Наталя й Степан були з тих пар, про яких казали: “Їх Бог створив одне для одного”. Молоді, закохані, готові гори перевертати — та життя, як завжди, внесло свої корективи.
Жили вони спершу в мами Наталі. Жінка була добра, але надто опікувалась дочкою.
— “Наталю, Степане, пізно вже, а телевізор так голосно працює. Люди сплять.”
— “Я тільки води на чай поставлю,” виправдовувався Степан.
— “Та вже пізно, синку, завтра зробиш,” озивалась теща.
Наталі було ніяково, Степан мовчав, але кожного разу ніби камінчик падав десь між ними.
Потім переїхали до мами Степана. Там історія повторилася, тільки з іншими репліками:
— “Наталю, курка пересолена. Я ж казала, як мій Степан любить.”
— “Та нормально,” бурмотів Степан, але його слова тонуло в маминому: “Ні, я краще сама.”
І так слово за слово, день за днем. Дітей у них не було — і це ще більше тисло. Зрештою, прокинулись одного ранку й зрозуміли: любов є, але сили тримати її — нема.
Тихо, без скандалів, вони розійшлися. Кожен у своє місто, у свою самотність.
Минуло багато років. Степан постарів, посивів, але тримався рівно, по-чоловічому. Наталя… вона була з тих жінок, що старіють красиво, але всередині несуть біль непрожитого щастя.
Одного холодного ранку доля вирішила нагадати про себе.
Наталя вибирала яблука на ринку. Тримала одне в руках і думала: “Як швидко минає життя…”
Підняла голову — і завмерла.
Степан ішов повз, з торбою в руках. Той самий погляд, тільки в ньому — сорок років прожитого, змученого і вистражданого.
Він теж її впізнав.
— “Наталю?.. Це ти?”
— “Степане… ти?”
Подивилися одне на одного довше, ніж треба було.
— “Як ти?” — спитав він, ніби між ними ніколи нічого не було.
— “Добре,” — усміхнулась вона. — “Заміжня. Все чудово.”
— “От і добре,” — опустив очі Степан. — “Я теж одружений. Давненько. Живемо нормально.”
Вони поговорили ще кілька хвилин — про погоду, про ціни, про роки. І розійшлися, навіть не потиснувши рук.
Дорогою додому Наталя ловила себе на дивних думках.
“Навіщо я сказала, що в мене все добре? Чому не сказала правду?”
Правда була зовсім іншою. Чоловіка в неї так і не було. Дітей нема. Живе сама, в порожній квартирі, де вечорами гуде тиша. Але в той момент їй чомусь так захотілося виглядати щасливою перед ним.
Та вона не знала, що й Степан ішов додому з такою ж гіркотою. Він теж збрихав. Ні дружини, ні родини — нічого. Лише стара квартира, в якій ще пахло ліками його мами. Вона померла нещодавно, і відтоді в хаті стояла така тиша, що навіть стіни стогнали від самотності.
Увечері вони обоє сиділи у своїх кухнях і думали про одне й те саме:
“А якби ми… не розійшлися? Якби тоді…”
Але було пізно.
Чи ні?
Наступного дня Наталя сама не знала, чому знову пішла на ринок. Може, хотіла купити яблук. А може, хотіла знову побачити його, хоч би здалеку.
Вона пройшла ряд з овочами, один, другий — і коли вже хотіла повертати назад, раптом зупинилась.
На тому самому місці, біля тих самих яблук, стояв Степан.
Він дивився кудись убік, ніби чекав когось.
“Та ні… Ну не мене ж…” — подумала вона.
Але коли він побачив її, його обличчя ніби освітилися зсередини.
— “Ти прийшла,” — тихо мовив він.
— “Я… так просто… по яблука…”
Він усміхнувся — так, як усміхався колись, коли вони ходили на танці.
— ”…Наталю, я вчора… теж збрехав.”
Вона мовчала. Він продовжив:
— “У мене нікого нема. Я один.”
Її очі наповнилися теплом. Ні смутком, ні радістю — теплом.
— “І я одна,” — прошепотіла вона. — “Я не хотіла, щоб ти думав, ніби в мене… все не склалося.”
— “А я не хотів, щоб ти думала, що я живу гірше за тебе…”
Вони засміялися. Дитячо, щиро, по-дурному — але так легко, як колись давно.
Надворі падав перший сніг — тихий, м’який, як благословення.
— “Холодно,” — сказав Степан. — “Ходімо в кав’ярню. Вона навпроти.”
Він відчинив двері перед нею, і Наталя раптом знову відчула себе тією 22-річною дівчиною, що колись обіймала його в темному коридорі гуртожитку.
Вони сиділи в теплій кав’ярні, зігрівали руки теплими чашками й говорили. Говорили довго — про життя, про мрії, про втрати, про роки, які розділили їх, але не стерли з пам’яті.
Степан подивився на її руки й раптом тихо сказав:
— “Ми втратили багато років, Наталю…”
— “Так,” — відповіла вона. — “Але ж не всі.”
Він взяв її за руки.
— “Ти ще не спізнилася в моє життя,” — усміхнувся він. — “Якщо тільки… хочеш повернутися.”
Вона не відвела погляду.
— “Хочу.”
Через кілька тижнів у невеликому РАЦСі стояли дві постарілі, але щасливі люди.
— “Чи бажаєте ви…”
— “Так,” — одночасно відповіли вони.
А коли виходили з будівлі, Степан тихо прошепотів їй:
— “Тепер уже назавжди. Бо другий шанс дається не просто так.”
І Наталя знала: оцей шанс їм подарувало саме життя — за всі роки, коли вони мовчки тужили одне за одним.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
