— Що це? — Лариса Іванівна зморщила ніс і принюхалася так, наче на стіл поставили відро з помиями, а не страву, оспівану поетами.

— Борщ, — з теплою усмішкою пояснила її невістка Наталія. Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці, і на кухню одразу ж розійшовся насичений, апетитний аромат – суміш буряка, м’яса та свіжої зелені. — Все-таки це така насолода — готувати з овочів зі своєї грядки.

Лариса Іванівна, типова «залізна» пані з великого міста, яка звикла до сервісів і доставки, фиркнула.

— Не бачу особливої ​​різниці, — процідила вона. — А ось сил і часу, щоб стирчати на тому городі-багні, йде сила-силенна! І це, мабуть, негігієнічно, якщо чесно.

— Не без цього, — по-доброму засміялася Наталка. — Але коли це твоє хобі, то тільки на втіху. Це як для когось шиття чи малювання.

— Правильно кажеш, коли воно «твоє». А не нав’язане, — процідила свекруха, підтискаючи губи. — Ти ось кому стільки наготувала?

— Нам. Та тут і небагато, лише на пару разів.

— Я не їстиму цю бурду! — для переконливості Лариса Іванівна навіть замахала руками і відступила на крок від столу. — Незрозуміло, що там взагалі! — Свекруха зобразила блювотний позив, прикриваючи рота рукою, і різко відвернулася.

Наталка лише закотила очі і глибоко зітхнула. Навіщо так демонстративно?

Вона та син Лариси Іванівни, Орест, познайомилися півтора роки тому. Вони закохалися одразу, з першої розмови про музику та архітектуру, і розписалися вже за місяць, без жодних гучних урочистостей.

Зекономлені кошти вони вклали у свою спільну мрію — невеликий заміський будиночок під містом, який із любов’ю облаштовували. Наталка, з її пристрастю до землі, одразу ж завела свій перший невеличкий город.

З Ларисою Іванівною за цей час Наталка бачилася лише чотири рази, і стільки ж Орест. Причому три з цих візитів Наталка сама вмовила чоловіка здійснити на свята, оскільки «ну це ж твоя мама, треба провідати!».

Лариса Іванівна з самого початку вважала одруження сина дурницею. Вона виховала Ореста як успішного міського фахівця, який мав би мати дружину з «відповідним статусом і стилем». Але важелів впливу на дорослого, самостійного чоловіка, який вже давно фінансово незалежний, вона не мала. Вона змушена була чекати логічного, на її думку, природного результату — прозріння сина і неминучого розлучення.

Але «результат» все ніяк не наступав, і це починало її нервувати.

Лариса Іванівна щиро не розуміла, що Орест знайшов у цій «простуватій дівці з провінційними замашками», і чим Наталка його так «прив’язала».

Він був видним хлопцем, айтішником, якого завжди оточували більш гідні та симпатичні дівчата: менеджерки, юристки, моделі.

До того ж Лариса Іванівна до мозку кісток була міською жителькою, так само виховала і сина. І зараз її материнська інтуїція підказувала, що Орест вже «по горло ситий своїм сільським життям» і варто його тільки трохи підштовхнути, все повернеться на круги свої.

А вже після такого сумного досвіду він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою у Лариси Іванівни встановляться справжні «дружні» стосунки (що, звісно, означало «абсолютний контроль»).

Але треба було поквапитися і не дозволити спритній Наталці прив’язати сина дитиною!

План дозрів сам собою: Лариса Іванівна подзвонила невістці й напросилася в гості, адже на новосілля її, мовляв, «так і не запросили».

Наталка нагадала, що двічі робила це по телефону, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на «страшенну зайнятість». Лариса Іванівна відмахнулася і виявила готовність відвідати сина.

Через два дні вона стояла в просторій, світлій вітальні їхнього будинку, і не могла стримати обурення, яке розросталося в ній, як пухлина.

Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, терпіти не міг супи, особливо такі «наваристі сільські»!

У їхній родині на столі з’являлося тільки те, що можна було «ідентифікувати з першого погляду»: стейк, салат, канапки.

Як Орест припустився, щоб дружина так швидко «сіла йому на голову»? Невже приворожила, чи додала якогось «зілля»?

Ларисі Іванівні стало не по собі. Її обпекло.

Вульгарну думку, що Наталка «утримує Ореста трюками вищого пілотажу в ліжку», вона відкинула одразу. «Трюки та оця “простачка”? Несумісні!»

«Точно, приворот! — вирішила вона. — А як по-іншому пояснити, що син взагалі їсть цю баланду, цей “південний” борщ?»

Лариса Іванівна з ненавистю подивилася на невістку. «Прикидається святою невинністю, а чоловіка потихеньку зживає зі світу».

— Ну чому ж незрозуміло, що тут? — Наталка, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула ополоником борщ і повернулася прямо до Лариси Іванівни. — Тут усе видно. Ось капуста. Це цибуля, підсмажена на домашній олії. Тут морквина. А це червоний буряк. Я його на тертці тру, за рецептом моєї бабусі з Полтавщини. Ой, а ось картопля не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з грядки та свіженької сметанки!

— Та ти сама хоч висівки запарені їж! — свекруха обурено сплеснула руками.

— До речі, вам у вашому віці теж не завадить! Висівки допомагають регулювати роботу кишківника і покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора — задоволений господар!

Лариса Іванівна почервоніла від такої «безцеремонності» невістки, але залишила її без коментарів і продовжила:

— А Ореста ти навіщо це їсти змушуєш? Він же не звик до такої “сільської” їжі!

Наталка спантеличено кліпнула очима.

— Та він ніби як сам їсть. І навіть добавки просить, коли не бачить, що я дивлюся.

— А що чоловікові робити, якщо в домі більше нема чого? Він на роботі втомлюється!

— Приготувати самому, що подобається? Замовити доставку з «Суші» чи «Пузатої хати»? Сходити до сусідки по пиріжки? Провідати маму? — Наталка з усмішкою перерахувала варіанти.

На останньому Лариса Іванівна почервоніла ще більше, адже провідати матір Орест останнім часом не поспішав.

— А ти не пащикуй! Могла б виявити повагу і дізнатися в мене, як і що любить мій Орестик.

— Ларисо Іванівно, то я в нього і дізналася. Він вже великий хлопець, слава Богу, говорити навчили. Каже, що все подобається.

— Так бреше він тобі! Хіба не зрозуміло, чи що? На перших порах засмучувати не хотів. А тепер давиться!

— Ох! — обличчя Наталки витягнулося, і вона, зітхнувши, сказала: — Так борщ зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ж ви підтримаєте сина, Ларисо Іванівно?

— Що?! — витріщилася на Наталку свекруха.

— Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність. Справжня ж мати, хіба ні?

— Та ти!..

— Наталко! Ми повернулися! — пролунав радісний голос Ореста з передпокою.

І в ту ж мить у вітальню, голосно гавкаючи і підстрибуючи від радості, влетіла біла пухнаста хмара — померанський шпіц.

— А-а-а! — заверещала Лариса Іванівна і кинулася ховатися за спину Наталки.

— Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, — Наталка, підняла руку вгору, собака одразу перестав стрибати, підняв голову і сів, підкорившись команді. — Моя дівчинко, ну яка ж ти розумниця.

— Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в будинок?! — схвильовано зашипіла Лариса Іванівна.

— Чому сусідським? Вона наша. А в хаті, бо домашня, член родини. Живе з нами разом.

— У будинку?! Але ж це антисанітарія! — з придихом вигукнула свекруха. — І Орест не любить собак! Він же алергік!

— Ні, мам, собак не любиш ти. Ти завжди казала, що «пес у хаті — це вонявка». Привіт, — сказав Орест, входячи до вітальні. — Приїхала якраз до обіду.

— Здрастуйте, сину! — Лариса Іванівна не зрушила з місця, чекаючи, коли він підійде і поцілує її в щоку. Орест лише злегка обійняв матір, а ось Наталці слідом дістався ніжний поцілунок у губи.

— Ну що, обідаємо? — господар повів носом і розплився в блаженній посмішці. — О, Наталчин борщик!

— Я б із радістю, Орестику, тільки ось нічим, — театрально зітхнула Лариса Іванівна.

— У сенсі, нічим?

— Та тільки свинкам їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який сморід стоятиме. Гірше, ніж у місті від машин!

Орест спантеличено подивився на матір, потім на Наталку, потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї чоловіка напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже була відсутня та легкість, що мить тому.

— Я, якщо чесно, вже й забув усі ці проблеми, — гірко посміхнувшись, промовив Орест.

— Які проблеми, сину? Це наші смаки! Правила! Традиції, зрештою! Ти ніколи не скаржився!

— Я? Поки був дрібний, боявся розлютити батька, він же суворий був. Коли став старшим, не хотів скандалити з тобою. Мені простіше було з’їсти щось у офісі, ніж сперечатися з вами про їжу і чистоту.

— Та що ти таке кажеш?! — не вірячи своїм вухам, вигукнула Лариса Іванівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкання. — Фу! — тупнула ногою жінка, погрозивши кулаком собаці, яку тримала Наталка. — У неї, звичайно, свої переваги, — Лариса Іванівна зиркнула на Наталку, — але що ти за ганчірка, що дозволяєш так витирати ноги?! Радий давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!

— Я, — похмуро озвався Орест.

— Так і поводься, як господар! — з полегшенням та почуттям виконаного обов’язку видихнула Лариса Іванівна.

— Де твій багаж? — уточнив у матері Орест.

— Досі у передпокої! — одразу ж поскаржилася вона. — А я ж голодна ще з дороги.

— Відмінно. Подякуй Наталці за запрошення.

— Що?..

— Подякуй Наталці за заключну спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.

— Але вона…

— Мамо!

— Дякую, — злісно прошипіла Лариса Іванівна.

Наталка стримано кивнула їй.

— Пішли.

— Куди?

— У те місце, де все в твоєму смаку, твої правила, твої традиції.

— Але, Орестику, я ж…

— Це ви з батьком не любили супи, тварин, заміське життя. Моя думка до уваги не бралася. Проте батько якось дав мені класну пораду: «Не подобається наше — створи своє». Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє, твоя квартира у місті.

— Синку! Це вона налаштувала тебе проти мене! — Лариса Іванівна вмить переключилася на «драматичне під завивання». — Приворожила! — додала вона страшним шепотом.

Орест не витримав, узяв матір під лікоть, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері, у повному мовчанні довів до воріт і сказав:

— Наталці, між іншим, було тебе дуже шкода. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. Вона навіть на кухні приготувала тобі окрему страву, дієтичну, бо ти казала, що на дієті. Але борщ, мам, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася повністю, — Орест відчинив хвіртку: — Таксі на тебе чекає.

— Ти… Але… Коли ти встиг його викликати?! — пробурмотіла Лариса Іванівна, яка все ще не відійшла від хамської, на її думку, відвертості сина.

— Я сказав Наталці почекати. Не відпускати його одразу. І мав рацію.

— Ти! Та ти! — обурилася Лариса Іванівна.

— Я, мам, господар. Як ти й хотіла, — Орест подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, рішуче увійшов у ворота і зачинив за собою двері.

— Приворот, — остаточно переконалася в діагнозі сина Лариса Іванівна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи «зняття цієї напасті» через «бабусь-знахарок». Має бути щось, що поверне їй сина!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.