fbpx
Життєві історії
Наші дорослі діти зовсім не спілкуються з нами. Ми з чоловіком запросили їх до себе на Новий рік, але вони відмовились. Вже багато років їх не було в нашому домі, кажуть що ми самі винні

Ні я, ні мій чоловік ніколи й подумати не могли, що наші діти будуть на старості років докоряти нам, що ми не дали їм щасливого дитинства і погано дбали про них.

Звісно, що коли наші діти були молоді, то там не завжди виходило проводити з ними так багато часу, як того хотілося, тому що ми завжди працювали, щоб заробити на життя, але при першій же нагоді ми завжди були разом з ними.

Однак зараз, коли діти виросли, вони не хочуть з нами спілкуватися, ніколи самі не зателефонують, а як дзвоню я, то трубки не беруть. А у виправдання такого рішення вони говорять, що ми тепер їм не потрібні, так само як і вони не були потрібні нам в дитинстві, коли самі сиділи вдома і нікуди не їздили на канікулах.

Це так прикро чути від своїх власних дітей. Багато батьків, з якими я спілкувалася, підтримують мене, вони розуміють, що я мала, в першу чергу, мала заробляти на життя і теж не розуміють, як у моїх дітей можуть бути ще якісь претензії до мене.

Але я не можу все це так спокійно сприймати, адже мої власні діти не хочуть спілкуватися з нами, виходить, що на старості років я залишусь сама.

Я на Великдень і на Різдво запрошую їх до себе останніми роками, але це все марно, вони лише відмовляють мені.

Діти моїх подруг ніколи ні в чому подібному не докоряли своїх батьків. Вони прекрасно розуміли, що батьки мають ходити на роботу, щоб сім’я гарно жила. Вони усвідомлювали, що якби батьки не залишали їх в дитинстві, то ті просто б не мали б що їсти, бо не було б грошей. І вони вдячні татові й мамі за це, тим більше що в підсумку все вийшло настільки добре, що в грошах ніхто в родині не потребує зараз.

І за що мені найбільше прикро, так це за те, що завдяки нашій щоденній і важкій праці, наші діти мають все, адже і гарну освіту ми також дали їм.

Ми часто говоримо про це зі своїм чоловіком і сумую про минуле, коли все було добре. Але хіба можна просто так взяти і почати все спочатку? Адже це власні діти, яких я ростила протягом двадцяти років.

А зараз оглядаюся назад і ніби не було тих років важкої праці, коли я працювала і жила лише заради них. У мене немає хорошого результату свого материнства, на жаль.

І хоча рідні та друзі розуміють мене, але це мене не робить щасливішою. Єдине, чого мені дійсно хочеться – це подяки від своїх дітей. Часом я тільки і думаю про те, щоб знову побачити їх і поговорити з ними.

Невже вони на моєму місці робили інакше? Прикро, але вже зараз я розумію, що на старості років залишусь сама, як і мій чоловік. Діти зовсім не горнуться до нас.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page