
Я мовчала. У голові була порожнеча. Тато, який завжди був для мене… опорою. Той, хто вчив мене кататися на велосипеді, хто привозив мені дивні сувеніри з відряджень. У нього інша родина? Дитина? Я навіть не знала, що відчувати — злість, біль чи просто приголомшення.
— Наталю, — тато зробив крок до мене. — Пробач мені. Я не хотів, щоб ти дізналася це таким чином.
— Не хотів? — Я відступила. — А як ти хотів? Надіслати листівку? «Привіт, у тебе є зведений брат»?
— Наталко, припини, — бабуся підійшла і обійняла мене. — Не треба так.
— А як треба? — Я вирвалася. — Він нас обманював! Усіх!
— Наталю, я не обманював, — тато намагався говорити спокійно. — Я просто… заплутався.
— Заплутався? — Мама засміялася, але сміх був гірким і істеричним. — Олеже, йди. Йди до своєї нової родини. Нам ти більше не потрібен.
Він дивився на неї, а потім на мене. Я відвернулася. Не могла на нього дивитися. Він мовчав, потім кивнув і вийшов. Я почула, як грюкнули двері, як завівся мотор його «Ланоса». І все. Тиша.
Мама сіла на стілець і заплакала, закривши обличчя руками. Бабуся обійняла її, шепотіла щось заспокійливе. Я стояла, дивлячись у стару дерев’яну підлогу. Усе, що я знала про свою родину, розкололося на друзки за п’ять хвилин.
— Наталко, — бабуся подивилася на мене. — Іди сюди.
Я похитала головою.
— Я… я піду прогуляюся.
— Наталю, не треба, — мама підвела голову, але я вже вибігла з хати.
Я блукала дачним кооперативом, не помічаючи нічого навколо. Тато поїхав. У нього інша родина. Мама плаче. А я… я навіть не знала, що мені робити. Злитися? Плакати? Чи просто відчувати оніміння?
Увечері ми сиділи на ґанку. Мама курила — вперше за все життя, що я її знала. Вона дивилася кудись у далечінь, на обрій, а я мовчала. Потім вона повернулася до мене.
— Наталю, вибач, — сказала вона тихо. — Я повинна була тобі розповісти раніше.
— Чому ти мовчала? — Мій голос тремтів.
— Не знала, як, — зітхнула вона. — Думала, розберуся сама. Не хотіла тобі завдавати болю.
— А так не завдала? — Я подивилася на неї.
Вона мовчала. Потім загасила цигарку й підвелася.
— Ходімо до хати, Наталко. Холодно.
Я кивнула. Ми пішли до будинку, і я усвідомила, що нічого не буде, як раніше. Але ми впораємося. Якось. Ми — це я, мама і бабуся. І цього, мабуть, достатньо, щоб почати все спочатку.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
