— Я знаю, що ти був з нею. Мені вже кілька людей про це повідомили, — Софія зустріла чоловіка у передпокої. Її голос був низьким, приглушеним від внутрішнього тремтіння, але без істеричних ноток. — Ти тепер місцева «зірка», Богдане. Вітаю.

Богдан спокійно зняв своє добротне вовняне пальто, яке вони купили торік у Києві, і акуратно повісив його на вішалку. Він навіть не глянув на дружину, яка стояла, мов скам’яніла.

— Саме про це я й хотів поговорити, Софіє. Ми розлучаємося.

Ця фраза, вимовлена рівним, буденним тоном, прозвучала гірше за будь-який крик. Богдан пройшов на кухню.

У просторій квартирі, розташованій у новобудові в престижному районі Львова, повисло важке, густе мовчання. Богдан сів за масивний дерев’яний стіл, який вони купили минулої осені в польському меблевому салоні. Довго сперечалися про ціну і чи варто брати саме темний дуб, але нарешті погодилися, що стіл має виглядати солідно.

— Я так і знала, щоб тобі добре було! — вигукнула Софія і, не усвідомлюючи своїх дій, схопила зі столу порцелянову чашку з тонким золотим обідком, що належала до сервізу, подарованого її батьками на п’яту річницю. Вона жбурнула її у напрямку чоловіка.

Богдан інстинктивно нахилився. Чашка з дзенькотом розбилася об світло-сіру стіну, залишивши неохайну коричневу пляму від недопитої кави на дорогих шпалерах. Це були ті самі шпалери, які вони клеїли разом, сміючись і жартуючи, плануючи, як тут колись сидітимуть їхні діти.

Не встиг він випростатися, як друга чашка, пущена влучним, хоча й сліпим від сліз гніву рухом Софії, зачепила його.

— Ти з глузду з’їхала! — Богдан розлючено притиснув до рани паперову серветку, яка моментально стала червоною.

— Йди геть! — Софія виплюнула це слово з особливою жорсткістю, вкладаючи в нього всю образу та біль, що накопичилися за останні місяці. — Не можеш тримати себе в руках! Думаєш, якщо гроші заробляєш, то тобі все дозволено? Думаєш, я не бачила твоїх запізнень і не відчувала чужих парфумів?

— Я вже все тобі сказав, — чоловік підвівся, його погляд був холодним і відстороненим, ніби він дивився на сторонню людину. Він повільно, не кажучи більше ні слова, подався до спальні, залишаючи за собою невеликі краплі крові на світлому паркеті.

Розсипані Надії
Софія залишилася на кухні, серед уламків розбитої порцеляни та кривавих слідів на підлозі. Вона машинально взяла кухонний рушник, щоб прибрати, але натомість лише безсило стиснула його.

— Господи… — прошепотіла вона. — Чого тобі бракувало? У ліжку я робила все, що ти просив. У домі завжди чистота, гаряча їжа… Що? Що я зробила не так?

Відповіді не було. З глибини квартири глухо грюкнули двері спальні. Софія повільно опустилася на стілець. Гіркота, схожа на кислий оцет, підступила до горла, обпалюючи зсередини.

Вона завжди вважала, що шлюб — це назавжди, доки смерть не розлучить. Так казала їй мати, Надія Петрівна, поправляючи обручку на безіменному пальці. Її батьки прожили разом тридцять п’ять років, до останнього дня, поки батько не помер від раптового інфаркту. Вони сварилися, могли не розмовляти тижнями, але ніколи, жодного разу не промовляли слова «розлучення». Можливо, батько й мав свої “слабкості” — чутки іноді доходили до їхнього маленького містечка, але він завжди повертався додому. І маленька Софійка обіймала його коліна, притискалася щокою до його долонь, що пахли тютюном і бензином, а він піднімав її високо над головою, називаючи своєю «квіточкою».

Софія витерла сльози тильною стороною долоні, розмазуючи туш. П’ять років шлюбу, п’ять років спільних планів, надій та обіцянок — «доки не станемо на ноги», «спочатку треба купити цю квартиру», «про дитину подумаємо, коли Богдан отримає підвищення». І ось, коли все нарешті налагодилося, коли вони могли дозволити собі няню, щорічні відпустки у теплих краях та не думати про завтрашній день…

Вона рішуче підвелася і підійшла до дверей спальні, за якими сховався чоловік.

— Хто вона? Я маю право знати! — крикнула вона, з силою вдаривши кулаком по дереву, навіть не відчуваючи болю в напружених кісточках.

— Це не твоя справа, — голос Богдана з-за дверей звучав стомлено і відсторонено, ніби він говорив зі співробітником. — Ми просто розлучаємося. Не шукай причини там, де їх немає. У будь-яких стосунках є своя межа. Ми її перетнули. Хто перший, ти чи я, — це неважливо, але наш час минув.

— Як ти смієш так говорити! — Софія не змогла стримати гірких сліз образи. — Отже, все це було для того, щоб зараз, коли ми маємо і квартиру, і хорошу машину, ти міг піти до іншої жінки? Заради цього я терпіла твої постійні затримки на роботі, твої відрядження, твої ділові вечері до ночі?

Вона повільно притулилася спиною до стіни, відчуваючи її прохолоду крізь тонку тканину домашньої блузки. Все тіло тремтіло від нестерпного відчуття зради, наче хтось грубо розірвав її навпіл. Адже вона так намагалася бути «ідеальною дружиною», про яку мріяв Богдан, — ідеальною господинею, помічницею. Вранці — свіжий сніданок на гарному посуді, увечері — вечеря із трьох страв із келихом його улюбленого вина. Чисті, накрохмалені сорочки у шафі, випрасувані стрілки на штанах. А в ліжку… вона теж робила все, що він хотів, навіть коли це було не дуже приємно. Але ж так треба, щоб «утримати чоловіка».

Вранці Софія прокинулася від тупого пульсуючого болю у скронях. Вона насилу розліпила повіки і подивилася на годинник — 7:15. Зазвичай вона вже встигала приготувати сніданок, вибрати чоловікові краватку під сорочку і зібрати його портфель.

Вона механічно піднялася і поплила у ванну кімнату. З дзеркала на неї дивилося чуже, опухле від сліз обличчя з червоними прожилками в білках очей і розмазаною тушшю.

— Боже, — прошепотіла вона, розглядаючи своє відображення. — У такому вигляді я не можу вийти на люди.

На роботу йти було неможливо. Вона б не змогла витримати цікаві погляди колег у видавництві, де вона працювала редактором, їхнє показове співчуття і обов’язкові шепотіння за спиною. «Чули? У Софії чоловік пішов… Так-так, до якоїсь молоденької фітоняшки… А я завжди знала, що він гуляє…»

Софія набрала номер своєї начальниці.

— Алло, Стефаніє Вікторівно, доброго ранку. Вибачте, я сьогодні не зможу вийти, — голос зрадливо затремтів. — Мені дуже зле… Так, температура і… е-е… сильне харчове отруєння.

Отримавши дозвіл залишитись удома, вона повільно опустила телефон на тумбочку і повернулася на кухню. Уламки вчорашнього скандалу все ще валялися на підлозі. Коричневі плями на стіні, сліди крові на паркеті — все це немовби означало межу між її минулим і теперішнім життям.

Вона механічно налила собі кави, не відчуваючи її насиченого аромату, і сіла за той самий дубовий стіл. Через годину такого безцільного сидіння вона усвідомила, що в неї немає жодного плану. Жодної думки про те, що робити далі. Все її життя було вибудувано навколо чоловіка, його кар’єри, їхнього спільного майбутнього. Тепер усе звалилося, всі її мрії розсипалися, як картковий будиночок від легкого подиху.

Розгубленість — ось що вона відчувала найсильніше. Грунтівна, дзвінка порожнеча всередині, ніби хтось вийняв стрижень, на який були нанизані всі її життєві орієнтири.

Софія потягнулася до телефону і, сама не усвідомлюючи, що робить, набрала номер сестри.

— Лесю? — голос звучав незвично хрипко. — Він мене кидає.

— Що? Хто? — сонно озвалася сестра. — Софіє, ти чого? Сьома ранку…

— Богдан! — вона ледве стримала новий приступ плачу. — Він мене кидає. Іде до іншої.

— Стривай-чекай, — у голосі Лесі з’явилися нотки тривоги. — Ти серйозно? З чого раптом?

— У нього інша, — Софія насилу проковтнула ком у горлі. — Учора Оксана з нашого будинку дзвонила, каже, бачила його з якоюсь… А ввечері він прийшов і заявив про розлучення.

— Господи… — видихнула сестра. — Ти де зараз?

— Вдома. На роботу не пішла… не можу.

— Чекай на мене, я зараз приїду, — рішуче сказала Леся.

— Не треба, я… — але телефон уже вимкнувся.

Голова гуділа, немов усередині оселився бджолиний рій. Телефон тихо брязнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Від Богдана:

«Пропоную сьогодні ж піти до РАЦСу і подати на розлучення за спільною згодою. 11:00 влаштує?»

Вона перечитала повідомлення тричі. Така ділова сухість, ніби йшлося про перенесення робочої зустрічі, а не про катастрофу їхнього спільного життя.

«А як із квартирою?» — набрала вона, намагаючись бути такою ж сухою і діловою.

«Ділитимемо або викуповуй мою частку,» — прийшла відповідь.

«У мене немає таких грошей,» — чесно зізналася вона. — «Значить, ділимо.»

Богдан мовчав так довго, що Софія подумала, що він зовсім не відповість. Нарешті телефон знову брязнув:

«Добре, тоді йдемо до суду. Сьогодні об 11:00 зустрічаємося біля РАЦСу. Подамо позовну заяву.»

На свій подив, Софія відповіла спокійно, майже байдуже:

«Для подання позовної заяви до суду потрібен лише позивач. Ти вирішив зі мною розлучатися – ти й подавай. Я прийду до суду на засідання. Влаштовуй свій графік сам».

Вона відклала телефон і дивилася у вікно. За склом відкривався краєвид на новозбудований житловий комплекс — панорама, за яку вони переплатили чималу суму. «Зате який престиж, — переконував тоді Богдан. — Це ж елітний район!»

Тепер Софія гарячково розуміла, де їй доведеться жити. Переїжджати до матері Надії Петрівни, у їхнє маленьке містечко? Чи винаймати квартиру? На її зарплату редактора добре, якщо однокімнатну квартиру десь на околиці потягне. А мати… Вічне бурчання, постійні докори, моралі. «Я ж тобі казала, що треба було тримати його міцніше… Не вмієш ти з чоловіками… Ось у мій час…»

Від однієї думки про це всередині все стискалося. Але вибору, схоже, не було.

Дзвінок у двері вивів її з заціпеніння. На порозі стояла Леся — розпатлана, у поспіху напнутому светрі та з панікою в очах.

— Господи, Софійко, що тут у вас трапилося? — вона обійняла сестру, і тільки тоді Софія нарешті дала сльозам волю.

— Тихіше, тихіше, рідна, — Леся гладила її по голові, як маленьку. — Не хвилюйся, все налагодиться. Забудь цього негідника.

На диво сестри, Софія за хвилину випросталась і витерла сльози, наче закрила кран.

— Я вже все виплакала за ніч, — голос звучав незвично спокійно. — Просто й досі не можу зрозуміти, чому. Ось навіщо? Що я зробила не так?

— Не має значення чому, — Леся зняла куртку і пройшла на кухню. — Повір моєму досвіду, справжні причини рідко називають.

Софія невесело посміхнулася:

— Ти зараз прямо як мій чоловік, який не хоче пояснювати, чому подає на розлучення. «Не шукай причини там, де їх немає».

Леся поставила чайник і почала збирати з підлоги уламки.

— Світ не зупинився, Софіє. Дякувати Богу, у вас немає дітей, ділити, крім квартири та машини, нічого.

— Знаєш, — Софія опустилася на стілець, — адже я ночами підробляла, щоб швидше з іпотекою розправитися. Переклади робила, писала тексти. Він думав, я сиджу в соцмережах, а я платежі закривала… Більше половини всіх платежів — мої.

— То давай у суді це доведемо! — пожвавішала Леся. — У тебе мають бути виписки, квитанції. Може, відсудиш більшу частину!

— Неможливо, — Софія втомлено потерла скроні. — Є закон: п’ятдесят на п’ятдесят, і все тут. Богдан все оформляв як спільне, а виписки з мого рахунку про переказ грошей на його — це ні про що.

Леся висипала зібрані уламки у відро для сміття:

— Це ж так несправедливо, чорт забирай!

— Життя саме по собі несправедливе, — філософськи зауважила Софія, спостерігаючи, як повільно закипає чайник. — Він мав усі ці роки, а тепер — розлучення. І я нічого не можу довести.

Через шість місяців

Софія лежала в ліжку, спостерігаючи за порошинками, що танцюють у повітрі. У невеликій, але затишній квартирі-студії панувала абсолютна тиша.

«Моя фортеця», — подумала вона, оглядаючи простір. Після продажу їхньої з Богданом квартири та довгих судових розглядів, їй вдалося купити цю студію в новобудові на околиці Львова. Звісно, це був не елітний район з панорамними вікнами, зате це був її власний кут. Її мати, Надія Петрівна, несподівано виявила неабияку щедрість, додавши суму, якої бракувало, зі своїх заощаджень.

— Я не дозволю своїй доньці жити будь-де після того, як цей пройдисвіт її покинув, — заявила вона, передаючи гроші.

Софія підвелася з ліжка та підійшла до вікна. Шість місяців після розлучення вона повільно відновлювала своє життя, збираючи його по шматочках. Дивно, але в новому житті вона виявила несподівані переваги. Наприклад, волю. Свободу від щоденного приготування триразового харчування, від нескінченного прання чоловічих сорочок, від необхідності планувати свій розклад навколо чужої людини.

«Дивно, — думала Софія, — чому я раніше не помічала, скільки часу витрачала на нього?»

Тепер цей час належав лише їй. Вона записалася на курси іспанської мови, почала частіше зустрічатися з подругами, навіть почала бігати вранці у найближчому парку — і все це здавалося неймовірною розкішшю після п’яти років шлюбу.

Але був і зворотний бік. Біль. Тупий, ниючий біль десь у глибині душі. Не стільки від втрати любові до Богдана — це почуття померло того вечора, коли він сказав слово «розлучення», — скільки від усвідомлення, як цинічно її використовували.

Особливо яскраво це виявилося під час судових процесів. Новий автомобіль, який вона виплачувала зі своїх власних грошей, залишився Богдану, оскільки він формально був оформлений на його матір, Людмилу Степанівну.

Софія досі з тремтінням згадувала останнє засідання суду.

— Ваша честь, автомобіль був придбаний у шлюбі, — говорила вона, стоячи перед суддею. — Я можу надати виписки зі свого рахунку, які б підтверджували щомісячні виплати кредиту.

— Згідно з документами, автомобіль зареєстрований на Кучера Людмилу Степанівну, — байдуже відповів суддя. — Якщо ви переказували гроші на її рахунок, це можна розцінювати як допомогу чи дарування. Юридично це не ваше майно.

А потім був епізод із дачею. Майже пів мільйона гривень, вкладених у ремонт дачі свекрухи, просто розчинився в повітрі. Гроші, які Софія відкладала для майбутньої дитини, пішли на новий дах, систему опалення та дизайнерські меблі для будинку, в який вона тепер і ногою ступити не могла.

— Це все твої вигадки! — кричала Людмила Степанівна в коридорі суду. — Які ще гроші? Ти завжди була жадібною та корисливою!

— Жадібна? — Софія не могла повірити своїм вухам. — Я віддавала вам останнє! Я працювала ночами, щоб ви могли хвалитися перед сусідами своєю новою терасою!

— Забудь усі свої «послуги»! — виплюнула свекруха. — Краще згадай, скільки ми зробили для тебе!

Софія тоді зірвалася. Ніколи в житті вона не дозволяла собі кричати на людей, але в той момент роки накопиченої образи та приниження вирвалися назовні. Судовий пристав навіть зробив їй зауваження, а Людмила Степанівна демонстративно втирала сухі очі, зображуючи жертву.

Після цього випадку Софія зрозуміла: що швидше вона залишить минуле позаду, то краще. Всі ці матеріальні втрати — ніщо в порівнянні з п’ятьма роками життя, які вона витратила, розчиняючись у чужій людині.

Через кілька днів Софія випадково зіткнулася з Оленою, Богдановою сестрою, у торговому центрі. Колишня зовиця виглядала квітучою та енергійною — яскрава літня сукня, стильна стрижка, засмагла шкіра.

— Софійко! Оце так зустріч! — Олена кинулася до неї, обіймаючи з награною теплотою.

— Привіт, — Софія натягла ввічливу усмішку. З Оленою у них завжди були нейтральні стосунки.

— Ти виглядаєш… добре, — Олена окинула її оцінювальним поглядом. — А ми, уявляєш, переїхали за місто! Будиночок на узліссі, тераса, барбекю! Сергій з дітьми цілими днями по траві бігають. Міським дітям таке тільки сниться!

Софія кивала, не перебиваючи цього потоку щастя. Олена продовжувала:

— А Богдан як піднявся! Влаштувався фінансовим директором у велику фірму. Уявляєш, скільки тепер отримує? — Вона понизила голос до інтимного шепоту. — Свою «Тойоту» продав, взяв новенький «Мерседес». Каже, за статусом належить.

— Я рада за нього, — стримано відповіла Софія.

— І з Христиною у них все серйозно. На Мальдіви літали минулого місяця. Вона, звичайно, молодша за тебе… Але знаєш, як кажуть — серцю не накажеш!

Усередині Софії все клекотіло. На місці цієї Христини мала бути вона! Всі ці подорожі, заміський будинок, «Мерседес» — це могло бути її життям, якби не…

— Бажаю їм щастя, — видавила вона усмішку.

— Сьогодні ввечері в нас удома родинна вечеря, мама приїде, Богдан з Христиною… Шкода, що ти не можеш приєднатися, — Олена театрально зітхнула, хоча в очах не було й краплі щирого жалю.

— Так, шкода. Рада була побачитися, — Софія швидко попрощалася і попрямувала геть.

«Навіщо вона мені це все розповідала? — думала Софія, сідаючи в машину. — Позлити хотіла? Чи просто така щаслива, що не може втриматися?» Вона відчувала, що це був цілеспрямований укол.

В офісі юридичної фірми, де Софія тепер працювала помічником юриста (завдяки своїй колишній роботі редактором та знанню мов), на неї чекав стос документів. Вона любила свою роботу — розумітися на хитросплетіннях юридичної мови, знаходити лазівки, захищати інтереси клієнтів. Допомагала всім… крім себе.

«Смішно, — думала вона, розбираючи документи нового клієнта. — Я вмію шукати правові зачіпки для інших, але коли це торкнулося мене самої — просто перетворилася на безсловесну ганчірку».

Розлучення принесло їй лише половину вартості іпотечної квартири. Всі інші вкладення — гроші, час, нерви, здоров’я — безслідно розчинилися в минулому, яке тепер демонстративно сяяло на Мальдівах, обійнявши якусь Христину.

Іронія Долі
До кабінету до Софії зайшла жінка. Струнка, світле волосся, на вигляд років тридцяти. Суворий костюм і стильна сумка видавали в ній особу з достатком, але очі… очі були червоними та опухлими від сліз.

— Добридень, я Наталя Смірнова. Мені порекомендували вас як хорошого юриста у сімейних справах.

Софія професійно посміхнулася:

— Сідайте. Чим можу допомогти?

— У мене складна ситуація, — жінка сіла навпроти, склавши руки на колінах. — Я розлучаюсь із чоловіком, з яким прожила чотири роки. Шлюб не зареєстрований, але я… — голос здригнувся, — я вклала в наше спільне життя буквально все.

— І ви хочете дізнатись про свої права на спільно нажите майно? — уточнила Софія, звичним жестом відчиняючи блокнот.

— Так. У нього нерухомість, дорога машина… А тепер він каже, що нічого мені не винен.

— Розкажіть докладніше. Які у вас є документи, факти та претензії?

Наталя моментально пожвавішала:

— Я підготувалася, — вона дістала з сумки важку папку. — Тут все: виписки з банківських рахунків, копії договорів, навіть фотографії речей, які я купувала у нашому будинку…

Софія взяла папку та почала переглядати документи. На першому ж аркуші вона завмерла — знайоме ім’я впало в око: «Кучер Богдан Степанович». Її колишній чоловік.

Потік думок захлеснув голову. Невже це та сама Христина? Ні, ім’я інше — Наталя. Але це не мало значення. Це жінка, з якою він жив після розлучення з нею. Та, через яку, можливо, він розірвав їхній шлюб. Софія підвела очі на жінку. Так, вік підходить — років на сім-вісім молодша за неї саму. Красива. Доглянута. І зараз така нещасна.

Усередині здійнялася хвиля гіркого, але гострого задоволення. Іронія долі — його наступна жінка, з якою він, вочевидь, вчинив так само жорстоко, прийшла до неї по допомогу.

— Щось не так? — стурбовано спитала Наталя, помітивши замішання.

— Ні-ні, просто… ситуація справді складна, — Софія впоралася з емоціями. — А на що ви хотіли б претендувати?

— На справедливість! — раптом спалахнула Наталя. — Я була вагітна від нього, а він… — сльози знову навернулися на очі, — він не захотів цієї дитини. Сказав, що зараз не час для дітей, що ми маємо спочатку стати на ноги… А тепер він просто каже, що йде, і нічого мені не належить!

«Стати на ноги… — подумки підрахувала Софія. — Отже, він повторив сценарій. І це, ймовірно, інша жінка, а не Христина».

— Залиште документи, — твердо сказала Софія. — Я маю уважно все вивчити. Ситуація непроста — якби ви були одружені, було б набагато простіше.

Наталя засумнівалася:

— Але ж це єдині копії…

— Я поверну їх у цілості та безпеці. Я гарантую конфіденційність.

Хвилину повагавшись, Наталя кивнула:

— Добре. Коли мені прийти?

— За два дні. І підготуйтеся до того, що без реєстрації шлюбу довести право на майно буде складно.

Коли за Наталею зачинилися двері, Софія відкинулася у кріслі і тихо засміялася. Доля часом викидає дивовижні фортелі.

Вдома Софія влаштувалася на дивані із папкою документів Наталі. Вона методично розкладала папери, створюючи своєрідну картину фінансового життя Богдана за останні роки. Раптом вона завмерла, вдивляючись у банківську виписку.

— Звідки це? — пробурмотіла Софія, розглядаючи докладні рухи коштів за рахунками Богдана.

Виписки були офіційні, із печатками банку. «Невже він настільки довіряв цій жінці, що дав їй доступ до всіх своїх рахунків?» Такої відкритості з нею, законною дружиною, ніколи не було.

Перегорнувши сторінку, Софія ахнула. У документах значилася покупка заміського будинку — три роки тому, коли вони ще були одружені! Вартість – кілька мільйонів гривень. Будинок, про який він навіть не згадав під час розлучення.

— Оце негідник, — прошепотіла вона. — А мені розповідав казки про «нестабільне фінансове становище»!

В іншій виписці її увагу привернула сума щомісячного доходу: значна, набагато вища за ту, яку він заявляв у суді. Софія гірко посміхнулася, згадавши, як Богдан щомісяця скаржився на «мізерну» зарплату і просив її допомогти з іпотекою.

— І це ти називав «ледве зводити кінці з кінцями»? — вона похитала головою, відчуваючи, як усередині закипає злість.

Взявши свій записник, Софія почала складати таблицю, зіставляючи дати. Поступово картина вимальовувалась у всій своїй непривабливості: Богдан купив ділянку для заміського будинку ще одружений з нею. Тепер ставало зрозуміло, чому він так завзято відмовлявся брати на себе повну відповідальність за іпотеку їхньої спільної квартири.

— «Я не можу бути співпозичальником, у мене кредитна історія не дуже», — передражнила вона його голосом. — Звичайно!

Софія згадала, як тягла на собі майже всі платежі, боячись прострочення, як економила на всьому, включно з власним одягом та відпустками, аби тільки закрити щомісячний внесок.

— Брехливий негідник, — процідила вона крізь зуби. — А я думала, що була поганою дружиною!

Що більше документів вивчала Софія, то ясніше ставала картина всього обману. На ранок, з почервонілими від недосипання очима, вона дивилася на розкладені по всій кімнаті папірці, що складалися в єдиний пазл дволичності її колишнього чоловіка.

— А я ж могла б подати позов про перегляд поділу майна, — прошепотіла вона, усвідомлюючи, що в цій історії вона не жертва, а людина, яку обдурили по всіх напрямках.

Наступного дня Софія сиділа за столом у маленькому кафе на першому поверсі бізнес-центру. Рівно о 14:00 з’явилася Наталя — бліда, але вже зібраніша, ніж учора.

— Дякую, що погодились зустрітися, — Наталя сіла навпроти.

Софія посміхнулася:

— Я вивчила ваші документи. Ситуація справді непроста, але дещо зробити можна.

— Правда? — очі Наталі спалахнули надією.

— Я підготувала договір про надання юридичних послуг, — Софія дістала папку. — Але хочу одразу попередити: гарантій стовідсоткового успіху немає. У випадку громадянського шлюбу багато залежить від доказів та рішення суду.

Наталя кивнула, пробігаючи очима за документом.

— Я працюватиму з вами не одна, — продовжила Софія. — Мій колега Олег спеціалізується саме на таких випадках. Має великий досвід доказу права на спільно нажите без штампу в паспорті.

— Я згодна на будь-яку допомогу! — Наталя підписала договір. — Дякую вам величезне!

Після відходу Наталі Софія дозволила собі трохи розслабитись. «Ти від нього мало що отримаєш, люба, — подумала вона. — Але дякую, що надала мені документи. Тепер моя черга».

Того ж вечора вона надіслала запит до реєстру про надання інформації щодо об’єктів нерухомості, зареєстрованих на ім’я Кучера Богдана Степановича. І почала готувати позовну заяву про перегляд розподілу майна у зв’язку з виявленням прихованих активів.

Через три місяці Софія перевіряла пошту в офісі, коли телефон вибухнув знайомою мелодією. Ім’я «Богдан (колишній)» висвітилося на екрані.

— Алло, — рівним голосом відповіла вона.

— Якого біса, Софіє?! — прогримів розлючений голос. — Я сьогодні отримав повістку до суду, прийшов на попереднє засідання, а виявляється, це ти подала заяву! Ми розлучилися півроку тому!

Софія повільно відкинулася у кріслі, насолоджуючись моментом.

— А, ти про це, — спокійно промовила вона. — Так, це пов’язано з нашим процесом розлучення.

— Якого біса? Ми вже все розділили! Все закінчено!

— Знаєш, Богдане, — Софія перебирала ручку між пальцями, — виявляється, не все. Законодавство передбачає перегляд рішення про поділ майна, якщо виявляються приховані активи, які не були враховані при первинному поділі.

— Забери заяву! — гаркнув він. — Ми розлучилися, і на цьому крапка!

— Я б рада це зробити, Богдане, але закон говорить про інше, — відповіла вона тим тоном, яким зазвичай пояснювала клієнтам юридичні тонкощі. — Побачимось у суді. Усього доброго.

Вона відключилася, не чекаючи на нову тираду. Пояснювати щось телефоном вона не збиралася. Нехай дізнається про все в суді — там, де сила буде на її боці.

Наступного дня телефон Софії задзвонив. На екрані висвітилося «Мама».

— Ти уявляєш, — без початку Надія Петрівна, — до мене сьогодні твоя колишня свекруха заявилася! Стояла на сходовому майданчику і голосила так, що всі сусіди вискочили!

— Людмила Степанівна? — здивувалася Софія. — А вона що хотіла?

— Кричала, що ти невдячна, що її бідного синочка через твою милість по судах тягають! Що ти подала якийсь позов, і тепер йому загрожує щось страшне! Я їй кажу: «Людмило Степанівно, ви при розумі? Що за маячня? А вона: «Це не марення! Богданчика вже викликали до суду!»

Софія не витримала і засміялася.

— Мамо, це цивільний позов щодо перегляду поділу майна. Ніхто не збирається його у в’язницю садити.

— То він що, почув, що ти на нього знайшла управу? — мати понизила голос до змовницького шепоту.

— Схоже, почув, що смаженим запахло. Але поки що не зрозумів, де саме горить, — посміхнулася донька.

— Софіє, про який суд взагалі йдеться? Ти мені нічого не розповідала!

— З’явилися докази, що колишній чоловік приховав на суді свої реальні доходи, а також не повідомив про великі придбання. Заміський будинок, про який ніхто не знав? Виявляється, він купив його ще під час нашого шлюбу.

У слухавці повисла мовчанка, потім Надія Петрівна промовила:

— Доцю, може, краще все забути? Агресія ні до чого доброго не призводить.

— Я не зла, — спокійно заперечила Софія. — Я просто хочу справедливості. Він обманював мене роками, а потім ще й у суді. Це не агресивність.

— Ну, дивись, тобі видніше… Тільки не надорвись із цими судами.

Софія похитала головою і повернулася до роботи, але думки про майбутній судовий розгляд не давали зосередитись. Вона вийшла з кабінету та попрямувала до свого колеги Олега.

— Є хвилинка? — спитала вона, постукавши у двері.

— Тобі завжди, — усміхнувся Олег, відкладаючи документи. — Що трапилося?

Софія присіла на стілець навпроти його столу:

— Хотіла дізнатися, як іде справа з моєю клієнткою Наталею? Богдан сьогодні отримав повістку за моїм позовом, і, судячи з усього, закотив істерику.

Олег хитро посміхнувся:

— О, тут цікаві справи! Ми зможемо довести, що аборт було зроблено на вимогу Богдана, а це, на хвилиночку, завдана моральна шкода. У мене є листування та свідчення. Справу вже направив до суду, за тиждень буде перше засідання.

— Ось як… — Софія не змогла стримати посмішки. — Бідолашний Богданчик. Схоже, його жінки його скоро розірвуть.

— Ти зловтішаєшся? — Олег із цікавістю глянув на колегу.

— Ні, — похитала Софія головою. — Просто насолоджуюся моментом, коли закон працює так, як має бути.

Вона повернулася до свого кабінету з відчуттям, що життя, ця вічна глум, іноді все-таки дає шанс переписати власну історію. І нехай не любов, то хоча б справедливість буде на її боці.

День суду настав набагато швидше, ніж очікував Богдан. Він прийшов до зали засідань сам, без адвоката, самовпевнено вважаючи, що колишня дружина просто намагається його налякати. Побачивши Софію, що сидить з акуратно складеними на колінах руками і непроникним виразом обличчя, він одразу кинувся до неї.

— Забери заяву, — прошипів він, нахиляючись до її вуха. — Ти отримала свою половину квартири, чого тобі ще треба?

Софія звела погляд. В її очах не було ні ненависті, ні агресії, лише холодна рішучість.

— Справедливості, Богдане. Лише справедливості.

Він не встиг відповісти – суддя увійшов до зали, і всі піднялися.

Після формальностей та оголошення слухання Софія взяла слово першою.

— Ваша честь, прошу взяти до уваги нові факти, які з’явилися, які не були враховані при нашому розлученні. Мій колишній чоловік Кучер Богдан Степанович приховав частину майна та доходів, що підлягають поділу.

Суддя кивнув, і Софія почала методично розкладати свої докази.

— Перше: реальна заробітна плата відповідача. Під час розлучення вказувалася занижена сума, проте, як випливає з офіційних банківських виписок, які я передаю секретареві, його фактичний дохід був значно вищий. За період шлюбу різниця склала велику суму, яка підлягає поділу як спільно нажите майно.

Богдан поблід.

— Ваша честь, — втрутився він, — джерело цих документів є незаконним і…

— Пане Кучер, ви стверджуєте, що відомості про ваші доходи є недостовірними? — Запитав суддя, вивчаючи виписки.

— Я… ні, але…

— Тоді чому під час розлучення ви вказали інші суми?

Богдан замовк.

— Продовжуйте, пані Кучер, — суддя звернувся до Софії.

— Друге: при розлученні відповідач приховав наявність договору на трикімнатну квартиру, набуту у шлюбі, де зараз проживає його мати, Людмила Степанівна Кучер, — Софія передала новий пакет документів. — Прошу визнати цю нерухомість спільно нажитим майном, оскільки купівля відбулася під час нашого шлюбу.

— Це неправда! — Схопився Богдан. — Ця квартира оформлена на мою матір!

— Пане Кучер, сядьте, — суворо промовив суддя. — У нас встановлений порядок.

Софія продовжила, не змінюючи тону:

— Третє: земельна ділянка з будинком, придбана також у період шлюбу та зареєстрована на відповідача. Документи підтверджують дату купівлі та джерело коштів, — вона поклала перед суддею свідоцтво про право власності. — Прошу цей об’єкт також визнати спільним майном та вирішити питання щодо його поділу.

Після паузи Софія додала:

— Ваша честь, чи можу я поставити запитання: чи маю я право подати окремий позов на моральну компенсацію?

— На якій підставі? — поцікавився суддя.

— У період шлюбу мій колишній чоловік мав позашлюбні стосунки, що є порушенням подружньої вірності і завдало мені значної моральної шкоди.

— Це брехня! — вигукнув Богдан. — У мене не було ніякої коханки!

Софія незворушно дістала ще один документ.

— Свідчення Наталі Смірнової, які описують їхні стосунки з конкретними датами, які почалися за рік до нашого розлучення. Я маю право запросити пані Смірнову як свідка.

Богдан буквально осів у кріслі, його обличчя набуло землістого відтінку.

— Пані Кучер, ви маєте право подати такий позов, — кивнув суддя, — але пропоную спочатку розібратися із майновими питаннями.

— Згодна, ваша честь.

Коли суддя почав розпитувати Богдана про нерухомість та доходи, той лише бурмотів щось невиразне, не в силах навести жодного вагомого аргументу.

— Пропоную перенести засідання, — сказав суддя.

— Ваша честь, прошу не терпіти, — заперечила Софія. — У відповідача все одно немає аргументів на свою користь, всі документи подано.

Суддя, подумавши, погодився та оголосив перерву перед ухваленням рішення.

У коридорі Богдан схопив Софію за лікоть:

— Як ти посміла претендувати на мої гроші? — прошипів він.

Софія спокійно звільнила руку. Агресія колишнього чоловіка більше не викликала в ній жодних емоцій.

— Пам’ятаєш, як я цілий рік тебе годувала, доки ти проходив свої курси? Як я допомагала твоїй матері з дачею, а при розлученні вона назвала мене скупердяйкою? Як я економила на собі, аби не мати боргів по іпотеці, поки ти купував нерухомість? — Вона дивилася йому прямо в очі. — Мовчи. Ти негідна людина.

— Звідки ти маєш ці документи? — Він стиснув кулаки.

Софія посміхнулася:

— Я знаю ще багато, і боюсь, тобі це не сподобається. Це лише початок.

Рішення судді було винесено за два тижні, і воно було приголомшливим для Богдана. Суд постановив:

Визнати фактичну заробітну плату Богдана Степановича Кучера, зазначену в банківських виписках, як реальну.

Зобов’язати Кучера Б. С. виплатити Софії компенсацію за приховані доходи, що були спільно нажиті під час шлюбу.

Визнати заміський будинок та квартиру, придбані під час шлюбу, спільно нажитим майном, незважаючи на спроби відповідача приховати їхню вартість та власність.

Богдан сидів у залі суду, мов громом уражений. Він дивився на свою колишню дружину, яка сиділа поряд зі своїм колегою Олегом, з відчуттям неймовірної, панічної люті. Він не міг повірити, що ця тиха, покірна Софія, яку він принижував і якою нехтував, змогла обернути проти нього закон.

— Це несправедливо! — вигукнув він, коли суддя зачитував резолютивну частину. — Вона все підлаштувала!

— Рішення суду ґрунтується на поданих документах, пане Кучер. Ваші свідчення були непереконливими, а надані вами довідки про доходи — сумнівними, — спокійно пояснив суддя. — Ви маєте право на апеляцію протягом тридцяти днів.

Коли Богдан вийшов із зали, він був схожий на звіра в клітці. Він втратив усе, що так старанно приховував. Його фінансова піраміда, збудована на брехні, розсипалася.

У коридорі на нього чекала мати, Людмила Степанівна. Вона кинулася до нього, обсипаючи докорами:

— Богданчику, що вона зробила! Що ти їй віддав? Нашу квартиру! Це ж моє було!

— Заспокойтеся, мамо, — процідив він. — Вона довела, що це спільно нажите. Ми втратили майже все.

— Вона! Вона! Ця невдячна жінка! — кричала Людмила Степанівна. — Я ж її попереджала, що вона не вміє тримати чоловіка!

Софія та Олег проходили повз. Вона зупинилася і подивилася свекрусі в очі.

— Людмило Степанівно, запам’ятайте, — сказала Софія тихо, але так, що її почули всі навколо. — Ваш син не просто розлучався, він шахраював. Він приховував майно і брехав у суді. І він так само вчинив зі своєю наступною жінкою, пані Наталею, яка, до речі, також подала позов і на компенсацію за моральну шкоду, і за матеріальні вкладення.

Обличчя Богдана та його матері спотворилися. Вони дивилися на Софію, немов на примару.

— А тепер, — продовжила Софія, — я отримаю частину вашої квартири, в ремонт якої я вклала свої кошти, які ви назвали «милостинею». Закон вам про це нагадає. І це справедливість.

Софія повернулася і пішла, залишивши їх обох у повній тиші, серед зацікавлених поглядів відвідувачів суду.

Справа Наталі та Репутаційні Втрати
Наталя, натхненна перемогою Софії, відчула впевненість у власній справі. Її позов, який вів Олег, був дуже сильним. Адже там були не тільки свідчення про фінансові вкладення, а й листування, що підтверджувало емоційний шантаж з боку Богдана щодо аборту.

За кілька тижнів відбулося перше засідання у справі «Смірнова проти Кучера». Софія, дотримуючись професійної етики, не була присутня, але Олег регулярно звітував.

— Богдан був у розпачі. Він намагався спростувати все, але документи, надані Наталею, були залізними. А коли ми викликали свідка, який підтвердив, що Богдан публічно заявляв про «спільні плани на життя» з Наталею, його позиція розвалилася, — розповідав Олег.

Суд присудив Наталі значну компенсацію за її матеріальні вкладення у спільне життя, а також моральну шкоду, пов’язану з примусом до аборту.

Богдан Кучер став токсичним активом. Через судові розгляди та стягнення, його фінансове становище похитнулося. Але найгірше було те, що інформація про його недобросовісність почала поширюватися у ділових колах.

— Ти уявляєш, Софіє? Його звільнили, — повідомила їй Леся за кавою. — Не офіційно, але попросили. Сказали, що фінансовий директор, який шахраює з власними доходами та ховає активи від дружини, не може бути відповідальною особою в їхній компанії. Репутація — це все.

Софія відчула, як її душу наповнює спокій. Це була не помста. Це був справедливий розрахунок за роки її приниження та самопожертви.

Протягом наступного року Софія повністю відновила своє життя. Гроші, отримані від Богдана, дозволили їй не лише остаточно закрити іпотеку за свою студію, а й відкрити власну юридичну практику, спеціалізуючись на сімейних справах та захисті інтересів жінок.

Вона змінила імідж. Нова зачіска, стильний діловий одяг, вона нарешті почала жити для себе. У ній знову з’явився той внутрішній вогник, який Богдан колись назвав «особливим світлом в очах». Вона була не просто привабливою, вона була впевненою та успішною. Вона стала жінкою, яка вміє захистити себе та інших.

Одного вечора, коли Софія вечеряла у кафе з Лесею, у двері зайшов Олег. Він запросив її на свій день народження, і вони проговорили весь вечір про роботу, життя та мрії. Він був уважним, добрим і, що найважливіше, бачив її, як особистість, а не як додаток.

Через кілька місяців Софія та Олег почали зустрічатися. Це були стосунки двох зрілих, самодостатніх людей. Вони підтримували один одного, але ніхто не намагався контролювати чи розчинятися у житті іншого. Це було саме те, чого їй бракувало у шлюбі з Богданом.

Приблизно через півтора року після розлучення, Софія випадково зустріла Богдана на вулиці. Він був біля якогось провінційного офісу. Він виглядав змарнілим, одяг був пом’ятий, а в очах не було колишньої самовпевненості — лише втома та приреченість.

Він, схоже, упізнав її, але намагався пройти повз, опустивши голову.

— Богдане, — покликала вона.

Він зупинився і підвів погляд.

— Ти? — Його голос був тихим і невпевненим. — Я думав, ти переїхала.

— Я тут живу, — відповіла Софія. — Я працюю неподалік.

— Ти… ти добре виглядаєш, — пробурмотів він.

— Дякую. А ти, здається, змінив роботу?

Він гірко посміхнувся.

— Я втратив усе. Мама продала квартиру, щоб покрити частину твоїх претензій та позовів тієї… Наталі. Тепер працюю… звичайним менеджером.

— Мені шкода, — Софія дійсно відчувала не зловтіху, а лише жаль за втрачений час.

— Ні, тобі не шкода. Ти радієш.

— Ні, Богдане. Я не радію. Я просто отримала те, що мені належало по праву. Я втратила п’ять років свого життя, намагаючись бути ідеальною дружиною для людини, яка мене не поважала і шахраювала зі мною. Ти сам мене навчив, як треба боротися.

Богдан опустив очі. Він хотів сказати ще щось, можливо, виправдатися, але слова застрягли у горлі.

— Ти пам’ятаєш, що ти мені сказав на кухні, коли розбилася чашка? «Не шукай причин там, де їх немає». Я знайшла причини, Богдане. І знайшла закон, який мені допоміг.

Вона зробила крок уперед.

— Бажаю тобі більше не робити таких помилок. І пам’ятай: гідність не має ціни, і вона не ділиться навпіл.

Софія розвернулася і пішла, залишивши його стояти на тротуарі. Вона йшла не озираючись. Ця зустріч була останнім актом у драмі їхнього спільного життя.

Софія нарешті зрозуміла: її світло в очах не згасло. Воно просто змінило своє призначення. Тепер воно світило для неї самої і освітлювало шлях іншим жінкам, які потребували справедливості. Вона стала сильною, не через Богдана, а всупереч йому. І це була її найбільша перемога.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.