Люба приїхала в Італію рівно двадцять п’ять років тому. Вона пам’ятала той день так, ніби він був учора: сірий ранок, важкий запах сирості у вагоні та відчуття, що вона не просто вирушає за кордон, а тікає. Тікає від холодної, липкої бідності, від повної безвиході, від життя, яке раптово, без попередження, стало їй чужим і ворожим.
Чоловіка не стало швидко. Серце. Одного дня він ще ремонтував двері на кухні, а наступного — у хаті оселилася гнітюча тиша. Люба залишилася наодинці з двома синами, які дивилися на неї великими, переляканими очима. Старший був мовчазний і розумний, наче вбирав у себе увесь біль, а молодший — гарячий, впертий, копія батька, але з її внутрішнім вогнем.
Жили вони в хаті свекрухи. Хата була родинним гніздом чоловіка, але Люба з перших днів свого заміжжя чітко знала: це не її дім. Свекруха не була злою, але була суворою і відчуженою. Вона не виганяла, але й не приймала, тримаючи невістку на дистанції.
«Ти ж розумієш, Любо, — якось сказала свекруха сухим, рівним голосом, не дивлячись їй у вічі, — ти тут… невістка. Моєму синові ти дружина, а мені… тут хата моя».
Ці слова були поштовхом, що треба щось робити. Сини саме закінчували школу. Їм потрібен був старт, освіта, можливість стати на ноги. А Люба мала лише порожні кишені і повну відсутність розуміння, як забезпечити їм це майбутнє.
Одного вечора вона наважилася. Зібрала всю свою внутрішню силу і підійшла до свекрухи, яка сиділа на кухні й лущила горох.
«Мамо, — голос Люби тремтів, але був рішучим, — я поїду на заробітки. В Італію».
Свекруха навіть не підняла голови, лише сухо кивнула.
«Їдь. Я за хлопцями пригляну. Вони ще малі, — вона нарешті подивилася на Любу. — Їм треба, щоб хтось був у хаті, коли вони приходять зі школи».
Ці слова були більше схожі на докір, ніж на підтримку. Але Любі цього вистачило. Тієї ночі вона не спала. Дивилася на синів, що спали, вдихала їхній запах і плакала тихо-тихо, щоб не розбудити.
«Я їду не від вас, мої рідні, — шепотіла вона, прикладаючи руку до грудей. — Я їду для вас. Щоб ви не знали, що таке бути нічиїм і не мати свого кута».
Італія зустріла її важкою працею. Догляд за літніми людьми, довгі зміни, без вихідних, без свят, без особистого простору.
«Люба, швидше, синьйора хоче пити!» – чувся голос роботодавця.
«Люба, не так, ви недбало застелили ліжко».
«Люба, ти маєш бути тут двадцять чотири години на добу».
Вона працювала, як машина, не дозволяючи собі думати про втому чи самотність. У неї не було нових суконь, не було відпусток. Була лише одна, кристально чиста мета: квартири. Дві. Щоб кожен син мав свій кут, свою фортецю, своє право бути господарем.
Перші гроші вона не витрачала зовсім, збирала їх із фанатичною впертістю. Коли нарешті купила першу квартиру, плакала. Це були сльози звільнення. Коли купила другу — сліз уже не було. Вона просто відчувала порожнечу і гордість одночасно.
«Тепер ви не будете без нічого», — подумки промовила вона, дивлячись на фотографії синів.
Свекруха дзвонила рідко, але її звіти завжди були про онуків.
«Вони добре вчаться. Старший вступив до університету, я ж казала, він розумний. Молодший щось там гарячкує, але слухає мене», — казала вона. І в цих рідкісних дзвінках Люба чула, що бабуся справді любить онуків, що вона про них дбає.
Одного разу Любі подзвонив старший син: «Мамо, тут біда. Бабуся не хотіла казати, але в хаті дах тече. Затопило стіну».
Люба не думала й хвилини. «Робіть ремонт. Я вишлю гроші».
Подруги, з якими вона ділилася обідом у короткі перерви, дивувалися.
«Любо, навіщо? Вона ж тебе ніколи не любила. Хата не твоя!»
А Люба спокійно, з новою, набутою в Італії мудрістю, відповідала: «Це її справа, як вона до мене ставилася. А це — моя справа. Вона мені два роки дітей доглядала, поки я тут спину гнула. Це мій обов’язок».
Коли ремонт було закінчено, Люба приїхала на кілька днів. Свекруха довго мовчала, оглядаючи новий дах і сухі стіни. Нарешті, на прощання, вона тихо сказала, дивлячись у підлогу: «Дякую, Любо».
І цього слова Любі вистачило на роки вперед.
Наступною метою Люби став свій дім. Тепер, коли сини були забезпечені, вона могла мріяти про себе. І тут свекруха сама зробила крок назустріч, несподіваний і теплий.
«Любо, — сказала вона по телефону, — ти ж знову приїжджаєш, тепер надовго? У мене є земля, біля хати. Велика ділянка. Будуйся тут. Я вже не молода, а крім сина мого, у мене нікого немає. І не буде».
Слова були теплі, але щось у Любиній душі стиснулося. Знову «тут»? Знову «не своє»?
На неї посипалися поради.
«Любо, не слухай. Земля не твоя. У свекрухи ще є родичі. Завтра помре — тебе виженуть з хати, яку ти побудуєш!» – говорила одна подруга.
«Ти все життя працювала — і що, знову на чуже? Своє має бути! Своє!» – наголошувала інша.
Люба думала довго. Дуже довго. Дзвонила синам, намагалася зрозуміти, чи тиснуть вони на неї, чи щиро хочуть, щоб вона була поруч із бабусею.
«Мамо, бабуся дуже переживає, — сказав молодший. — Каже, що ти її образила своєю відмовою, вона так старалася».
«Я нікого не ображала, синку, — відповіла Люба, і в її голосі була сталева твердість, набута в Італії. — Я просто вибрала себе. Я буду будувати на своєму».
Вона купила невелику ділянку землі за кілька кілометрів від хати свекрухи. Власний шматочок землі, зареєстрований тільки на її ім’я.
Свекруха образилася сильно.
«Значить, я для тебе ніхто? Ти не цінуєш моєї пропозиції?» – пролунав її гнівний голос по телефону.
«Ні, мамо, — відповіла Люба. — Я ціную вашу турботу. Але це моє рішення. І мої гроші. Я хочу, щоб мій дім був тільки мій, і ніхто ніколи не зміг мені сказати: ‘Ти тут невістка’».
Одного пізнього вечора вона сиділа в маленькій італійській кухні. За вікном шуміло чуже, але вже звичне їй місто. На столі лежав калькулятор, зошит з кошторисами на будівництво і стара, пожовкла фотографія синів.
Вона раптом усміхнулася — гірко, але з почуттям полегшення.
«Немає грошей — є проблеми», — прошепотіла вона собі. — «Є гроші — і все одно проблеми є. Але тепер це інші проблеми. Це проблеми вибору, а не виживання».
Люба зрозуміла найголовніше: настав час нарешті нікого не слухати, крім себе, і думати про власну долю. Вона пропрацювала чверть століття, щоб купити не лише квартири синам, а й право на власний вибір і на свій, власний, справжній дім, де вона буде єдиною господинею. Це була ціна свободи, і вона була готова її заплатити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
