Сто вісімдесят тисяч гривень, — прошепотів Максим, його голос був ледь чутний на тлі тихої музики з радіо. Це була не таємниця, яку боялися розкрити, а скоріше, вирок, який не хотіли визнавати. — Щойно говорив із мамою. Вона вся в сльозах.
Оксана різко відклала виделку. Звук металу, що стукнув об керамічну тарілку, пролунав, як постріл, у маленькій, затишній кухні. Вечеря — ніжна куряча грудка в вершковому соусі та запечена спаржа, яку вона готувала півтори години після двох робочих змін, — раптом втратила будь-який смак і сенс. Це був не просто прийом їжі, це був ритуал, який символізував їхнє спільне, важко вибудоване життя.
— Скільки, ти сказав? — запитала Оксана, не підвищуючи голосу, але її інтонація була настільки холодною, що могла заморозити цей вершковий соус.
— Сто вісімдесят. Андрій узяв у якихось знайомих, — Максим зіщулився, наче чекав удару. — На «вигідну справу», як він сказав.
— На яку ще «справу»? — Оксана відчула, як усередині підіймається знайома, огидна хвиля роздратування, що межувала з відчаєм. — Він же вже майже рік не працює! Він хіба що у комп’ютерні ігри грає та з диваном змагається, хто довше пролежить!
Максим опустив очі. Його великі, натруджені руки, чорні від будівельного пилу, що не змивається повністю навіть після душу, стиснулися у кулаки на колінах.
— Я не знаю, Оксано. Мама не змогла до ладу пояснити. Сказала, що «справа прогоріла», гроші «витрачено на товар», а люди вимагають повернення. Причому, негайно.
Оксана підхопилася зі стільця. Вона почала міряти кухню кроками: три кроки до вікна з видом на тьмяно освітлене подвір’я, три кроки назад до обіднього столу. Їхня однокімнатна квартира, що стала для них фортецею на околиці міста, раптом стиснулася, перетворившись на тісну, задушливу клітку.
— Це четвертий раз за три роки, Максиме. Четвертий! — вона зупинилася, дивлячись на нього палаючим поглядом.
— Я пам’ятаю, — прохрипів він.
— Уперше — мікрозайми. Тридцять тисяч із драконівськими відсотками. Другий — розбитий чужий скутер, від якого він просто втік. Сорок тисяч. Потім була історія із заставою за оренду фейкового офісу — ще тридцять. А тепер — це. Сто вісімдесят. Разом майже триста тисяч. Ти розумієш, що це таке?
Максим мовчав. Він сидів за столом — кремезний, широкоплечий чоловік у робочій футболці з написом «БудСервіс» і плямою шпаклівки на плечі. Він був виконробом на великому будівництві. Людина, яка з шостої ранку тягала на собі відповідальність за безпеку та терміни здачі багатоповерхівки, керуючи бригадою з тридцяти чоловік. І ця ж людина не могла зараз підняти очей на власну дружину.
— Мама вже віддала шістдесят тисяч, — нарешті тихо промовив він. — Усе, що було відкладено з пенсії та моєї допомоги. Залишилося сто двадцять. Вона благає нас про допомогу.
Оксана підійшла до вікна. За склом — дитячий майданчик, стара лавка, тьмяне світло ліхтаря. Чотири з половиною роки тому вони сиділи на тій самій лавці, обіймаючись, і з блокнотом у руках рахували, скільки потрібно відкладати щомісяця, щоб за п’ять років зібрати перший внесок на іпотеку у новобудові. Вони були майже на фінішній прямій. Якщо зараз віддати сто двадцять тисяч — вони відкотяться назад на цілий рік виснажливої праці та економії.
— Нехай твій брат нарешті почне шукати роботу, а не чекає, поки ми за його безвідповідальність розплатимося, — сказала вона, не обертаючись. Її голос був твердий, як крига.
— Оксано, я…
— Йому тридцять один рік, Максиме. Тридцять один! Він здоровий, міцний чоловік. Руки-ноги на місці. Голова на плечах, хоча іноді я в цьому щиро сумніваюся. Він має нести відповідальність за свої вчинки!
— Я все це розумію, — тихо відповів Максим. — Але… це мій єдиний брат. Він частина нашої родини.
Оксана повільно обернулася.
— А я твоя дружина. І я чотири роки працюю, як проклята, на двох роботах, щоби ми могли жити нормально. Я встаю о пів на шосту ранку, працюю до пізнього вечора, веду графік наших накопичень у телефоні з точністю до копійки. Я відмовляю собі у новому зимовому пальті, у нормальній відпустці на морі, тому що кожна гривня має працювати на нашу мрію. І щоразу, щойно ми підходимо до бажаної цифри, з’являється твій Андрій із черговою, як він це називає, «невдачею».
Максим підвівся. Він зробив крок до неї, бажаючи обійняти, заспокоїти, але Оксана відступила.
— Не треба. Я злюся не на тебе. Я злюся на цю нескінченну ситуацію, на цей абсурд, що повторюється.
— Мама плакала, — повторив він, і в його голосі було стільки болю і безпорадності, що Оксана на мить замовкла. — Вона сказала, що ті люди приходили до дверей. Вони говорили ввічливо, навіть усміхалися, але це була така усмішка, що їй стало страшно. Вони згадали адресу моєї роботи.
Оксана заплющила очі, стискаючи перенісся. Ось воно. Ось той вирішальний фактор. Ось чому не можна просто сказати «ні» і забути. Бо Галина Миколаївна — не чужа людина, а її друга мати. Тому що за нею стоїть не просто Андрій, а й Максим. Бо якщо ці люди почнуть серйозно тиснути… їхнє тихе, вибудоване життя буде зруйноване.
— Я хочу поговорити з твоїм братом, — сказала вона, відкриваючи очі. Рішення було остаточним. — Сама.
Наступного дня Оксана відпросилася з роботи на дві години раніше. Її начальниця, Ірина Петрівна, власниця мережі стоматологічних клінік, здивовано подивилася на неї. За три роки бездоганної роботи старшим адміністратором Оксана жодного разу не просила відгулів.
— Сімейні обставини, — коротко пояснила Оксана.
Ірина Петрівна, досвідчена жінка, яка сама виростила двох синів, кивнула. Вона знала: коли такі люди, як Оксана, просять про «сімейні обставини», це завжди щось серйозне.
Оксана їхала маршруткою через усе місто. Галина Миколаївна жила у старому «спальному» районі, у типовій п’ятиповерхівці хрущовської забудови з обшарпаним під’їздом та скрипучим, іноді непрацюючим ліфтом. Оксана пам’ятала свій перший візит сюди — майже п’ять років тому, коли Максим уперше привів її знайомитися з мамою.
Тоді все здавалося простим і зворушливим. Галина Миколаївна — привітна, але втомлена жінка з натрудженими, трохи набряклими руками. Андрій — молодший брат чоловіка, студент-заочник якогось сумнівного економічного коледжу, трохи дивний, але загалом нешкідливий.
Оксана тоді не розгледіла головного. Вона не помітила, як Галина Миколаївна дивиться на молодшого сина. Як вона підкладає йому найкращі шматки, як виправдовує будь-яку його витівку перед Максимом. Як постійно каже: «Андрійко — тонка натура, йому важко у цьому жорстокому світі» або «Андрійкові просто не щастить із людьми та бізнесом».
Тепер вона бачила цю динаміку занадто ясно. Це була не просто любов, це була гіперопіка, яка стала для Андрія зручною бронею від реального життя.
Двері відчинила Галина Миколаївна. Побачивши невістку, вона здивувалася і занепокоїлася.
— Оксано? А Максим…
— Максим на роботі. Я сама хотіла приїхати. Треба поговорити.
Свекруха відсторонилася, пропускаючи її до квартири. Тут пахло свіжою випічкою та якимись старовинними ліками. У коридорі, як і чотири роки тому, стояла та сама стара тумбочка для взуття, і так само висіло овальне дзеркало з тонкою, майже непомітною тріщиною у верхньому кутку.
— Андрій удома?
Галина Миколаївна зам’ялася, поправляючи край халата.
— Удома, але він… дуже погано почувається. Відпочиває.
«О третій годині дня, — подумала Оксана з гіркотою. — Здоровий тридцятирічний чоловік відпочиває».
— Мені треба з ним поговорити, Галино Миколаївно. Це вкрай важливо.
Свекруха хотіла щось заперечити, навести аргументи про «слабке здоров’я», але Оксана вже йшла коридором до дальньої кімнати. Вона рішуче постукала. Не дочекавшись дозволу, відчинила двері.
Андрій лежав на розкладеному дивані, прикритий старою вовняною ковдрою, і дивився серіал на ноутбуці, поїдаючи чіпси з великої пачки. Він був у м’ятій футболці, неохайний, неголений. Побачивши Оксану, він неохоче підвівся на лікті.
— О. Привіт. Ти чого як примара?
— Привіт. Вийдемо на сходовий майданчик. Поговоримо на самоті.
— Навіщо на сходи? Тут поговоримо, мати чаю принесе.
— Андрію, — Оксана сказала це слово без емоцій, але з такою сталевою інтонацією, що він зрозумів: сперечатися — марно.
Вони вийшли у прокурений, тьмяний простір сходового майданчика. Оксана прикрила двері квартири, але не замкнула їх.
— Отже, сто вісімдесят тисяч гривень, — почала вона, дивлячись йому прямо у вічі. Андрій швидко відвів погляд. — Розкажи мені про «справу», яка так феєрично прогоріла. Детально.
Андрій відвернувся до бетонної стіни.
— Та чого тут розповідати? Ну, не вигоріло і не вигоріло. Щось пішло не так.
— Що конкретно пішло не так?
— Перепродаж. Дешева техніка, планшети, телефони. Знайомі пообіцяли великий відсоток, я мав знайти покупців. Здавалося, стовідсотково вигідно.
— Перепродаж чого, Андрію? Де ти взяв стільки грошей на початковий капітал?
— У тих же знайомих. Це був інвестиційний внесок.
Оксана мовчки дивилася на нього, чекаючи. Андрій почав нервувати.
— Ну, що ти дивишся? Підставили мене, буває. Я ж не винен, що вони аферисти.
— Де гроші?
— Витратив. На товар.
— Де товар, Андрію?
Андрій запнувся.
— Ну… знайомі забрали. Сказали, якщо покупців швидко немає — товар повертається їм.
— Тобто, ти віддав їм сто вісімдесят тисяч, повернув товар, і вони тобі не повернули жодної копійки?
— Ну, так… На кшталт того. Там була дуже складна, заплутана схема, ти не зрозумієш.
Оксана відчула, як її починає трусити. Це було не від злості, а від якоїсь повної, абсолютної безсилості перед цією стіною невимовної дурниці та цинізму.
— Андрію, тобі тридцять один рік. Ти хоч розумієш, як це виглядає збоку? Ти ніколи не працював, не накопичував, а тепер «інвестуєш» у «складні схеми» чужі гроші?
— Це виглядає як невдача! — огризнувся він, його обличчя почало червоніти. — У Максима завжди все легко було! Робота, ти ось. А мені просто не щастить у житті, розумієш?!
— До чого тут, до біса, везіння? Максим у сімнадцять років пішов працювати вантажником, щоб допомогти матері після смерті батька. У двадцять — пішов на будівництво, на найбруднішу, найважчу роботу. Він доріс до виконроба не завдяки везінню, а тому, що працював без вихідних по десять годин на день! Він щороку підвищував свою кваліфікацію! Це називається праця, Андрію, а не везіння!
Андрій скривився, як від зубного болю.
— Ти не розумієш.
— Я чудово розумію! Тобі зручніше лежати на дивані та чекати, поки мати й брат вирішать твої проблеми! Тому що вони завжди це робили! І ти звик, що завжди є страховка!
— Та що ти взагалі знаєш про моє життя?!
— Я знаю, що ти покинув три інститути. Що ти не тримаєшся на жодній роботі довше двох місяців. Що твоя мати досі купує тобі шкарпетки та готує тобі їжу! Щоразу, коли ти влипаєш у неприємності, з’являється Максим із грішми і закриває борг! Я знаю, що ти свідомо користуєшся цим!
Андрій спалахнув.
— Це не твоя справа! Це наші родинні справи!
— Моє, — рішуче відповіла Оксана. — Тому що ці гроші мої теж! Я чотири роки економлю на всьому, щоби ми могли купити власну квартиру, і щоразу ти відкушуєш від наших накопичень! Мені це набридло, Андрію!
Двері квартири прочинилися. Галина Миколаївна визирнула на майданчик із переляканим, змарнілим обличчям.
— Діти, що ви кричите? Заспокойтеся!
— Усе нормально, мамо, — пробурмотів Андрій і демонстративно повернувся до квартири, відштовхнувши матір плечем.
Оксана залишилася стояти на сходах. Її руки тремтіли. Вона глибоко вдихнула повітря, що пахло пилом і старими сигаретами, і відчула, як у її серці закипає щось холодне і тверде.
Того ж вечора Оксана подзвонила Юліані. Вони були подругами ще з інституту — разом вивчали економіку, разом шукали першу роботу, разом пережили період, коли зарплати ледь вистачало на проїзд та гречку.
— Ти де? — запитала Оксана.
— Вдома, а що? По голосу чую, щось серйозне трапилося.
— Андрій. Знову. І сума цього разу просто космічна.
Юліана вилаялася, використовуючи слова, які не вживала навіть у студентські роки. Потім сказала:
— Приїжджай. Поговоримо нормально, за чаєм.
Оксана попередила Максима, що затримається, і поїхала. Юліана жила на іншому кінці міста, у знімній однокімнатній квартирі, яку ділила з величезним рудим котом, якого вона називала Фінансист.
— Назвала його так, бо він жере за трьох, — пояснювала колись Юліана. — Як справжній фінансист: лише споживає, нічого не генерує.
Фінансист зустрів Оксану біля дверей, потерся об ноги і зник у своїх котячих справах.
— Розповідай, — Юліана посадила подругу на диван і поставила перед нею велику чашку чаю з лимоном. — Скільки цього разу? На що?
— Сто вісімдесят. На якусь мутну «справу» з перепродажу техніки. Класика: віддав гроші, товар забрали, а його нібито «кинули».
— Або він сам їх пропив, а товару не було, — цинічно припустила Юліана.
— Я теж про це думала. Але він клянеться, що товар був.
Юліана сіла поруч, підібравши під себе ноги.
— Слухай, Оксано, я тобі скажу те, що ти й сама чудово розумієш, але боїшся озвучити. Ти маєш відмовити. Один раз — і він почне ворушитися.
— А якщо ні? Якщо ці люди справді почнуть тиснути на Галину Миколаївну? Вони вже приходили до дверей, розумієш?
— Тоді нехай Галина Миколаївна йде до поліції. Якщо їй погрожують.
— З чим? Він сам їм дав гроші. Добровільно. Там немає складу злочину, це цивільні відносини, нехай навіть напівкримінальні. Поліція скаже, щоб він сам вирішував свої проблеми.
Юліана помовчала, погладжуючи Фінансиста.
— Тоді хай іде шукає роботу і повертає борг. Сам.
— Він не буде.
— Звідки ти… — Юліана нахилилася ближче. — Добре. Я розумію, чому ти так думаєш. Але послухай. Ти пам’ятаєш мого двоюрідного брата, Сашка?
Оксана кивнула. Вона бачила його кілька разів — повний хлопець років тридцяти п’яти, завжди з якимись грандіозними, але нереалістичними планами.
— Так от, Сашко все життя був таким самим. Мати його тягла, сестра допомагала, я якось п’ять тисяч йому дала — нібито до зарплати, якої не було. Вгадай, чи повернув?
— Ні.
— Правильно. І так — роками. Поки тітка, його мати, не відмовила. Категорично. Це було чотири роки тому. Він тоді мало не проклинав її. А потім, уявіть собі, влаштувався охоронцем у невеликий супермаркет. Сашко, який мріяв про мільйонний бізнес, — охоронець. І нічого. Працює третій рік. Не багатіє, але й не жебракує, сам себе забезпечує.
Оксана зітхнула, розмішуючи остиглий чай.
— Це інша ситуація.
— Чому?
— Бо там не було бандитів, які загрожували її життю.
— Ось, — Юліана підняла палець. — Ось у чому проблема. Андрій знає, що в крайньому випадку сім’я його витягне. Тому що є наслідки, бо страшно, бо соромно. І поки ви рятуватимете його від наслідків — він не зміниться. Навіщо, якщо можна не змінюватися? Він не боїться болю, він боїться незручностей.
Оксана мовчала. Фінансист застрибнув на диван, ліг між ними і почав голосно муркотіти.
— Я не можу просто кинути Галину Миколаївну в цій ситуації, — нарешті сказала Оксана. — Вона ні в чому не винна.
— Винна. Вона його таким виростила. Вона культивувала його безвідповідальність, — жорстко відповіла Юліана.
— Це її син. Єдиний.
— І що, тепер усе життя за нього розплачуватися? Навіть ціною вашої власної мрії?
Оксана не відповіла. Вона й сама не знала, що робити, але слова Юліани пролунали в ній тривожним дзвоном.
У суботу вранці Максим поїхав до матері. Оксані потрібно було побути на самоті, щоб навести лад у думках.
Вона дістала з шафи папку, в якій зберігала всі їхні з Максимом фінансові документи: виписки, графіки, розрахунки. На першій сторінці, виведеній її акуратним почерком, стояла цільова цифра: 840 000 гривень на перший внесок та оформлення. Поруч — відмітка червоним маркером: «Накопичено: 620 000 грн».
Якщо віддати сто двадцять — залишиться п’ятсот. Це означало ще рік роботи, виснажливих змін, щоб просто повернутися до сьогоднішньої цифри.
Рік. Цілий рік її життя, вирваний і кинутий у бездонну прірву Андрієвої недбалості.
Оксана закрила папку і поставила її назад у шафу. Вона прийняла рішення.
Максим повернувся до обіду. Похмурий, згорблений, він виглядав старшим на кілька років.
— Поговорив?
— Поговорив, — він сів на кухні, дивлячись у вікно.
— І що? Яка реакція?
— Він… він не розуміє, Оксано. Реально не розуміє. Я йому пояснюю, що ці гроші — наші з тобою накопичення, що ми їх чотири роки збирали. А він дивиться на мене і каже: «Ну, ви ж швидко заробите ще, тобі ж постійно підвищують зарплату».
— А мама?
— Мама каже, що він чутливий. Що йому просто потрібен час, щоб знайти себе. І що я повинен його зрозуміти, бо він не такий, як я.
— У тридцять один рік, — закінчила за нього Оксана.
Вони помовчали, обтяжені цією нестерпною родинною драмою.
— Я вчора була у Юліани, — сказала Оксана. — Ми довго розмовляли.
— І що вона радить?
— Відмовити. Категорично.
Максим здригнувся і підвів голову.
— Оксано…
— Стривай. Я не кажу, що треба кинути твою маму напризволяще. Але я думаю, що ми повинні поставити умови. Жорсткі, невиконання яких означатиме кінець нашої фінансової допомоги.
— Які? — він дивився на неї з надією та страхом водночас.
Оксана сіла навпроти чоловіка, поклавши руки на стіл. Вона говорила спокійно і твердо, як на бізнес-переговорах.
— Перше. Андрій підписує офіційну розписку, що винен нам ці сто двадцять тисяч гривень. З датою, сумою та паспортними даними. Це не позика, це — захист. Наш захист.
— Мама скаже, що це образа. Що це — недовіра до рідного сина.
— Нехай каже. Це — реальність. Інакше ми просто знову фінансуємо його диванний спосіб життя.
— Добре, — Максим повільно кивнув. — Що ще?
— Друге. Андрій протягом двох тижнів влаштовується на роботу. Будь-яку. Вантажник, кур’єр, різнороб на тому ж будівництві, де ти працюєш. Не має значення. Головне — офіційно, з відрахуванням податків та записом у трудовій книжці.
Максим кивнув ще повільніше, обдумуючи це.
— Це розумно. Це те, що я сам хотів від нього.
— І третє. Якщо через півроку він не почне повертати борг — хоча б трохи, хоча б п’ять тисяч на місяць — ми більше не допомагаємо. Ніколи. Хоч би що трапилося. Це його останній шанс.
Максим довго мовчав. Його обличчя відображало важку внутрішню боротьбу: синівський обов’язок проти подружнього обов’язку і здорового глузду. Нарешті він підняв очі.
— Я передам мамі. Але це буде найважча розмова в моєму житті.
Реакція Галини Миколаївни була абсолютно передбачуваною, навіть театральною.
— Які розписки?! — її голос у телефоні тремтів не так від тиску, як від обурення. — Максиме, це ж сім’я! Рідні люди! Ти так говориш, ніби він тобі чужий!
Максим сидів на кухні, притискаючи телефон до вуха. Оксана чула кожне слово, немов свекруха стояла поряд — Галина Миколаївна говорила дуже голосно, особливо, коли була схвильована.
— Мамо, це не обговорюється. Оксана права — нам потрібна гарантія, що це не повториться.
— Гарантія?! Ти власному братові не довіряєш?!
— Я тричі за три роки закривав його борги. Без жодних гарантій. І де результат? Він знову вліз у халепу.
Галина Миколаївна замовкла, почувши цю беззаперечну логіку. Потім сказала — вже тихіше, але ображено, немов її зрадили:
— Я не думала, що ти так вчиниш зі своєю родиною. Це все вона, ця твоя Оксана! Вона налаштовує тебе проти нас!
— Мамо, я не вчиняю з вами погано. Я намагаюся допомогти. Справді допомогти. Не просто кинути гроші і відкупитися, а допомогти так, щоб Андрій нарешті став дорослим.
Розмова закінчилася тим, що Галина Миколаївна різко поклала слухавку, не попрощавшись.
Минув тиждень. Люди, яким був винен Андрій, нагадали про себе. Цього разу — не візитом, а дзвінком. Вони подзвонили прямо Галині Миколаївні.
— Місяць, — сказав чоловічий голос, спокійний, але загрозливий. — Потім ми вирішуватимемо питання по-іншому. Через сина.
Галина Миколаївна після цього дзвінка злягла з високим тиском. Приїжджала швидка, зробили укол. Лікар суворо наказала відпочивати і не нервувати.
«Не нервувати», — подумала вона, коли лікар поїхав. — «Як можна не нервувати, коли твій молодший син сидить у сусідній кімнаті і дивиться серіали, а його старший брат вимагає якихось розписок?»
Людмила Василівна Шуляк жила у квартирі навпроти. Вони з Галиною товаришували двадцять років — відтоді, як Людмила переїхала до цього будинку після розлучення.
Людмила була жінкою практичною. Працювала завідуючою господарством у місцевій школі, звикла вирішувати конкретні, невідкладні завдання. Чоловік її давно кинув, а син виріс і поїхав до Львова. Вона жила сама і давно навчилася обходитися без ілюзій та рожевих окулярів.
Того вечора вона зайшла до Галини — провідати після швидкої. Принесла банку свого фірмового вишневого варення.
— Як ти?
— Нормально, — Галина сиділа на кухні, бліда, з колами під очима. — Тиск скаче.
— А Андрій де?
— У себе. Грає.
Людмила сіла навпроти. Вона подивилася на подругу уважно, без осуду.
— Галю, я тобі давно хотіла сказати одну річ. Тільки, заради Бога, не ображайся.
— Говори, — вона махнула рукою.
— Ти його все життя захищала. Ти виростила його в ковпаку, звідки він ніколи не вилазив. Він у тридцять років не розуміє, що таке відповідальність. Для нього будь-яка проблема — це щось, що вирішують інші. Мама, брат, невістка. Будь-хто, тільки не він сам.
Галина відвернулася до вікна, де вже настала ніч.
— Ти не розумієш. Він особливий. Я його пізно народила, після того, як… — вона запнулася, торкнувшись грудей. — Після того, як втратила першу вагітність. Думала, що більше ніколи не матиму дітей. А він з’явився. Мій хлопчик, моя надія.
— Галю, він — не хлопчик. Йому тридцять. Він давно вже має бути захистом для тебе, а не навпаки.
— Для мене він завжди хлопчик.
Людмила зітхнула, наповнюючи собі чашку чаю.
— Добре. Тоді скажи мені ось що. Ти зараз віддала свої заощадження. Максим, судячи з усього, теж допоможе. Борг закриєте. А за півроку Андрій влізе у нову історію, але вже на більшу суму — і що тоді? Знову рятуватимете? Доведеться продавати квартиру?
Галина мовчала, лише стискаючи чашку в руках.
— Я тобі зараз скажу дуже тверду річ, — продовжила Людмила. — Якщо ти реально хочеш йому допомогти — перестань його рятувати. Дай йому впасти. Боляче, неприємно, страшно. Але самому. Інакше він ніколи не стане на ноги. Бо йому не знадобиться. Йому не буде боляче достатньо, щоб змінити своє життя.
Галина підвела очі. Вони були повні сліз, але вже без гніву, а з розгубленістю.
— А якщо він не впорається? Якщо ці люди…
— Впорається. Він здоровий чоловік, як я і ти. Просто лінивий. І розпещений. Вибач, Галю, але це чиста правда.
Тієї ночі Максим не міг заснути. Він лежав, дивився у стелю, слухаючи рівне дихання Оксани поряд. Вона відчувала, що він не спить, але мовчала. Чекала, поки він сам заговорить.
— Я почуваюся винним, — нарешті прошепотів він. — Перед мамою.
— Чому?
— Бо вона все життя тягнула нас. Одна, після того, як батько пішов. Мені було дванадцять, Андрію — сім. Вона працювала на двох роботах: прибиральницею вдень, нічною сторожихою в садочку. Ніколи нічого собі не купувала. Усе — нам.
Оксана обернулася до нього, поклавши руку на його плече.
— Максиме, ти їй не відмовляєш. Ти рятуєш свого брата від нього самого. Ти ставиш Андрію умови, щоб він почав відповідати. Це — різні речі.
— А для мами — те саме. Вона не бачить різниці. Для неї Андрій — це продовження її самої, її жертва. Вона його захищає, як захищала себе від бідності, розумієш?
Оксана помовчала.
— Тоді треба, щоб вона побачила цю різницю. Але не від нас — ми для неї вороги. Від когось іншого.
— Від кого? Від Людмили Василівни?
— Можливо. Але я придумаю дещо інше.
Через три дні Оксана знову поїхала до старого району. Але не до свекрухи — до сусідки, Людмили Василівни.
Людмила Василівна відчинила двері й здивовано підняла брови.
— Це ти, Оксано? Заходь, заходь.
Квартира Людмили була схожа на квартиру Галини — те саме планування, ті ж старі меблі. Але тут було якось світліше, чистіше. Більш суворо.
— Я хочу поговорити про Андрія, — сказала Оксана, сідаючи на запропонований стілець. — Ви ж знаєте про ситуацію з боргом?
Людмила Василівна кивнула.
— Галя мені все розповіла. І про борг, і про ваші жорсткі умови.
— Вона дуже скривджена?
— Звичайно. Вона вважає, що ви з Максимом об’єдналися проти неї. Що ви несправедливі до нього.
— Ми не проти. Ми намагаємося допомогти йому стати на ноги. Але не так, як раніше.
Людмила Василівна уважно подивилася на неї.
— Ти мудра дівчинка, Оксано. Я це відразу зрозуміла.
— Я хочу, щоб ви поговорили з Галиною Миколаївною.
— Я вже говорила.
— Але не лише це. Я чула, ви працюєте завгоспом у школі.
— Так. Вже п’ятнадцять років.
— У вас є зв’язки? Контакти? Може, знаєте, де терміново шукають працівників?
Людмила замислилась, погладжуючи підборіддя.
— Є одне місце. У сусідній будівлі — районний ЖЕК, житлово-експлуатаційна контора. Їм потрібен різнороб. Робота проста: дрібний ремонт, прибирання території, завантаження матеріалів. Платять небагато, тридцять дві тисячі, але офіційно. З відрахуванням у пенсійний фонд.
— Андрій підійшов би?
— Якщо захоче, підійде. Там не вимагають досвіду, тільки працездатність. Головне — приходити вчасно і робити, що накажуть.
Оксана кивнула.
— Ви можете поговорити з Галиною Миколаївною? Запропонувати їй такий варіант. Не від нас — від себе.
Людмила Василівна посміхнулася.
— Хитро вигадано. Щоб це не виглядало як тиск з боку невістки.
— Я просто хочу, щоб це спрацювало.
— Гаразд. Поговорю. Але врахуй — Андрій може відмовитися. Він гордий, хоч і ледачий.
— Я розумію. Але нехай хоча б вибір у нього буде.
Людмила Василівна дотримала слова. Наступного дня вона прийшла до Галини з конкретною пропозицією, але виклала її по-своєму.
— Галю, я можу допомогти. Є вакансія. Різноробочий у ЖЕК. Якщо Андрій туди влаштується і пропрацює хоча б три місяці, я допоможу з грішми. Позичу тобі сто двадцять тисяч на решту боргу. Але тільки якщо він почне працювати.
Галина розгубилася.
— Людо, ти ж казала, що не даси в борг…
— Я казала, що просто не дам. А якщо він покаже, що може працювати, то це інша справа. Це інвестиція в людину, а не в бездонну дірку. Я поважаю твого сина, але він має довести свою повагу до себе.
Галина мовчала довго. Потім запитала:
— Ти справді думаєш, що він упорається?
— Галю, я думаю, що він ніколи не пробував по-справжньому. Тому що не було потреби. Тепер є.
Того вечора Галина Миколаївна зробила те, чого ніколи не робила в житті. Вона покликала сина на серйозну розмову і не вмовляла його, не жаліла, не виправдовувала.
— Андрію, я маю тобі сказати щось важливе.
Він сидів на кухні, з похмурим обличчям колупаючи ложкою у тарілці з борщем.
— Що ще? Твої претензії від Оксани?
— Я більше не буду тебе витягувати. Не тому, що не люблю. А тому, що люблю. І бачу, на що ти перетворюєшся. На причепу, на порожнє місце.
Андрій підняв голову, відчуваючи несподівану гостроту в материному голосі.
— Мамо, ти чого?
— Є робота. Різноробочий у ЖЕК. Людмила домовилась. Якщо ти туди влаштуєшся і протримаєшся три місяці, вона позичить мені грошей на решту боргу. Якщо ні, я не знаю, що буде.
— Мамо, який ЖЕК?! Я не буду мити під’їзди і сміття тягати! Це приниження!
— Будеш, — голос Галини Миколаївни здригнувся, але вона вперше не зрадила своєму рішенню. — Тому що іншого варіанта немає. Максим та Оксана допоможуть, але лише якщо ти почнеш працювати. Вони мені це сказали.
— Та ця твоя Оксана…
— Не смій. Вона має рацію. Я все життя тебе захищала, а результат ось він — ти у тридцять один рік лежиш на моєму дивані і чекаєш, що хтось вирішить твої проблеми. Ти дорослий чоловік, Андрію.
Андрій схопився, відкинувши стілець.
— Та що ви всі на мене накинулися? Максим, Оксана, тепер ти! Я вам що, ворог?!
— Ти мені син. І я хочу, щоб ти став нормальним чоловіком. А не… — вона затнулася. — А не тим, ким ти зараз став. Вийди і подумай, якщо не можеш поговорити по-людськи.
Андрій схопив стару куртку та вибіг із квартири.
Двері грюкнули так, що затремтіли стіни у всьому під’їзді.
Андрій не з’являвся два дні. Галина Миколаївна місця собі не знаходила — дзвонила йому кожні дві години, писала повідомлення, благала. Він не відповідав.
Людмила Василівна стримувала її від пошуків.
— Хай подумає. Йому тридцять, а не п’ятнадцять. Він доросла людина, навіть якщо поводиться не як доросла.
Максим теж дзвонив братові — безуспішно. Оксана мовчала. Вона просто чекала, розуміючи, що настав критичний момент.
На другий день увечері їй надійшло повідомлення від Юліани: «Твій дівер ночує у Павла Лисенка. Паша — мій колишній однокласник, десь вони перетиналися по «справах». Можеш передати Максимові, де його шукати».
Оксана показала повідомлення Максиму.
— Хочеш поїхати?
— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Він має повернутися сам. Це його вибір.
Павло Лисенко був чоловіком років сорока двох. Мешкав він у орендованій кімнаті в комуналці, що розвалювалася, на далекій околиці. Перебивався випадковими заробітками — то вантажником, то таксистом, то ще кимось. Дружини не було, дітей не було. Були тільки згаслі мрії про бізнес, які він розповідав усім, хто погоджувався слухати.
Андрій познайомився з ним рік тому — через спільних знайомих по «схемах». Павло здавався йому крутим: вільний, нікому нічого не винен, живе, як хоче, ні перед ким не звітує.
Тепер Андрій сидів у його кімнаті і дивився на цю «свободу» зовсім іншими очима.
Кімната була маленька, метрів із десять. Продавлений, смердючий диван, розхитаний стіл із плямами від алкоголю та кави, старий телевізор, який ледь показував. Шпалери відклеювалися в кутках, а з вулиці проникав запах каналізації. У коридорі пахло чимось кислим — чи то квашеною капустою, чи старим, брудним одягом.
— Ну що, надовго залишишся? — спитав Павло, дістаючи з шафки пачку найдешевших пельменів. — Мені не шкода, але попереджаю: місця мало, хропу ночами, а сусідка Клавдія вранці стукає у стіну, коли я голосно розмовляю.
Андрій глянув на нього. На зморшки навколо очей, на брудну, жирну футболку, на руки з обламаними нігтями.
— Пашо, ти скільки років так живеш?
— Як так? — Павло знизав плечима.
— Ну… ось так. У кімнаті. Один.
— Років п’ятнадцять, мабуть. Може, більше. Я вже не рахую.
— І тобі нормально?
Павло помовчав. Потім сказав — несподівано серйозно, зі згаслим поглядом:
— Чуєш, Андрію. Ти чого насправді прийшов сюди? Чого ти втік від матері?
— Посварився з матір’ю.
— Через гроші?
— Через усе.
Павло сів на диван, відсунувши якусь ганчірку.
— Я тобі скажу. Мені сорок два. Я все життя думав, що ось-ось щось зміниться. Що ось зараз підійде справа, і я піднімуся. Що не треба горбатитися «на дядька», треба шукати можливості. І ось результат, — він обвів рукою кімнату. — Можливості шукаю й досі. А життя вже майже минуло. Я просипаю півдня, шукаю, де позичити триста гривень на цигарки, а потім намагаюся заснути, щоб не думати про завтра.
Андрій мовчав. Його гордість, його самолюбство — усе це стислося до розмірів маленької кульки.
— У тебе хоч мати є, — продовжив Павло, його голос став хрипким. — І брат. І нехай він вимагає розписку, але він готовий віддати за тебе гроші. А я один. Давно вже. І скажу тобі чесно — це паршиво. Прокидатися в порожній кімнаті і розуміти, що нікому не потрібен. Що, якщо завтра не прокинуся — ніхто й не помітить. Ніхто не подзвонить, ніхто не приїде, ніхто не плакатиме. А твій брат… він про тебе піклується. Хоч і по-своєму.
Павло замовк. Підвівся, пішов до плити — ставити воду для пельменів.
Андрій сидів і дивився йому в спину. І вперше у житті він відчув не просто образу чи злість, а щось схоже на глибокий, пронизливий страх. Не перед людьми, яким винен гроші, і не перед матір’ю чи братом.
Він відчув страх перед своїм майбутнім. Страх стати ось цим чоловіком у брудній кімнаті, який чекає на диво. Страх, що його життя пройде, і він ніколи не матиме тієї самої сім’ї, того самого ремонту, тих самих цілей, за які так бореться Максим та Оксана.
На третій день Андрій повернувся додому.
Галина Миколаївна відчинила двері — і завмерла. Вона хотіла кинутися його обіймати, як вона завжди робила, але щось в очах сина зупинило її. Його обличчя було втомленим, але вперше — рішучим.
— Мамо, — сказав він, його голос був тихий і трохи хрипкий. — Де та робота?
ЖЕК розташовувався у двоповерховому будинку через дорогу від школи, де працювала Людмила Василівна. Начальник — кремезний чоловік років п’ятдесяти на ім’я Дмитро Олександрович — скептично подивився на Андрія.
— Досвід роботи?
— Немає.
— Взагалі ніякого? Навіть не офіційно?
— Різне по дрібницях. Вантажником трохи. Офіційно — ні.
Дмитро Олександрович зітхнув, відкидаючись на спинку стільця.
— Людмила Василівна за тебе поручилася, тож візьму. Але слухай уважно: у нас графік — з восьмої до п’ятої. Запізнюєшся три рази — звільнення. Ухиляєшся від роботи — звільнення. Хаміш — звільнення. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Виходиш у понеділок. Зарплата — тридцять дві тисячі. Трохи, але офіційно, з відпускними та лікарняними.
Андрій кивнув.
Коли він вийшов із будівлі, руки трохи тремтіли. Він не міг зрозуміти — від страху чи від несподіваної відповідальності, яку він щойно взяв на себе.
Перший тиждень був пеклом, яке він сам собі створив. Андрій не звик вставати о шостій ранку. Не звик цілий день бути на ногах. Не звик, що йому кажуть, що робити, і треба виконувати без запитань.
Він тягав мішки зі сміттям. Чинив лавки у дворах. Фарбував іржаві паркани. Прибирав листя (навіть у листопаді його було багато). Ломило спину, руки покрилися мозолями, а ноги гуділи від втоми. Він приходив додому і падав без сил.
Галина Миколаївна дивилася на нього з жахом і співчуттям.
— Може, тобі відпочити? Один день пропустити? Ти ж такий втомлений!
— Ні, мамо. Три запізнення — звільнення. Мені не можна пропускати.
Вона замовкла, дивлячись на нього. І в її очах Андрій побачив щось нове: не тільки любов, а й незвичну, обережну повагу.
За два тижні Максим приїхав до матері. Андрій був на роботі — він уже втягнувся у графік, уже не спізнювався, вже почав розбиратися у тонкощах ремонту.
— Як він? — запитав Максим.
— Тримається, — Галина Миколаївна посміхнулася, і ця усмішка була справжньою. — Я сама не вірю. Приходить стомлений, але… інший якийсь. Не знаю, як пояснити. Більш спокійний.
— Ти пишаєшся ним?
— Пишаюся, — тихо відповіла вона.
Максим помовчав. Потім дістав із кишені конверт.
— Тут сто двадцять тисяч. Ми з Оксаною вирішили — віддамо борг. Але не тобі — безпосередньо тим людям.
— Максиме…
— Стривай. Є умова. Андрій підписує розписку, що винен нам. І починає повертати — скільки зможе, хоча б по п’ять тисяч на місяць. Не тобі — нам.
Галина Миколаївна хотіла заперечити, але син підняв руку.
— Мамо, це не обговорюється. Або так — або ніяк. Це його відповідальність.
Вона довго мовчала, розуміючи, що він мав рацію. Потім кивнула головою.
Минуло три місяці.
Андрій сидів у маленькій комірчині, яку гордо називав «моя кімната». Крихітна кімната в комуналці — але на іншому поверсі, подалі від Павла Лисенка, і без смороду.
Він переїхав місяць тому. Не тому, що з матір’ю погано — просто зрозумів, що настав час. Що не можна жити з мамою у тридцять років і вважати це нормальним.
Кімната була крихітна — шість метрів, але своя. Він сам знайшов її, сам зняв, сам заплатив за перший місяць із зарплати.
На столі лежала копія розписки — та, що він підписав для Максима та Оксани. Сто двадцять тисяч. Він уже повернув двадцять тисяч — по п’ять на місяць. Залишилося сто.
Майже два роки виплати. Якщо нічого не зміниться.
Але щось змінювалося. Повільно, але змінювалося.
Дмитро Олександрович минулого тижня сказав:
— Нормальний працівник із тебе виходить, Андрію. Якщо й далі так піде — за півроку подам тебе на підвищення. Бригадиром станеш. Зарплата — сорок п’ять тисяч.
Бригадиром. Андрій — бригадиром у ЖЕКу. Рік тому він би розсміявся від такої пропозиції. А зараз відчув щось схоже на гордість і вогник надії.
У неділю Оксана та Максим приїхали до Галини Миколаївни. Звичайний візит — посидіти, поговорити, випити чаю.
Андрій теж прийшов. Зі своєї комуналки — через дві зупинки на автобусі.
Вони сиділи на кухні. Галина Миколаївна накрила стіл просто, без зайвих вишуканостей. Ніхто не вдавав, що все стало ідеально. Андрій усе ще дратував Оксану деякими звичками — манерою чавкати, звичкою перебивати. Галина Миколаївна все ще намагалася підкласти молодшому синові найкращий шматок.
Але щось зрушило. Лід тронувся.
— Як робота? — запитав Максим брата, і в його голосі більше не було осуду, а лише діловий інтерес.
— Нормально. Дмитро Олександрович каже, може, бригадиром зробить.
— Серйозно?
— Так. За півроку, якщо не наламаю дров.
Максим кивнув. В очах Андрій побачив щось нове — повагу. Це було цінніше за будь-які гроші.
— Молодець.
— Намагаюся, — відповів Андрій, дивлячись братові прямо у вічі.
Коли Максим і Оксана виїжджали, Оксана сказала чоловікові в машині:
— Не вірю, що так буде завжди. Він може зірватися. Але хоча б зараз — це вже перемога.
Максим кивнув. Він узяв її руку і стиснув її.
— Цього достатньо.
Машина виїхала із двору. Ліхтар біля під’їзду гойдався на холодному осінньому вітрі. У вікні другого поверху горіло світло — Галина Миколаївна мила посуд, а Андрій сидів поруч і розповідав їй щось про роботу.
Вперше за довгий час — не про проблеми, не про борги, не про невдачі.
Просто про життя. Про те, як він пофарбував лавку, як полагодив замок у під’їзді, як його похвалив начальник. Це було звичайне, буденне, доросле життя.
І це було прекрасно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
