Я народилася і виросла у селі. З моєю мамою працювала одна літня жіночка, бабуся Анна, яку я дуже любила. Вона була дуже маленького зросту, якийсь час працювала разом із моєю мамою в колгоспі. Мама була начальником цеху, а бабуся Анна збирала ящики для яблук.
Бабуся часто приносила ласощі з дому: шматочок пирога чи домашню полуницю. Але найбільше мені подобалося, як вона розповідала історії. Незважаючи на те, що особисте життя у неї не склалося, бабуся завжди і з усіма була привітною. На жаль, я ніколи не бачила, щоби до неї приїжджали родичі. Зате ми з мамою та братом частенько заходили до неї у гості.
Йшов час. Я виросла, поступила в університет та поїхала в місто. Коли я приїжджала додому, обов’язково заходила до бабусі Анни. Вона була такою ж життєрадісною і спокійною, але все частіше почала говорити про те, як сильно постаріла. Одного разу ми пили чай, і бабуся розповіла мені про своє життя.
– Я завжди любила людей. Мама говорила, що н треба не сумувати і намагатися робити якнайбільше чудес самим. У мене для цього навіть чарівна каблучка є, – сказала бабуся.
Я посміхнулася, мовляв, бабуся мені казочки розповідає, а вона цілком серйозно продовжувала далі.
– У мене на горищі є схованка. Там і лежить моє колечко, мені його мама подарувала. Цю каблучку подарував моїй бабусі таємний шанувальник. Він був із знатного роду, тому не міг одружитися з селянкою. Але йому дуже хотілося, щоб кохана про нього пам’ятала, тому він подарував їй обручку з великим смарагдом.
Я дуже боюся, що каблучка потрапить у недобрі руки, тому нікому її не показую. Ось, тільки я ж не житиму вічно. Перстень треба передати добрій людині з великим серцем, щоб він продовжував втілювати чудеса.
Наступного дня я поїхала до міста, а за тиждень бабусі не стало. Мені розповіла про це мама. Я хотіла приїхати, щоб провести любиму бабусю в останню путь, але мама сказала, що все скінчилося. Приїхали якісь родичі бабусі Анни, чи племінники, чи брати. Вони все зробили, але якось надто швидко, а потім щось довго шукали в будинку бабусі.
– Що саме шукали, – питаю.
– Не знаю, – відповіла мама. – Але сусіди сказали, що вони все перерили. Говорять, у бабусі Галі зберігалася якась реліквія. Тільки, на мою думку, це – одна з казок. Бабуся жила дуже економно, навіть у магазин рідко виходила. Звідки у неї скарби?
Після маминих слів я зрозуміла, що каблучка існує. Бабуся нічого не вигадала. Вона знала, що бажаючих отримати її буде багато, тому й ховала її стільки років. Тепер тільки я знаю, що каблучка схована на горищі. Але як туди потрапити?
Я приїхала в село наступного дня і вирішила познайомитись із родичами бабусі ближче. «А раптом серед них знайдеться те добре і велике серце, про яке говорила бабуся?» – подумала я.
Біля бабусиних воріт було припарковано три чорні, відполіровані до блиску Мерседеса. На подвір’ї валялися книги, крісла та покривала. Мабуть, родичі намагалися розкрити оббивку, щоб знайти каблучку. На порозі мене зустрів непривітний родич:
– Чого тобі треба?
– Вітаю. Я живу тут неподалік і знала бабусю Анну. Прийміть мої співчуття.
– Угу.
– Вибачте, але бабуся дуже любила розповідати казки та зберігала багато книг із картинками. Адже вам вони не потрібні? Можна я заберу?
– Забирай, он, бачиш, двором валяються.
– Так-так, дякую, – сказала я і почала підбирати книжки, що лежали на підлозі. Сльози підступали, але я стрималася, щоб не розплакатися.
– Вибачте. Ще була книга «Чарівник Смарагдового міста», вона зберігала її на горищі. Чи можна я її теж заберу?
– Давай. Можеш сама її забрати. Піднімайся тими сходами.
Я миттю піднялася нагору і почала шукати книгу. Бабуся була дуже розумною. Я була впевнена, що на горищі обов’язково має бути предмет чи покажчик, пов’язаний із казкою. І я знайшла його! В стіні відчинилися дверцята, за якими лежала маленька коробочка.
Раптом я почула кроки за спиною.
– Ну що знайшла свою казку?
Я швидко сховала коробочку в кишеню і, вдавши, що засмучена, сказала:
– Ні, її тут нема. Напевно, хтось уже забрав книгу.
Я майже бігцем вискочила з двору і вирушила до мами. Їй моя ідея з каблучкою не сподобалася.
– Ти ж розумієш, що це неправильно?
– Але бабуся не хотіла, щоб каблучка потрапила до них у руки. Інакше б вона його не ховала! Подивись, мамо, яка вона гарна!
– Я все розумію. Але каблучку треба повернути. Якщо ти цього не зробиш, то я сама віддам її! Зрештою, бабуся Анна має законних спадкоємців.
– Цікаво, де весь цей час були ці самі спадкоємці? Щось я їх жодного разу не бачила за останні роки!
– Це – не наша справа. І я не хочу, щоб у тебе була чужа річ.
– А я не хочу, щоб каблучка потрапила до поганих людей. Я сховаю її, а ти, будь ласка, нічого нікому не розповідай.
Було видно, що я не переконала маму. Бабуся все життя зберігала цей перстень, а зараз ці новоспечені родичі продадуть його. Їм не потрібна пам’ять про бабусю чи предків. І тепер я розгублена. Що робити? Через цю каблучку у мене можуть бути серйозні проблеми, але й порушувати цю бабусі обіцянку я не хочу. Як правильно вчинити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
