Ранок вівторка не віщував нічого особливого. Наталя прокинулася за п’ять хвилин до будильника — стара звичка жінки, на якій тримається весь дім. За вікном сіріло небо, обіцяючи типову осінню мряку. Вона накинула старенький, але затишний халат і пішла на кухню.
Її «внутрішній компас» завжди працював безвідмовно. Вона знала, що чайник закипить через тридцять секунд, знала, що Софійка знову заховала одну шкарпетку під диван, і знала, що Михайло вночі знову грав у відеоігри, хоча обіцяв лягти вчасно. Але того ранку компас мовчав. Він не попередив, що життя, яке вона будувала п’ятнадцять років, розсиплеться швидше, ніж догорить сірник.
— Ма-а-ам, де мій зошит з математики? — пролунав сонний голос Софійки.
— Там, де ти його залишила, сонечко. На поличці над столом, — спокійно відгукнулася Наталя, насипаючи гречку в каструлю.
Через десять хвилин кухня наповнилася звичним шумом. Михайло похмуро колупав кашу, не відриваючи очей від смартфона. Його підліткове обличчя виражало весь біль світу, спричинений необхідністю йти до школи. Софійка ж, навпаки, крутилася на стільці, намагаючись водночас застебнути сандалик і розповісти сон про рожевого слона.
— Міша, прибери гаджет, — м’яко, але наполегливо сказала Наталя. — Снідай нормально. Богдан казав, що сьогодні зателефонує, може, ввечері вже буде вдома.
Богдан. Її чоловік. Її опора. Останні кілька років він працював «на виїздах». Важкі відрядження, великі об’єкти, постійна зайнятість. Наталя пишалася ним. Він казав, що все це заради них. Заради того, щоб діти мали майбутнє, щоб у квартирі нарешті зробили ремонт, про який вона мріяла.
Раптом телефон на столі завібрував. На екрані висвітилося фото Богдана — він усміхався на тлі якогось об’єкта в касці. Наталя усміхнулася у відповідь і притиснула слухавку до вуха.
— Алло, Бодю! Ти як? Ми якраз про тебе згадали. Коли тебе чекати? Я на вечір твоїх улюблених пирогів з вишнею напечу, Міша допоможе кісточки виймати. Ти вже на вокзалі?
У слухавці панувала дивна тиша. Не було звичного гуркоту будівництва чи шуму поїздів. Був лише рівний, холодний звук вітру.
— Натусь… — голос Богдана звучав так, ніби він читав статтю з газети про погоду. — Слухай уважно і не перебивай. Я не повернуся.
Наталя завмерла з ложкою в руці. Софійка смикнула її за край халата, але жінка не відчула цього.
— В сенсі? Що значить «не повернуся»? Богдане, ти про що? Машина зламалася? Чи об’єкт не прийняли? Ти не жартуй так, у мене зранку і так голова обертом.
— Це не жарт, Наталко. Я все обдумав. Я більше так не можу. Ця рутина, цей побут… вони мене душать. Я прийняв рішення почати все з чистого аркуша. В іншому місці. З іншою людиною.
Слова падали, як каміння в глибокий колодязь. Наталя відчула, як стіни кухні починають повільно зближуватися.
— З іншою… людиною? Богдане, у нас діти. У нас п’ятнадцять років життя. Ти що верзеш?
— Ти впораєшся, Наталко. Ти ж у мене сильна. Завжди була сильнішою за мене. Ти знаєш, де документи, знаєш, як платити за рахунки. Не шукай мене. Не дзвони. Я зміню номер. Прощавай.
Короткі гудки. Ту-ту-ту…
Вона стояла, тримаючи телефон біля вуха, поки запах пригорілої гречки не заповнив усю кухню. Каша почала диміти, чорніти, але Наталя не ворушилася. Її мозок просто відмовився обробляти інформацію. «Чистий аркуш». «Сильна». Які зручні слова для того, хто щойно вирвав серце з грудей своєї сім’ї.
— Мам, каша горить! — вигукнув Міша, підхоплюючись зі стільця.
Наталя машинально вимкнула плиту. Її руки почали дрібно тремтіти. Вона згадала про картку. Спільний рахунок, куди вони відкладали гроші останні три роки. Там було сорок тисяч — їхня «подушка безпеки», кошти на ремонт, на брекети для Софійки, на курси англійської для Міші.
Вона тремтячими пальцями відкрила банківський додаток. Екран завантажувався цілу вічність. Нарешті з’явилися цифри.
Залишок: 12 гривень 40 копійок.
Наталя відчула, як підлога йде з-під ніг. Він не просто пішов. Він обібрав їх до нитки. Забрав усе, що вона відкладала, відмовляючи собі в новому пальті чи поході до перукаря. Кожна копійка, яку вона економила на продуктах, тепер була в його кишені. В його новому «чистому аркуші».
— Ах ти ж гадина! — крикнула вона в порожнечу. — Ах ти ж майстер художнього свисту!
Софійка почала плакати. Міша стояв блідий, дивлячись то на матір, то на згорілу каструлю.
— Збирайтеся… — прохрипіла Наталя. — Швидко в школу. Я сказала — швидко!
Перші два дні після зникнення Богдана пройшли як у маренні. Наталя автоматично виконувала роботу по дому, але її погляд був спрямований у нікуди. Вона дзвонила йому щоп’ятнадцять хвилин, поки голос робота не почав їй снитися: «Абонент поза зоною досяжності».
Потім почалася стадія пошуку союзників. Вона була впевнена: друзі знають. Не може людина просто так зникнути, не залишивши сліду.
Вона набрала Сергія — кума, з яким Богдан був «нерозлийвода».
— Сергію, привіт. Ти знаєш, де Богдан? Він… він не повернувся.
Сергій на тому кінці замовк. Наталя чула, як він важко дихає.
— Натусь, ну… як тобі сказати. Я не маю права втручатися. Це ваші сімейні справи.
— Які справи, Сергію?! Він забрав усі гроші і зник! У мене на рахунку 12 гривень! Ти розумієш, що це крадіжка?
— Слухай, мені треба працювати. Вибач. Богдан дорослий хлопець, сам вирішує. Не дзвони мені більше, — і він кинув слухавку.
Наталя відчула, як холодний сором заливає обличчя. Вони всі знали. Коли вони приходили до них на вечерю, коли вона частувала їх домашніми наливками та пирогами, вони вже знали, що Богдан готує план втечі. Вони дивилися їй в очі, усміхалися і мовчали.
Увечері, коли діти вже були в кімнаті, у двері постукали. Це був сусід Степан. Чоловік років сорока п’яти, з вічно замасленими від машини руками. Він давно намагався «допомогти» Наталі, то пропонуючи полагодити кран, то занести важку сумку.
— Наталко, привіт. Чув, у тебе там… шумно було зранку. Бодька твій знову у відрядженні? — він сперся на одвірок, заглядаючи в квартиру.
— Все гаразд, Степане. Йди собі.
— Та годі тобі. Люди бачили, як він на заправці за містом у чорну «Ауді» речі перевантажував. Поруч якась блондинка крутилася, ніби лялька барбі. Красива, кажуть.
Наталю ніби окропом обдали.
— Іди геть, Степане! — вона зачинила двері прямо перед його носом.
Вона зайшла у ванну і ввімкнула воду, щоб діти не чули її стогону. Вона дивилася в дзеркало і не впізнавала себе. Де та жінка, яка вірила в «довго і щасливо»? Де та наївна дівчинка, яка думала, що її чоловік — виняток?
Вона згадала їхню останню сварку. Богдан тоді кричав, що вона «пила», що вона «вічно незадоволена», що він «живе як у клітці». А вона лише просила його полагодити полицю у ванній, яка висіла на одному шурупі пів року. Виявляється, це була «клітка». А красти гроші у власних дітей — це «воля».
— Мам? — Міша постукав у двері ванної. Його голос був дивним. — Ти там довго?
Наталя витерла обличчя рушником і вийшла. Син стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.
— Він не повернеться, так? — запитав підліток.
— Я не знаю, синку. Може…
— Перестань брехати. Я бачив, як він минулого тижня виносив свою улюблену вудку і набір інструментів, поки ти була в магазині. Він готувався.
— Мішо…
— І знаєш що? Ти винна, — раптом випалив він. Очі хлопця налилися сльозами образи. — Ти вічно його пиляла. Принеси те, зроби се, грошей мало, ремонт не такий. Він просто не витримав. Хто захоче жити з жінкою, яка вічно чимось незадоволена?
Це був удар під дих. Власна дитина, її первісток, звинуватив її в тому, що батько виявився зрадником. Наталя не знайшла слів. Вона просто розвернулася і пішла в спальню, зачинивши двері. Тієї ночі вона не спала. Вона дивилася в стелю і думала про те, як жити завтра. 12 гривень. Це навіть на хліб і молоко не вистачить.
Через тиждень холодильник спорожнів остаточно. Остання пачка макаронів була з’їдена на сніданок. Софійка почала просити яблуко, а Міша похмуро мовчав, намагаючись не показувати, що хоче їсти.
Наталя дістала свій диплом економіста. Він припав пилом на полиці десять років. Десять років вона була «домашньою господаркою». Кому вона потрібна? Технології пішли вперед, програми змінилися.
Вона вийшла на вулицю, сівши на лавці біля під’їзду. Голова паморочилася від голоду та безвиході. Повз проходила Тетяна — колишня однокласниця, жінка бойова і прямолінійна, яка працювала на трьох роботах, щоб підняти сина.
— Натахо? Ти чого на привид схожа? Що сталося? — Тетяна присіла поруч, пахнучи дешевими сигаретами та кавою.
Наталя не витримала. Вперше за весь цей час вона розплакалася. Вона розповіла все: і про гроші, і про «чистий аркуш», і про слова сина.
Тетяна вислухала, не перебиваючи. Тільки міцно стискала кулаки.
— Ну, Бодька і гад. Хто б міг подумати, такий весь правильний був. Слухай сюди, Наталю. Сльозами ситий не будеш. У мене кума — адміністратор у супермаркеті «Фора». Їм зараз потрібні руки.
— Які руки? Економістом? — з надією запитала Наталя.
— Та яким економістом, подруго… — Тетяна зітхнула. — На викладку товару треба. І прибиральниця на пів ставки звільнилася. Робота важка, гроші невеликі, але платять щотижня. На їжу вистачить.
Наталя здригнулася.
— Прибиральницею? Тань, ну ти що… У мене ж вища освіта. Мене сусіди побачать зі шваброю. Олена з третього поверху зі сміху помре.
Тетяна різко встала і схопила Наталю за плечі.
— Слухай мене уважно. Твоя освіта зараз — це порожні шлунки твоїх дітей. Якщо ти боїшся Олени більше, ніж голодних очей Софійки, то сиди далі. А якщо ні — завтра о восьмій будь біля службового входу. Вибір за тобою.
Тієї ночі Наталя майже не спала. Перед очима стояла швабра та відро. Вона уявляла, як миє підлогу, а повз проходять знайомі. Але потім вона згадала, як Софійка ввечері пила просто воду, щоб заглушити голод.
О восьмій ранку вона стояла біля «Фори».
Робота була пекельною. Весь день на ногах. Розвантажувати ящики з йогуртами, виставляти важкі банки з горошком, а ввечері — мити зал. Спина нила так, ніби по ній проїхав вантажівка. Руки почервоніли від хлорки.
— Ой, Наталочко! Це ти? — пролунав солодкий, як цукрова вата, голос.
Наталя випросталася, тримаючи швабру. Перед нею стояла Олена. У норковій шубі (незважаючи на те, що було ще не так холодно) і з кошиком, повним дорогого сиру та вина.
— Робота як робота, Олено, — сухо відповіла Наталя. — Відійдіть, я тут ще не протерла.
— Та я ж нічого… Я просто здивована. Кажуть, Богдан твій у великому бізнесі тепер, а ти от… підлогу миєш. Ну, тримайся, тримайся. Кожному своє.
Олена пішла, похитуючи стегнами. Наталя відчула, як всередині закипає щось нове. Це не був відчай. Це була лють. Чиста, прозора лють. Вона зрозуміла, що їй байдуже. Байдуже на Олену, на Богдана, на всіх, хто дивиться згори. Вона заробляла гроші. Вона годувала дітей.
Ввечері вона принесла додому два пакети їжі. М’ясо, фрукти, молоко, хліб.
Софійка з криком радості вчепилася в банани. Міша стояв у дверях кухні, дивлячись на втомлену матір. Він побачив її червоні руки і запах хлорки, який не вимивався нічим.
— Мам… — тихо сказав він. — Пробач мені. Те, що я сказав тоді… я просто дурень.
Наталя підійшла і міцно обійняла сина.
— Все добре, Мішо. Ми впораємося. Тепер ми точно впораємося.
Минув місяць. Наталя звикла до ритму супермаркету. Вона виявилася напрочуд ефективною. Адміністраторка вже довіряла їй прийом товару та перевірку накладних. «У тебе око — алмаз, Натало», — казала вона.
Одного разу, коли Наталя звіряла артикули на коробках з побутовою хімією, до неї підійшов чоловік у діловому костюмі. Він довго спостерігав за тим, як швидко вона працює з документами.
— Наталю? Наталя Володимирівна? — запитав він.
Вона підняла голову. Це був Ігор Петрович — колишній начальник відділу з фірми, де вона працювала десять років тому.
— Ігоре Петровичу? Добрий день. Не чекала вас тут побачити.
— Я тут живу поруч, зайшов за кавою. А ви що… ви тут працюєте? Але ж ви були моїм найкращим аналітиком. Ваші звіти досі в приклад ставлять.
Наталя гірко посміхнулася.
— Життя внесло корективи, Ігоре Петровичу. Десять років декрету, а потім… обставини.
Чоловік нахмурився.
— Обставини — це зрозуміло. Але мені зараз у відділ потрібна людина. У нас дівчина в декрет іде, завал повний. Програми зараз нові, звісно, але логіка та сама. Ти за тиждень розберешся. Приходь завтра на співбесіду. Офіційно, біла зарплата, страховка.
Наталя відчула, як серце тьохнуло.
— Я прийду. Дякую вам.
Того вечора вона вперше за довгий час купила собі недорогу, але гарну помаду. На співбесіду вона йшла з піднятою головою. Виявилося, що її мозок, незважаючи на роки каш і прання, працює так само чітко. Через тиждень вона вже сиділа в офісі. Не на високій посаді, але це була Робота. Справжня робота.
А через два місяці почалися дивні новини. Місто маленьке, чутки розлітаються швидше за вітер.
Богданова «казка» почала тріщати по швах. Його нова пасія, та сама «блондинка-барбі», виявилася не просто красивою жінкою, а справжньою хижачкою. Вона швидко зрозуміла, що ті сорок тисяч, які він привіз — це все, що в нього є. Коли гроші почали закінчуватися (а вони закінчилися швидко на ресторани та подарунки), вона просто виставила його за двері.
Більше того, Богдана звільнили з тієї «престижної» роботи, на якій він тримався. Виявилося, що він провертав якісь дрібні махінації з матеріалами, і керівництво, дізнавшись про це, вигнало його з «вовчим квитком». Жодна нормальна будівельна фірма більше не хотіла мати з ним справу.
Листопадовий вечір був холодним і дощовим. Наталя поверталася з роботи, тримаючи в руках парасольку. Вона була втомлена, але задоволена — сьогодні вона закрила важливий звіт і отримала першу премію. Вона планувала купити дітям піцу і подивитися разом фільм.
Біля під’їзду вона побачила постать. Чоловік сидів на лавці, зіщулившись під дощем. На ньому була засмальцьована куртка, яку Наталя пам’ятала ще з позаминулого року.
— Наталко… — прохрипів голос.
Це був Богдан. Але не той самовпевнений красень, який пішов два місяці тому. Це була тінь людини. Обличчя змарніле, очі бігають, руки тремтять.
Наталя зупинилася, не згортаючи парасольки.
— Що тобі треба, Богдане?
— Наташ, пробач мені… Я такий дурень був. Мене обманули. Вона… вона забрала все. Мені ніде спати, Наталю. Мене з кімнати вигнали сьогодні. Можна я… я хоч на підлозі пересплю? Я все поверну, чесно! Я влаштуюся на роботу, я буду допомагати!
Наталя дивилася на нього і не відчувала нічого. Ні болю, ні злості, ні жалю. Тільки порожнечу.
— Гроші де, Богдане? Сорок тисяч, які ти вкрав у дітей. Де вони?
— Я… я їх витратив. Наташ, ну зрозумій, я хотів як краще…
У цей момент двері під’їзду відчинилися. Вийшов Михайло — винести сміття. Побачивши батька, він зупинився.
— О, прийшов, — холодно сказав син. — Гроші приніс? Чи знову «чистий аркуш» малювати будеш?
— Мішо, синку, я ж твій батько… — Богдан спробував встати, але похитнувся.
— Батько — це той, хто з мамою поруч, коли їй важко. А не той, хто тікає з грошима до коханки. Йди звідси, Богдане. У нас піца холоне.
Михайло взяв матір під руку і повів до під’їзду.
— Наташ! Ну хоч трохи грошей дай! На їжу! — крикнув Богдан їм у спини.
Наталя зупинилася біля самих дверей. Вона відкрила гаманець, дістала звідти купюру в 200 гривень і кинула її на мокру лавку.
— Це тобі на «чистий аркуш». Більше не приходь. Для нас ти помер у той ранок на кухні.
Вона зачинила двері. Клацання замка пролунало як вирок.
Минуло ще пів року. Життя остаточно внормувалося. Наталя отримала підвищення. Вона зробила той самий ремонт у коридорі, про який мріяла — шпалери кольору кави з молоком і велике дзеркало. Тепер, дивлячись у нього, вона бачила впевнену, красиву жінку.
Якось вона знову зустріла Олену в магазині.
— Наталочко, ти чула? Богдан твій тепер на будівництві десь у передмісті різноробочим підробляє. Живе в якомусь вагончику. Кажуть, зовсім опустився, виглядає на сімдесят років. І не шкода тобі його? Все ж таки чоловік був, батько…
Наталя спокійно поклала в кошик пачку дорогої кави.
— Це вже не моя проблема, Олено. Хай йому грець. У кожної дії є наслідки. Він вибрав свій шлях, я — свій.
Вона вийшла з магазину в яскравий весняний день. Сонце пригрівало, пахло молодою травою. Її дім більше не був «кліткою». Він був її фортецею, яку вона відбудувала власноруч, цеглина за цеглиною.
Вона зрозуміла найважливішу річ: бути сильною — це не означає ніколи не плакати. Це означає витерти сльози, взяти швабру, якщо треба, і йти вперед.
Бо за темною ніччю завжди приходить ранок. А майстри художнього свисту рано чи пізно залишаються на самоті зі своїм свистом у порожніх кишенях.
Наталя вдихнула на повні груди і прискорила крок. Вдома на неї чекали діти. У них були великі плани на ці вихідні, і в цих планах не було місця для минулого.
Її історія нарешті належала тільки їй.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
