Світлана сиділа на лавці біля парку, куди часто приходила подумати. Осіннє листя тихо шелестіло під ногами, а серце билося неспокійно. Вона знову прокручувала в голові розмову з колишнім чоловіком.

— Свєта, я хотів тебе попросити… — сказав тоді Ігор, трохи ніяково. — Ми з Оленою вирішили зробити весілля. Так, офіційно. І я дуже хочу, щоб Марічка була зі мною в цей день.

Світлана стиснула губи. Їй не хотілося чути жодного слова про це весілля. Її колишній чоловік одружується, і хоче, щоб на весіллі була присутня їхня 10-річна донечка Марійка.

Але він продовжив:

— Вона ж так хоче, розумієш? Вона постійно питає, чи буде там. Але одна не може, це ж дитина, а я не матиму часу приглядати за нею. Я не хочу, щоб хтось чужий її вів. Ну… може, ти б могла?

Світлана не знала, що відповісти. Вона не ненавиділа Ігоря — ні. Просто все ще боліло. Боліло те, як він пішов, коли доньці було лише чотири. Як сказав тоді: «Я все одно тебе поважаю, Свєта. Але я нещасливий з тобою».

Тепер — йому щастя. Молодша жінка, гучне весілля, друзі, музика. А їй — тиша, вечірні казки для Марічки і холод у серці.

Вона глянула на телефон — десятки повідомлень від донечки:

«Мамо, будь ласка, підеш? Я хочу, щоб ти була там!»

І ось вона сидить тут, у парку, не знаючи, що робити. Та вона ладна провалитися крізь землю.

Раптом позаду почувся гавкіт. Вона здригнулася, озирнулась — до неї біжить собака, чорний, з білою плямою на грудях. Вона тягнула за собою повідок, прив’язаний до… скотчу.

— Господи! — зойкнула Світлана, відсахнувшись.

— Перепрошую! — почувся голос. — Вона не кусається, чесно!

До неї підійшов чоловік у старій куртці, спортивних штанях і з доброю усмішкою. Трохи неохайний, але очі — теплі, живі.

— Вибачте, будь ласка, я намагався закріпити повідок, а воно… — він показав на скотч і розсміявся.

Світлана теж не втрималась від усмішки.

— Ну й винахідливість, — сказала вона. — Скотч замість карабіна.

— Та в мене сьогодні день такий… — знизав плечима чоловік. — То дощ, то пес втік, то я каву розлив. А ви чого така сумна?

Вона вагалася, але щось у його погляді викликало довіру. І Світлана, сама не розуміючи чому, розповіла все.

Він мовчав, слухав уважно. Потім сказав:

— Хочете, я з вами піду на те весілля?

— Вибачте? — вона підняла брови.

— Ну, щоб не самій. Я поруч постою, зроблю вигляд, що ми близькі знайомі. Може, колишній трохи поперхнеться своїм щастям.

Вона глянула на нього — розкуйовджене волосся, спортивки, куртка з потертостями.

— Ви жартуєте? Я навіть вашого імені не знаю.

— Валерій, — простягнув руку. — Просто Валерій. І ні, не жартую.

Вона розсміялася:

— Та ні, дякую, я якось сама.

— Ну, як знаєте. Але якщо передумаєте — ось мій номер, — сказав він, витягнувши клаптик паперу.

Вона покрутила той папірець у пальцях і сунула в сумку. Хто знає навіщо.

Настав день весілля.

Світлана довго не могла зібратися. Хотілося сховатися, вимкнути телефон. Але Марічка бігала довкола, сяюча:

— Мамо, ми підемо, так? Тато сказав, що мене всі чекатимуть!

Світлана вдягнула скромну сукню, зробила легкий макіяж і вже виходила з під’їзду, коли перед будинком зупинився великий чорний автомобіль.

Вона завмерла. Водій вийшов і відчинив дверцята. Звідти вийшов… Валерій.

Але не той, якого вона пам’ятала. Стильний костюм, туфлі, дорогий годинник, стрижка — навіть постава інша.

— Ну що, пані Світлано, готові? — усміхнувся він.

Вона стояла розгублена.

— Ви… ви що, справді приїхали?

— А як же, — відповів він спокійно. — Я ж обіцяв.

Марічка захоплено ахнула:

— Мам, а це принц, так?

Світлана розсміялася:

— Майже.

І вони поїхали.

Весілля було в ресторані на околиці міста. Людей багато, музика, сміх, блиск.

Ігор стояв біля входу в костюмі, впевнений і щасливий. Але коли побачив, хто супроводжує його колишню дружину — обличчя в нього змінилося.

— Валерію… — пробурмотів він. — Звідки ви…

— Доброго вечора, Ігоре, — спокійно відповів Валерій. — Не переймайтесь, я тут як супровід пані Світлани.

Ігор зблід. Він чудово знав Валерія — відомого в місті підприємця і мецената, людину, перед якою навіть мер виявляв шану.

— Коли ви встигли… — почав він, але Валерій не дав закінчити:

— Це не має значення. Але я хочу сказати: ви багато втратили. Тому що таку жінку треба не відпускати, а берегти.

Навколо стало тихо. Хтось засміявся ніяково, але Ігор лише відвів погляд.

Світлана відчула, як всередині щось перевернулося. Не через Ігоря — ні. А через те, що вперше за багато років хтось сказав про неї щиро, без жалю.

Вони сіли за стіл, донечка щасливо бігала між батьками. Вечір минув дивно легко. Валерій поводився делікатно, з гумором, і навіть Олена, нова дружина Ігоря, підійшла потім і тихо сказала:

— Гарний у вас супутник, Світлано.

Після весілля Валерій провів Світлану додому.

— Ви справді зробили це, — усміхнулася вона. — Я не думала, що ви прийдете.

— А я не думав, що ви підете, — відповів він. — Але мені здається, що у вас сьогодні почалось щось нове.

— Ви завжди такі впевнені?

— Ні. Просто бачу в людях те, чого вони самі не помічають. Ви сильна, Світлано. І дуже гарна.

Вона мовчала. Тільки посміхнулася.

Минуло кілька місяців. Вони бачилися частіше — то кава, то прогулянка, то просто дзвінок “як ти?”. Валерій виявився добрим, мудрим, хоч і трохи дивакуватим. З ним вона сміялася, як давно не сміялася ні з ким.

Одного вечора він прийшов із квітами — простими, польовими.

— А можна я тепер буду вашим офіційним “проводирем” на всі свята?

Вона засміялася, але не встигла відповісти — він узяв її за руку:

— Світлано, я не знаю, коли це сталося, але я хочу, щоб ти знала: я тебе кохаю.

Через рік вони теж мали весілля. Скромне, затишне, з найближчими. Марічка тримала букет і шепотіла:

— Мамо, я знала, що ти теж будеш щаслива.

І коли Світлана глянула в очі Валерію — вперше зрозуміла, що життя справді дає другий шанс. Але тільки тим, хто не зневірився в добрі.

Життя іноді ламає, щоб потім збудувати заново — але вже міцніше, світліше й правильніше. І навіть найболючіший розрив може привести до справжнього щастя, як кажуть — нема такого зле, щоб не вийшло на добре.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.