– Мамо, ми чекаємо вас у себе на Різдво. Так що не плануйте нічого, – каже мені донька. – Посидимо по родинному, внуки бабусю дуже чекають теж.
За інших обставин я б навіть зраділа, але зараз мені зрозуміло, що така підвищена увага з боку дітей до мене є лише проявом їхнього бажання отримати від мене щось.
В минулому році я приїхала додому 30 грудня. Дочку я про свій приїзд попередила, тому очікувала, що мене хоча б тепло зустрінуть, що у нас буде святковий стіл, і ми Новий рік зустрінемо разом.
Але коли я увійшла в будинок, перше, що я почула від своєї доньки, було: «Скільки грошей привезла?»
Це мене просто вразило. Дочка не запитала, як я з дороги, а дорога, між іншим, не близька, ми на кордоні довго стояли, то їхали загалом майже 30 годин.
Звісно, я привезла гроші, як завжди, але мені хотілося спочатку в хату увійти, помитися, поїсти, розкластися, а потім вже і фінансові питання вирішувати.
До того ж, гроші я привезла не для неї, а для себе. Я планувала купити квартиру, яка допоможе мені забезпечити більш стабільне майбутнє, коли повернуся додому.
Настрій у Наталки змінився, коли вона зрозуміла, що я хочу собі житло купувати. Вона сказала, що Новий рік йде святкувати до батьків чоловіка. Мене з собою вони не покликали до сватів, тому я той новорічний вечір провела вдома сама, і проплакала.
Я зрозуміла, що для моєї доньки я просто банкомат. Це дуже важко сприймати, коли ти віддаєш усе заради своєї дитини, а в результаті вона вважає тебе лише джерелом грошей.
Росла дочка без мене. Але я поїхала на заробітки не для того, щоб збагатитися, а для того, щоб її лікувати, їй було всього два роки. Вона народилася з певними проблемами із здоров’ям, і лікування потребувало великих грошей.
Я розуміла, що маю допомогти своїй дитині, тому вирушила в Італію. Спочатку моя мама багато допомагала, а потім ми найняли няню, яка доглядала за Наталкою, поки я працювала. І я працювала дуже багато. Весь цей час я намагалася зробити все, щоб дочка була здоровою і щасливою.
Але коли я приїжджаю додому, я не відчуваю того тепла і вдячності, на яке сподіваюся. Моя донька, замість того щоб радіти моєму приїзду, просто запитує, скільки грошей я привезла.
Частково я сама в цьому винна. Зважаючи на те, що я почувалася винною що залишила дитину одну так рано, я намагалася компенсувати все грошима. І тепер дійшло до того, що крім грошей, доньці від мене не треба нічого.
Наталя заміжня, її чоловік ніде не працює, а вона не хоче нічого змінювати. Вони живуть на мої гроші. Я висилаю їм по 500 євро щомісяця, але для них цього мало.
І хоч я розумію, що часи важкі, але коли ти все життя працюєш, все віддаєш, щоб забезпечити родину, а тобі навіть не кажуть “дякую”, це важко пережити.
Наталка вийшла заміж в 18 років, одразу народила дитину, і я знову допомогла. Купила їй квартиру, бо вона так захотіла. Вона ж казала, що хоче власне житло, бо не хоче жити з батьками. І я, як могла, допомогла. Але все це не змінило ставлення до мене.
Я виросла в дуже бідній родині, і завжди хотіла для своїх дітей більше. Коли я сама стала матір’ю, я дала собі обіцянку, що зроблю все, аби мої діти мали краще життя, ніж я.
У мене був старший син від першого шлюбу, а Наталку я народила майже в 40 років, її батько мав сім’ю, тому відмовився від мене і від дитини.
Коли я виїхала на заробітки, я зовсім не думала про себе. Я думала лише про дітей. Про здоров’я Наталки, про освіту сина, про їхнє майбутнє.
Я віддала все, щоб вони мали те, чого я не мала. Я заробила чимало грошей. Відбудувала наш будинок, він тепер більше схожий на палац.
Купила сину квартиру, щоб він мав дах над головою, коли одружиться. І я зробила все це для своїх дітей, щоб вони не переживали, як я в дитинстві.
Але з кожним роком я все більше відчуваю, що мої старання не оцінені. Я більше не є для них тим, кого варто любити, я лише той, хто забезпечує матеріально.
І тепер я розумію, що, хоча я забезпечила їх всім, чим могла, я так і не стала для них справжньою мамою, яку вони люблять і цінують.
Дочці моїй постійно на щось треба, дай і дай… Я впевнена, що якби я висилала їй всю тисячу євро, то вони б з зятем все потратили б і ще казали, що мало.
Добре, що я прийняла мудре рішення – 50 на 50. Половину заробленої суми я доньці відправляла, а половину собі відкладала. Так по легенько у мене назбиралася сума на невелику квартиру.
Ця квартира стала справжнім каменем спотикання в нашій родині. Я купила її в минулому році, зачинила на ключ і ще на рік повернулася в Італію.
Дочка весь цей час зі мною не розмовляла, хоча по 500 євро від мене щомісяця брала. Але зараз вона першою мені зателефонувала, кличе додому на Різдво.
Я добре розумію, що не я їй потрібна, а гроші мої. Адже квартиру я вже купила, а цілий рік ще відкладала, отже гроші за логікою у мене мали б бути і донька сподівається їх у мене викляньчити.
Тому я навіть і додому не хочу їхати, мені ці гроші ще будуть потрібними, бо вічно заробітчанкою я не буду, а на дітей у мене, на жаль, надії мало.
І додому на свята хочеться, і гроші віддавати не хочу. Тож що робити, не знаю. Їхати додому чи залишатися на свята в Італії?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
