Вчора мама зателефонувала, щоб повідомити, що тепер нарешті настав час, коли вони потребують нашої допомоги. Батько на пенсію вийшов, – каже мама, – нам на одну пенсію не прожити.

– Мамо, що ти пропонуєш, – питаю, – ми з Олегом не в змозі вас утримувати. І ти в курсі, чому.

– Ви зобов’язані, ви ж наші ? – каже мама. – Ми вас виростили. Невже совісті немає у двох дітей, яким ми все віддали?

Батьки вважають, що у мене і мого брата Олега немає совісті. Але батьки теж по відношенню до нас не зовсім правильно поступили, коли приватизовували свою трикімнатну квартиру. На той час ми з братом ще були дітьми.

– Вас виключити з приватизації було не можна, – це від тата я чула вже набагато пізніше, приблизно років з 11-ти він повторював в родині щомісяця, – хоча ви повинні розуміти, що на ділі квартира належить лише нам з матір’ю. Але порядки такі були і ось – ви теж, власники.

Олег тоді вчився в університеті, але одного разу до нашого тата дійшло, що раз йому вже є 18 і він власник частки, то повинен оплачувати четверту частину комуналки.

– Так буде справедливо, – говорив батько, – ми все документально оформимо, так. І розписку напишемо. До речі, я не буду хотіти з тебе грошей за ті два роки, що пройшли з твого повноліття.

Мама тоді промовчала, а Олег почав з своєї мізерної стипендії щомісяця віддавати батькові під розписку чверть плати за комуналку. Не дивно, що відразу після закінчення університету брат з’їхав з рідного дому.

– Ну і що, що ти тут не живеш, – зателефонував батько брату в перший же місяць його самостійного життя, – ти ж власник, причому ми обидва знаємо, що власник ти не по справедливості, так що ти повинен оплачувати комуналку. Я з тебе не вимагаю за лічильниками, я все порахую, будеш платити чверть від оплати за опалення та утримання з ремонтом.

Брат платив. Чи треба говорити, що родинні стосунки він підтримував відтоді тільки зі мною. І зрідка відповідав на телефонні дзвінки матері.

– Ну батько у нас такий, – говорила вона старшому синові, – принциповий. Ти повинен це розуміти. Зате ніхто нікому нічого не винен. І душа спокійна.

Брат одружився, взяв двокімнатну квартиру в кредит. У нього зараз двоє дітей. А ситуація повторилася, коли вісімнадцять років виповнилося мені.

– Пиши розписку, що зобов’язуєшся віддавати гроші, – сказав мені батько на наступний день після мого дня народження, – а я буду писати розписки, що отримав від тебе ці гроші.

– Тату, – кажу, – а жити мені на що?

– Шукай підробіток, – відповів батько, – це твої проблеми. Ти ж власник частки, за лічильниками за той період, що ти в гуртожитку ти платити не будеш. А вже під час канікул.

А з настанням канікул батько ретельно вираховував третю частину (брат же не жив з нами) від показань лічильників за світло і воду, щоб пред’явити мені, власниці.

А мати? А мама мовчала, не хотіла загострювати відносини з чоловіком. Я вижила: підробляла, брат допомагав, хоча і йому було не солодко, іпотека, діти, дружина в декреті.

Додому після закінчення університету я не повернулася, заміж вийшла. Спочатку ми з чоловіком житло знімали, а я все продовжувала платити свою частку татові, переводила гроші йому на картку і отримувала від нього розписки. Потім мені пощастило: чоловікові в спадок дісталася однокімнатна квартира.

Зараз у мене дитина, і квартира в кредиті, а однокімнатну квартиру чоловіка ми здаємо, з цього і платимо кредит, і мою комуналку. І ось мамин дзвінок.

– Ви повинні допомагати, ми обоє на пенсії, – каже мама, – ну і що, що ви платите свою частку за комуналку. Це ваш обов’язок. Але ми з батьком вас до 18 років поїли і годували, тепер ваша черга. Нам самим важко. Для вас чверть плати за трикімнатну квартиру – зовсім нічого, а для нас з батьком – суттєва сума. З пенсії…

– Мамо, – кажу, – для нас з Олегом теж була суттєва, коли у нас з братом стипендії студентські були. Давайте продавати. Купуйте з батьком меншу квартиру, тоді і легше буде платити.

– Ага, – втручається батько, – а що ми купимо? Однокімнатну? І половину грошей віддати вам, адже там же ваші частки? Ні. Ви з братом взагалі не повинні були ці частки отримати, нам з матір’ю повинна була дістатися вся квартира.

Олег тоді не витримав і каже: – Ти як хочеш, а я свого дозволу на продаж квартири не дам. Я ж власник, я так часто чув про це, що повірив. Хочуть, нехай на аліменти подають. У нас з тобою розписки є про те, що ми свою частку оплачували. Пенсії у батьків пристойні, так що суд ще можемо виграти. А не виграємо – буду аліменти платити. Я їх давно викреслив зі списку родичів.

Мого брата можна за це засуджувати, але я його розумію. І швидше за все зроблю так само.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.