— Ти думаєш, я нічого не помічаю? — Лариса стояла посеред кухні, міцно стискаючи телефон. Її обличчя зблідло, а голос тремтів від напруги.
Валерій мовчав, зосереджено розтираючи виделкою залишки сніданку. Сорок три роки, поважна посада в агрофірмі, легка сивина на скронях — чоловік, який звик віддавати накази, зараз нагадував учня, що намагається вигадати виправдання за прогуляний урок.
— Валер, я до тебе звертаюся.
— Лар, я справді не розумію, до чого цей тон, — він нарешті підвів очі, але в них читався не страх, а скоріше глухе роздратування.
— Не розумієш? — вона поклала телефон на стіл екраном догори. — Тоді поясни мені, чому Світлана з відділу кадрів пише мені повідомлення зі словами: «Дякую за розуміння ситуації»? Про яке саме «розуміння» йдеться?
Валерій зітхнув, відсуваючи тарілку. — Вона просто хотіла подякувати за те, що ти не була проти, коли я допоміг їй перевезти речі в суботу. У неї складні обставини, а в мене машина містка.
— Я не те що не була проти — я навіть не знала про це!
— Ну от бачиш, — він різко підвівся, — ти знову все драматизуєш і шукаєш підступ там, де його немає. Людині потрібна була допомога по-сусідськи, я допоміг. На цьому крапка.
Лариса дивилася, як він іде до кімнати, і відчувала, як у грудях розливається знайомий холод. Це був не перший випадок. Пів року тому була історія з молоденькою колегою, якій терміново знадобилася порада щодо ремонту сантехніки, і Валерій дві години «консультував» її по відеозв’язку, зачинившись у ванній. Місяць тому — «важлива нарада», з якої він повернувся далеко за північ, пахнучи дорогими парфумами, які Лариса йому ніколи не купувала. «Клієнтка на прощання обійняла, така корпоративна етика», — пояснив він тоді, уникаючи погляду.
Вона налила собі чаю та сіла біля вікна. За склом жовтень розмазував по небу сірі хмари і сипав золотим листям на мокрий асфальт. Лариса згадувала їхнє студентство. Вони були парою, на яку всі рівнялися. Познайомилися на парах, одружилися на останньому курсі, за рік народився Денис. Валерій упевнено будував кар’єру, вона працювала бухгалтером у місцевій школі. Жили просто, але щиро.
А потім син виріс, поїхав навчатися до столиці, і раптом виявилося, що тиша в їхній квартирі — не затишна, а обтяжлива. Валерій почав затримуватися на роботі, а вона все частіше ловила себе на тому, що безцільно гортає стрічку новин, намагаючись заповнити порожнечу. І ці нескінченні «колеги», яким постійно щось було потрібно від її чоловіка.
Телефон завібрував. Денис надіслав фото: він стоїть біля пам’ятника з усміхненою дівчиною, обоє закутані в один шарф. «Мам, це Віка. Познайомлю вас на канікулах». Лариса мимоволі всміхнулася. Принаймні в дитини все добре.
Валерій вийшов із кімнати вже в куртці. — Мені треба на об’єкт, виникли питання з документами. — У суботу? — тихо спитала вона. — Так, у суботу. Чи мені тепер на кожен крок треба письмовий дозвіл брати?
Двері грюкнули. Лариса допила чай, що вже охолов, і набрала номер подруги.
Олена жила в сусідньому під’їзді. Вона відчинила двері в домашньому халаті, з рушником на голові. — Заходь, Лар. Що, знову хмари над вашим замком?
Вони сіли на кухні. Лариса розповідала, а Олена слухала, повільно розмішуючи цукор у чашці. — Знаєш, я тобі так скажу, — почала Олена після довгої паузи. — У мене був схожий період з моїм Степаном років п’ять тому. Пам’ятаєш, як він раптом почав «вітаміни» купувати в аптеці на іншому кінці району?
— Здається, пам’ятаю.
— Я тоді теж мало не збожеволіла. Сіла в машину і поїхала за ним. Весь день провела «у хвості». Знаєш, що виявилося? Він справді заїхав у ту аптеку, бо там провізорка — його однокласниця, потім у магазин за запчастинами, потім просто сидів у парку годину і дивився на качок. Я зрозуміла одне: якщо почнеш стежити, ти вже не зупинишся. Це як хвороба. Або ти довіряєш, або йдеш. Іншого не дано.
Лариса кивнула, але на душі не полегшало. Вона не хотіла стежити, але й довіряти вже не виходило. Їй просто хотілося повернути той час, коли Валерій дивився на неї так, ніби вона — центр його всесвіту.
— Може, спробуй поговорити без емоцій? — порадила Олена. — Розкажи, що ти відчуваєш, що тобі боляче. — Я пробувала. Він каже, що я сама вигадую проблеми там, де їх немає.
Лариса глянула на подругу і зрозуміла, що та бачить у ній лише стомлену жінку, яка від нудьги починає ревнувати чоловіка. — Дякую за чай, Оленко. Піду я.
Вдома була пустка. Валерій не повертався до пізнього вечора. Лариса лягла на диван і ввімкнула телевізор, але очі бачили не екран, а власне життя, що проносилося перед нею. Може, вона сама винна? Після сорока вона якось непомітно «загасла». Перестала яскраво одягатися, почала частіше скаржитися на втому, на ціни, на начальство в школі. Валерій слухав, кивав, але очі його ставали дедалі байдужішими.
Телефон задзвонив о восьмій. — Лар, я затримаюся. Зустрів знайомого фермера, обговорюємо постачання. Буду пізно.
Вона поклала слухавку. Перевірити? Поїхати в центр? Ні. Олена права: це шлях у безодню. Питання лише в тому, чи готова вона дізнатися правду і, головне, що вона робитиме з цією правдою потім.
Валерій повернувся за північ. Від нього пахло легким вином і тютюном. — Як переговори? — спитала Лариса, не відриваючись від книги. — Плідно. Багато питань вирішили.
Він пішов у ванну, і вона почула шум води. Потім він ліг поруч, одразу відвернувшись до стіни. — На добраніч. — На добраніч.
Раніше вони завжди засинали в обіймах. Тепер між ними була невидима стіна, яку ніхто не мав сили розбити.
Наступного дня Валерій поїхав на дачу — сказав, треба підготувати сад до зими. Лариса залишилася вдома. Вона вагалася, але все ж сіла за комп’ютер. У соціальних мережах Валерій був майже неактивний, але вона знайшла ту саму Світлану. Тридцять шість років, яскрава блондинка, на фото — завжди з бездоганним макіяжем. У друзях у Валерія вона з’явилася кілька місяців тому.
Лариса гортала фото Світлани: відпочинок у горах, спортзал, ресторани. Під однією з фотографій, де Світлана була в досить сміливій вечірній сукні, Лариса побачила коментар чоловіка: «Тобі дуже личить цей колір».
Руки Лариси затремтіли. Вона не чула від нього компліментів уже років п’ять. Востаннє, коли вона одягла нову сукню на свято в школі, він лише кивнув: «Нормально. Ми вже запізнюємося».
Вона підійшла до дзеркала. Старий светр, волосся зібране в недбалий пучок, обличчя без жодного натяку на косметику. Коли вона стала цією тінню самої себе?
Раптовий порив змусив її схопити телефон. — Добрий день. Можна записатися на сьогодні до стиліста? Будь ласка, це терміново.
За дві години Лариса вже сиділа в кріслі перукаря. Вона попросила кардинальних змін. Золотисто-каштановий колір, стильна стрижка, яка підкреслила вилиці. Потім зайшла в магазин і купила нову блузку та вишукані парфуми. Вона не знала, чи врятує це шлюб, але їй потрібно було знову відчути себе живою.
Валерій повернувся з дачі втомлений. — Роботи було багато… — почав він і раптом замовк, побачивши її. — Ти що, була в салоні? — здивовано запитав він. — Так. Подобається? — Гарно. Тобі справді личить, — він швидко відвів очі й пішов мити руки.
Це «гарно» прозвучало так сухо, що Ларисі захотілося закричати. Жодного захоплення, жодного питання «для кого ти це зробила?». Байдужість — ось що було найстрашнішим.
Минув тиждень. У п’ятницю подзвонив Денис. — Мам, ми завтра приїдемо з Вікою. Ви ж будете вдома? — Звичайно, синку. Я приготую твої улюблені крученики.
Увечері вона сказала про це Валерію. — Денис приїде. Будь ласка, не плануй нічого на завтра. Це важливо для нього. — Я постараюся, Лар. Але ти ж знаєш, зараз такий період на фірмі…
У суботу вранці він все ж пішов на роботу. «Терміновий виклик». Денис приїхав удень. Віка була чарівною дівчиною — сором’язлива, з теплими очима. Вони сиділи за столом, але в повітрі висіла напруга. — А де тато? — спитав Денис. — Робота, сину. Ти ж знаєш, він зараз дуже завантажений.
Денис насупився. Він усе розумів. Він бачив мамині очі, бачив нову зачіску, яка не приховувала смутку. Лариса дивилася на них і серце краялося: їм було так добре вдвох, вони ще вірили в «довго і щасливо».
Валерій повернувся о дев’ятій. Син з дівчиною вже поїхали. — Як минуло? — спитав він, знімаючи взуття. — Добре. Діти чекали на тебе.
Він нічого не відповів. Просто пройшов у кімнату.
У понеділок Ларису чекав новий удар. Її викликали до кабінету директора школи. — Ларисо Михайлівно, ви знаєте, яка зараз ситуація з бюджетом. Нам доводиться скорочувати штат. Оскільки у вас неповне навантаження, ми змушені перевести вас на пів ставки з нового семестру.
Пів ставки. Це означало, що її зарплатні не вистачить навіть на оплату комунальних послуг, не кажучи вже про іпотеку, яку вони взяли на розширення квартири кілька років тому. Вона вийшла зі школи під дощ. Що тепер робити? Шукати нову роботу в сорок п’ять — завдання не з легких.
Вдома вона розповіла все Валерію. — Ну то й що? — кинув він, гортаючи канали. — Знайдеш щось інше. Не роби з цього трагедію. — Валерій, мені сорок п’ять! У школі я мала стаж, повагу… — Всі якось крутяться. І ти крутися. Мені набридло вислуховувати твої скарги.
Лариса завмерла. Вона зрозуміла, що людина, яка сидить навпроти неї — чужа. Їй більше не було де шукати підтримки.
Грудень почався з морозів. Лариса намагалася знайти роботу, ходила на співбесіди, але скрізь чула ввічливе: «Ми вам зателефонуємо». Вона почувалася нікчемною. Валерій став зовсім холодним. Він міг не розмовляти з нею днями.
Перед Новим роком він прийшов додому раніше. Сів навпроти неї на кухні. — Ларисо, нам треба поговорити серйозно. Серце її тьохнуло. Вона знала, що він скаже. — Я думаю, нам варто розлучитися.
Вона мовчала, лише міцніше стиснула чашку. — Ми вже давно просто сусіди, Лар. Немає сенсу тягнути це далі. Ти стала зовсім іншою. Твоє вічне незадоволення, ця депресія… Я не хочу так жити. — А Світлана? — тихо спитала вона. — Вона теж так вважає?
Він здригнувся. — Світлана тут ні до чого. Хоча… з нею я знову відчув себе чоловіком, а не просто джерелом доходів і об’єктом для претензій.
— Забирайся, — коротко кинула Лариса. — Лар, давай по-людськи… — Забирайся зараз же!
Він пішов. Лариса залишилася в порожній квартирі. Тієї ночі вона не плакала. Вона сиділа на підлозі у вітальні й дивилася на вогні міста. Усе, що вона будувала двадцять років, розсипалося як картковий будиночок.
Свята вона провела на самоті. Денис кликав до себе, але вона відмовилася. Їй треба було пройти через це пекло самотужки. У січні вона влаштувалася на склад великої торговельної мережі — не за фахом, важко фізично, але платили вчасно. Руки боліли, спина нила, але ця втома допомагала не думати.
У лютому Валерій перестав дзвонити. Гроші на іпотеку він не надсилав — мовляв, «у мене зараз витрати, крутися сама». Вона крутилася. Економила на всьому, але за квартиру платила справно. Це був її дім.
Якось на складі до неї підійшов начальник зміни, Петро Іванович. Чоловік років шістдесяти, розсудливий і спокійний. — Ларисо Михайлівно, бачу, ви стараєтеся. Але бухгалтерський досвід у вас же є? Нам якраз потрібна людина в офіс на базі, старий бухгалтер на пенсію йде. Хочете спробувати?
Це був шанс. Лариса вхопилася за нього. Робота в офісі була спокійнішою, і вона знову відчула себе професіоналом. Петро Іванович часто заходив на каву, розповідав про онуків. У його товаристві Лариса вперше за довгий час почала посміхатися.
Навесні зателефонував Валерій. Голос був непевним. — Лар, може… зустрінемося? Поговоримо? — Про що, Валерію? — Зі Світланою не склалося. Вона… ну, виявилося, їй потрібен був не я, а мої можливості. Я зрозумів, що ти — рідна людина.
Лариса слухала його і відчувала лише порожнечу. — Знаєш, Валер, я довго думала, чому так сталося. І я вдячна тобі. — Справді? — в його голосі з’явилася надія. — Так. Вдячна за те, що ти пішов. Бо інакше я б ніколи не дізналася, яка я сильна. Я більше не «сіра тінь». Мені не потрібен той, хто цінує мене лише тоді, коли в нього проблеми.
Вона поклала слухавку.
У червні було весілля Дениса. Лариса приїхала ошатна, сяюча. Вона сама купила собі сукню, сама зробила макіяж. Вона дивилася на щасливого сина і знала: вона вистояла.
Восени Лариса сиділа на тій самій лавці в парку. Жовтень знову сипав листям, але тепер цей пейзаж не здавався їй сумним. Вона записалася на курси англійської, почала ходити в басейн. Телефон завібрував. Повідомлення від Петра Івановича: «Маю два квитки в театр на суботу. Складете компанію?»
Лариса посміхнулася. Життя не закінчилося в сорок п’ять. Воно просто змінило декорації. — Складу, — вголос сказала вона і відчула, як легкий вітерець торкається її обличчя, обіцяючи нові, невідомі, але точно світлі дні.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
