fbpx

Наша сусідка продала свою хату, бо в однієї доньки був великий борг, а віддати його було нічим. Тоді дві доньки матері обіцяли її доглядати. Як ми не просили бабусю Ольгу не поспішати, а скласти заповіт, вона не послухала нас. А далі її історія була сумною

На днях я згадала одну сумну історію, яка відбулася колись у нашому селі.

Все це, звичайно, відбулося дуже багато років тому. Відтоді спливло чимало часу, але це питання, на жаль, і зараз залишається дуже актуальним.

Тоді біля нас жила сусідка – бабуся Ольга. Дуже хороша, добра вона така жінка була, весь час приходила до моєї мами в гості, приносила парне молоко і власні свіжоспечені булочки.

Я ще в школі тоді навчалася і дуже любив коли бабуся Ольга приходила вечорами до нас додому на гостину.

Сусідка мала двох доньок. Доньок її я не знав, вони рідко приїжджали, хоча жили і не так далеко від нас, в сусідньому районі.

Одного разу мама прийшла додому якась стривожена, не схожа сама на себе, сумна зовсім, я запитав у неї що сталося, а вона відповіла, що сусідка наша, бабуся Ольга, надумала свою власну невеличку хатину продавати.

А ми так звикли до неї, особливо мама, бабуся вже була для нас дуже близькою людиною, непросто було розлучатися з нею нам усім.

І мама турбувалася хто тепер буде нашими новими сусідами, хвилювалася, щоб то були хороші люди.

А ще вона відразу сказала, що бабусі Ользі не варто отак просто продавати хату і залишатися без власного куточка, це не правильно, як би це не було.

Але хто ж її – чужу людину, буде слухати. Мама це розуміла, тому, коли розмовляла про це з сусідкою, особливо не наполягала на цьому.

Виявляється, що ця бабуся Ольга продавала свою хату, бо дочки не могли поділити будинок матері, а одній з них гроші були терміново потрібні і чекати вона не збиралася далі.

Ось і зійшлися на тому, щоб материну хату швидко продати, гроші поділити між ними двома, а маму забрати до себе.

Все б добре було, але все вийшло зовсім не так як хотілося. Бабусину хату вони продали вже аж надто швидко, у нас з’явилися нові сусіди. І, як потім виявилося, мама хвилювалася даремно.

Вони хороші, на щастя, та дуже порядні люди, ми з ними тоді добре подружилися.

А ось з бабусею Ольгою сталася ще та історія, чесно кажучи, для мене вона дуже сумною виявилася!

Дочки домовилися, що мама буде жити у них по одному місяцю, щоб кожна могла відпочити і бабуся довго їх сім’ї не турбувала. Але, як тільки місяць закінчувався, одна дочка з речами відправляла маму до іншої.

Ось так і возили бабусю щомісяця з речами одна до одної, наче дитину малу.

Все село сміялося над цією історією, вважали таке дивним дуже, а мені було дуже шкода бабусю.

Я раз бачив, коли приїжджав до мами в село, як вона їхала в машині і так сумно дивилася у вікно. Помахав їй рукою, вона мене ніби як і не впізнала зовсім, постаріла, помарніла якось швидко так.

Я до цих пір не можу забути ту таку давню, але таку сумну історію. не знаю зараз, як її доля склалася тоді, але сумно.

Я не знаю, як вже попереджати людей не робити таких помилок? Скільки не кажи людям, щоб не переписували свій будинок на рідних при житті, а краще заповіт складати, а таких історій дуже багато.

Як можна досі робити помилки? Ну як так можна?

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.

You cannot copy content of this page