Моє дитинство пахне пилом сонячних доріг і гіркою втомою маминих рук. Якщо ви запитаєте, який колір був у моїх ранніх років, я не назву вам веселкових барв. Це був колір вицвілого ситцю та сірого чорнозему. Поки інші дівчатка в школі крутилися перед дзеркалом, вихваляючись новими атласними бантами чи лакованими туфельками, я намагалася непомітно засунути ноги під парту. На мені були черевики, які колись належали синові нашої сусідки — на два розміри більші, з обдертими носаками, вони робили мою ходу важкою і незграбною.

Батько пішов, коли мені ледь виповнилося п’ять. Пам’ятаю тільки холодний протяг від зачинених дверей і маму, яка сиділа на кухні, дивлячись в одну точку. Він знайшов собі «інше життя» в місті, а ми з мамою, підхопивши два вузли з речами, повернулися в село до бабусі. Ті мізерні аліменти, які він надсилав раз на кілька місяців, не могли купити навіть мішок цукру. Наше життя перетворилося на нескінченну битву за виживання в полях і городах.

Я виросла в чужих речах. Кофтини, які «кусали» плечі, спідниці, підперезані мотузками, щоб не спадали. Я ненавиділа цей «панський плеч» сусідів, які з благочестивими обличчями віддавали нам непотріб. Саме тоді, витираючи піт з чола посеред безкрайнього поля картоплі, я дала собі клятву: моя дитина ніколи не дізнається, що таке сором за власну бідність. Я вигризу цей добробут зубами.

Доля має специфічне почуття гумору. У дев’ятнадцять я думала, що вхопила Бога за бороду — вийшла заміж. Сергій здавався іншим: веселим, душим компанії. Я мріяла про власне гніздо, про чисті фіранки й запах пирогів. Але замість гнізда ми опинилися в кутку заставленої меблями квартири його батьків.

Коли народилася Катруся, мій світ знову почав тріщати. Сергій, замість того щоб шукати роботу, почав дедалі частіше «заглядати до чарки». Спочатку це були «святкування» народження доньки, потім «зняття стресу» через відсутність грошей. А потім він почав виносити з хати речі. Одного дня я не знайшла свого єдиного золотого колечка — подарунка мами на повноліття.

Коли Катрусі було десять місяців, а в холодильнику не лишилося навіть літра молока, я зрозуміла: історія повторюється. Я зібрала дитячі пелюшки в одну сумку і пішла на вокзал. Ті самі двері, той самий шлях назад до маминої хати. Десять років я жила як у лихоманці. Робота в школі вдень, городи ввечері, підробітки на вихідних. Грошей катастрофічно не вистачало. Колишній чоловік про аліменти й не згадував — канув у безвість свого алкогольного туману.

Коли подруга запропонувала поїхати в Італію, я не вагалася. Це був шанс. Рим зустрів мене не величчю Колізею, а запахом ліків і важким диханням літніх людей, за якими я доглядала. Перші три роки я жила в режимі «робот». Я не бачила міста, я бачила тільки стіни квартири моєї підопічної, синьйори Марії.

Кожне євро, зароблене важкою працею, я відкладала. Відмовляла собі в усьому: купувала найдешевшу їжу, носила одні джинси роками. Зате вдома, в Україні, почалися дива. Мама дзвонила і плакала: «Доцю, дах перекрили!», «Доцю, вікна поставили біленькі, пластикові!», «Дівчинці комп’ютер купили, найкращий у класі!».

Я хотіла забрати Катрусю до себе, мріяла показати їй світ. Але Сергій, який раптово згадав про свої батьківські права, відмовився давати дозвіл на виїзд дитини за кордон. «Нехай тут сидить, нема чого по закордонах шастати», — казав він, дихаючи перегаром у слухавку. Я лютувала, плакала в подушку в Римі, але продовжувала надсилати гроші. Я будувала їй майбутнє здалеку.

Потім захворіла мама. Я кинула все і прилетіла. Місяці догляду, безсонні ночі біля ліжка, біль втрати… Коли мами не стало, я зрозуміла, що в цьому домі мене тримає тільки донька. Але Катруся вже була дорослою. Вона дивилася на мене як на далеку родичку, яка просто привозить подарунки. Вона відмовилася їхати зі мною в Італію: «Там треба працювати, мамо, а в мене тут друзі».

Я знову поїхала в Рим, щоб не зійти з розуму від тиші в порожній хаті. А за кілька місяців новина: «Мамо, я виходжу заміж». Я була щаслива. Думала, нарешті в її житті з’явиться чоловік, який оберігатиме її так, як мене не оберігали ніколи. Я оплатила весілля — шикарне, на сто гостей, щоб не соромно перед людьми. Я купила їм нові меблі, техніку, забила холодильник делікатесами.

Але зять, Вадим, виявився людиною зі специфічним талантом — він вмів не працювати професійно. Його апетити зростали пропорційно моїм зусиллям. — Мамо, нам треба на нову кухню, бо та, що ви купили, вже не модна. — Мамо, Вадику треба відкрити бізнес, дайте пару тисяч євро. Бізнес прогорів через місяць, гроші зникли, а Вадим просто ліг на диван чекати на «наступну ідею».

Якось я відчула, що починаю задихатися. Моє життя в Римі — це робота без вихідних, а їхнє в Україні — це вічне очікування мого переказу в понеділок. Я сказала: «Стоп. Грошей більше не буде. Я маю подумати про власне житло, про свою старість». Реакція була миттєвою. Мене звинуватили в егоїзмі. «Тобі шкода грошей для рідної дитини? Ти ж там мільйони заробляєш!». Вони замовкли на пів року. Жодного дзвінка, жодного «як ти, мамо?».

Цього літа я приїхала додому без попередження. Хотіла зробити сюрприз. Відкрила двері своїм ключем і зупинилася на порозі. У вітальні було порожньо. Величезна плазма, на яку я працювала три місяці, доглядаючи за паралізованим старим, зникла. З кухні зник мікрохвильова піч і навіть мій улюблений німецький холодильник.

— Катю, де все? — запитала я, коли донька вийшла з кімнати, заспана й незадоволена. — Ой, мамо, ти приїхала? — вона навіть не обійняла мене. — Та ми віддали все мамі Вадима. У неї холодильник згорів, а телевізор старий показував погано. Вона ж одна, їй важко. А у нас ти ще купиш.

У мене в грудях щось обірвалося. Не через речі — я можу купити ще десять таких холодильників. А через те, що моя дитина винесла з дому плоди мого поту і крові, щоб задобрити свекруху, яка жодного разу не спитала, як мені живеться на чужині.

Наступного ранку Катруся як ні в чому не бувало принесла мені каву. — Мамо, ти не сердься. Речі — то пусте. Слухай, ми тут з Вадиком подумали… Йому машина потрібна. Не нова, можна якесь б/в з Європи. Соромно ж перед пацанами, що він пішки ходить. Ти ж там підзаробиш за літо, правда?

Я дивилася на неї й бачила не свою доньку. Я бачила втілення тієї самої бідності, від якої втікала все життя. Тільки це була бідність не в кишенях, а в душі. Вона не знала ціни грошам, бо ніколи їх не заробляла. Вона не знала ціни моїх сліз, бо я завжди посміхалася по відеозв’язку.

Я вийшла на ганок своєї ошатної хати. Навколо був мій город, мої квіти, мій ремонт. Але я почувалася тут чужою. Я зрозуміла: я більше не буду «золотою антилопою». Моя місія «поставити дитину на ноги» закінчилася тим, що я просто навчила її сидіти на моїй шиї.

Я не буду забирати речі у свахи. Нехай вони служать їй нагадуванням про мою дурість. Але машину Вадику я не куплю. І наступний переказ буде лише на оплату комунальних послуг.

Я повернуся в Рим. Але цього разу — не для того, щоб вислати все до копійки. Я куплю собі ту сукню, яка мені подобається. Я поїду на вихідні під Флоренцію, щоб просто подивитися на захід сонця. Я буду жити для тієї маленької дівчинки в поношених мештах, яка сорок років чекала, поки про неї хтось подбає.

Любов не купується холодильниками. А повага починається там, де ти кажеш «ні». Тепер я це знаю точно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.