Віка прокинулася від студеного ранкового світла, що просочувалося крізь жалюзі. Назар уже пив каву на кухні, як завжди мовчки гортаючи телефон. Вона тихо зайшла, не знаючи, чи знову почує якесь зауваження.
— Добрий ранок, — несміливо привіталася.
— Ага, — буркнув він, не відриваючи погляд від екрану.
За останні кілька місяців все змінилося. Вона втратила роботу — скорочення, нічого особистого, але її це вибило з колії. А Назар… наче підмінили. Раніше був уважним, веселим, легким. А щойно вона стала фінансово залежною від нього — він став рахувати кожну копійку.
— Назаре, я тут дивилась вакансії… — почала Віка.
— І що? — коротко кинув він.
— Є один варіант, віддалено, ночами… ну як підробіток.
— Ще й ночами? — скривився. — Та роби що хочеш. Тільки не проси в мене грошей.
Віка стиснула губи. Не просити? За ці кілька місяців вона просила один раз — на ліки. Він дав, але так, ніби від себе відривав.
І це той чоловік, з яким я живу три роки…
Її справді зачепило його ставлення. Але вона не сперечалася. Влаштувалася на нічний віддалений проєкт — обробка замовлень, відповідь клієнтам, трохи технічної рутини. Платили непогано. За кілька тижнів вона знову відчула себе людиною, а не тягарем.
Одного ранку, повернувшись після нічної зміни, вона отримала голосове від подруги Олени:
— Віко! Я знайшла бомбезний тур! Море, гори, пальми, чиста казка! Ми мусимо їхати! Життя коротке, треба радувати себе! Давай, ну давай лишень не думай!
Віка посміхнулась.
— Лєно, я не можу без Назара. Він таке не зрозуміє.
— Та бери його! — засміялася подруга. — Поїдемо втрьох. Це ж буде супер!
Віка вагалася, але в душі давно мріяла вирватися бодай на тиждень із цієї задушливої рутини.
Ввечері вона наважилась.
— Назаре, — обережно, — я хочу з тобою поїхати на відпочинок. Олена каже, там круте місце…
— Відпочинок? — він підняв очі, наче говорила про щось абсурдне. — Нема на що гроші тратити.
— Я заплачу, — тихо сказала Віка. — Я маю вже трохи відкладеного.
Він хитнув головою, мов оцінюючи ситуацію.
— Ну… якщо ти ставиш — тоді поїду.
Її щось різануло всередині. Не те, щоб вона хотіла, аби він платив. Але таке «якщо ти ставиш» прозвучало гидко. Наче він погоджується на щось… невигідне.
Та вона промовчала.
Головне — ми разом. Може, відпочинок щось змінить…
Вони прилетіли в теплу країну, де пахло солоним вітром і свіжими фруктами. Готель був гарний, чистий, кімнати поруч — Віка з Назаром у одній, Олена — в іншій.
Олена була як завжди яскравою — у літній сукні, з усмішкою на півобличчя.
— Людоньки, ну ви тільки гляньте, яка краса! — вона одразу на балкон. — Тут хочеш — живи!
Назар теж усміхнувся, та якось… дивно. Занадто широко, занадто привітно.
На першій вечері все почалося.
Олена дивилася меню.
— Ой, я б десерт з’їла, але він так далеко… — зітхнула.
І Назар, ніби стрибнувши з місця, сказав:
— Я принесу, без проблем!
Віка завмерла.
— Ти ж солодке не любиш… — здивована.
— Та я ж не собі, я ж… — він кинув погляд на Олену. — Вона ж попросила.
Олена почервоніла.
— Ой, Назаре, та я так… просто сказала… Та не треба!
— Треба-не треба, а я принесу, — посміхнувся він і швидко пішов.
Віка дивилась йому вслід.
— Лєно, — прошепотіла, — ти бачила?
— Та ну перестань, — махнула рукою Олена. — Він просто чемний. Не накручуй себе.
Але Всесвіт більше не приховував нічого.
Наступного дня на пляжі Назар смішив Олену анекдотами. Сміявся з її жартів так, ніби йому вперше за роки дозволили дихати. А увечері, коли Олена попросила сфотографувати її біля басейну, Назар зробив сто знімків, нахиляючись, присідаючи, шукаючи найкращий ракурс.
Віка стояла поруч, мов тінь.
На третій день усе стало очевидним.
Вони сиділи на терасі невеликого ресторанчика. Віка на хвилину відійшла в туалет. Повертаючись, вона почула голоси за кутом — знайомий сміх Олени і тихий голос Назара.
— Ти така… така інша, — говорив він. — Легка. Весела. Не така як…
— Не починай, — тихо сказала Олена. — Віка — моя подруга.
— А я що? Я просто кажу правду.
— Назаре… це неправильно.
Віка відчула, як земля під ногами стала м’якою, як ватою. Їй хотілося не чути, не бачити — але вона стояла там, ніби приросла.
— Ти ж бачиш, — продовжував він, — ви з Вікою такі різні. А ти… ти мені…
— Все, — сказала Олена. — Стоп. Не говори далі.
— А чого? — він наблизився. — Ми ж обоє розуміємо…
Це був момент, який Віка пам’ятатиме все життя. Олена відступила. Назар — зробив крок уперед. Між ними було те невидиме, але очевидне. Те, що зрадою ще не називають, але вже не знімають провини.
Віка повернулась у залу, сіла тихо за столик. Її руки тремтіли. Вона поставила келих води до губ, але не змогла зробити ковтка.
Коли вони повернулися, Назар сказав:
— О, а ти вже тут?
Олена була бліда.
— Так, — відповіла Віка рівно. — Я тут.
Він усміхнувся так, ніби нічого не сталося.
— Ми замовили тобі коктейль.
— Не хочу.
— Ну як хочеш…
Віка дивилася на нього і раптом побачила ту ж саму жорсткість, яку відчувала останні місяці. Просто на Олену він її не показував.
А, так значить, не проблема в житті. Проблема — в мені?
Наступного ранку Віка заговорила першою:
— Назаре, нам треба поговорити.
— Та що там знову?
— Я знаю.
— Що знаєш?
— Все.
Він зітхнув, наче втомлений учитель із дурним учнем.
— Вікуся, ну не роби з мухи слона…
— Я чула вашу розмову.
Його очі вперше за три роки забігали.
— То ти… підслуховувала?
— Я повернулась з туалету. Я нічого не підслуховувала спеціально.
— І що? Ми просто говорили.
— Назаре, ти хотів її… — слова не йшли з губ, — хотів її.
— То вона сама… — кинув він швидко.
Віка відчула, як у ній щось ламається.
— Не смій брехати. Вона відмовляла тобі. А ти наполягав.
— Ну то що? — різко. — Ти ж сама знаєш, що останні місяці… між нами нічого. Ти вічно зайнята, вічно стомлена, ночами працюєш…
— Ночами? — Віка не витримала. — Ти хоч знаєш, чому я ночами працюю? Бо мені соромно було просити в тебе на хліб!
Він стиснув губи.
— Я не зобов’язаний утримувати дорослу жінку.
— Ми три роки разом.
— То й що?
Ці слова впали, ніби холодний камінь.
Олена знайшла її на пляжі, далеко від людей.
— Віко… я хотіла поговорити.
— То говори.
Олена сіла поруч.
— Я не робила нічого. Чесне слово. Я не давала жодного натяку. Навпаки — я відштовхувала його.
— Я знаю.
Олена здивовано глянула.
— Знаєш?
— Я все чула. Ти була єдина, хто мав совість.
Олена затулила обличчя руками.
— Я така винна перед тобою…
— Ти не винна. Він винен.
— Віко… але я мушу щось сказати. — Олена глибоко вдихнула. — Він до мене кликав уночі. Писав. Пропонував зустрітися без тебе. Я не сказала одразу, бо боялася ранити.
Віка заплющила очі.
Чомусь саме ці слова нічим не здивували. Вони просто доповнили картину.
— Дякую, що сказала, — тихо.
Увечері Віка зібрала валізу.
— Куди ти? — запитав Назар, трохи розгублений.
— Додому.
— Та перестань. Ти перебільшуєш. Ми ж приїхали разом.
— І повернемося разом. Але в одній квартирі ми більше не житимемо.
Він скривився.
— Ой, та не сміши. Через це?
— Через це. Через твою скупість, через твою байдужість, через твою зраду. Через усе, що ти зробив і все, що не зробив. Через те, що, коли я впала — ти мене не підняв. А коли я піднялась — ти потягнувся до іншої.
Він не знайшов, що відповісти.
Олена викликала таксі до аеропорту.
— Ти певна? — тихо запитала.
— Певна.
— Віка… я з тобою.
— Не треба. Я впораюся. Ти мені вже допомогла — правдою.
Олена обняла її міцно.
— Він тебе не вартий. Повір.
Віка усміхнулася крізь сльози.
— Я вже повірила.
Коли літак піднявся в небо, Віка дивилася у вікно й думала про одне:
Я втратила чоловіка. Але, здається, знайшла себе.
І це була найбільша перемога за всі три роки.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
